— Ні! Я зовсім не бажаю зустрічатися з ними.

— Як же так, дитино моя? Хіба ти не хочеш попрощатися з матінкою, братами, вітчимом?

Я тільки замотала головою. Як вона може? Чому завела цю розмову?

Вона не пояснювала. Обмежилася запевненнями, що я зроблю добру справу, відвідавши рідних, а заразом дорогою виконаю якесь її доручення. Важливе доручення, уточнила вона з притиском. Але тоді я не надала цьому значення. Я могла тоді думати тільки про майбутню зустріч із родиною Хантлей. Або де Ласі. Бо моя матінка після другого заміжжя носила це прізвище.

Під час вечірньої трапези було оголошено, що я поїду на декілька днів, щоб побачитися з ріднею перед прийняттям чернецтва. Цілком прийнятне пояснення. Адже більшість черниць або послушок, навіть живучи в обителі, підтримувала зв’язки з сім’ями, їм дозволялося приймати відвідувачів, інколи вони відсилали додому кошики з гостинцями, а коли кошики поверталися, в них теж були подарунки, іноді навіть записочки зі звістками про життя мирське. Я ж ніколи не підтримувала зв’язку з родиною. Моєю родиною стали сестри зі Святої Хільди, я полюбила монастир, свої моління, уроки, хвилюючі співи, полюбила черниць із їхніми безневинними небилицями та плітками. Я не бажала для себе іншої долі. Тієї ночі спомини так і ринули на мене. Мій батько помер, коли мені майже виповнилося дев’ять. У мене було два молодші брати, три- і дворічний, а моя матінка була ще надто молода, щоб довго тужити за чоловіком. Отже, ледь минув час жалоби, як у нашому маєтку Хантлей почали раз по раз з’являтися гості, здебільшого молоді чоловіки. У їхній присутності мати ставала навдивовижу жвавою і веселою. Нами, дітьми, вона взагалі перестала займатися, і я інколи чула розмови челяді, мовляв, не довго леді Хантлей носитиме вдовине запинало.

Невдовзі в Хантлей з’явився дужий молодий лицар сер Нортберт де Ласі. Він був безземельним лицарем, галасливим і, як казали, вродливим. Мені ж він здавався величезним, я лякалася його гучного сміху, владних манер і не розуміла, чому це матінка так щасливо хихотить, коли він притискає її до себе. Незабаром стало зрозуміло, що леді Хантлей вирізняє його з-поміж залицяльників, і не минуло й двох місяців з часу його появи, як матінка повінчалася з ним і стала називатися леді де Ласі.

Спочатку її шлюб ніяк не позначався на житті дітей. Як і раніше, матінка нас майже не помічала, ми перебували під опікою домашніх рабів, і я лише ніяковіла, коли сер де Ласі напівголий розгулював по будинку, боялася його величезного волохатого тіла, брутальних жартів. Але моя мати втратила розум від сера Нортберта, і навіть якщо він здіймав на неї руку, швидко пробачала йому й ходила знову весела та щаслива.

Коли мені виповнилося десять, мати поїхала провідати когось із рідні. Я не пам’ятаю, коли сер де Ласі почав виявляти до мене інтерес. У спогадах залишився тільки страх перед ним, бажання сховатися, уникнути його жорстких пальців, мокрих губів, сором, коли він намагався залізти мені під пелену. Я почувалася безпорадною перед ним, особливо, коли він знаходив мене в якомусь укритті, мацав, повторюючи, яка в нього гарненька з’явилася донечка. Я не пригадую, щоб мій рідний батько поводився зі мною так дивно, і в розпачі чекала матері, бо ніхто зі слуг і рабів, заляканих новим паном, не смів заступитися за мене.

Мати повернулася, і де Ласі на якийсь час дав мені спокій. Але ненадовго. Потім знову були його жадібні руки, сопіння, мерзенні слівця, мовляв, я ласий шматочок і він хоче мене обкачати. Мати ж ніби нічого не помічала. Але коли одного разу я не витримала і поскаржилася їй… Вона побила мене. І які дивні слова мені говорила! Мовляв, я погана дівчинка, яка не цінує доброго вітчимового ставлення, або, ще гірше, взяла собі в голову, що настільки гарна, щоб змагатися з нею за увагу Нортберта.

А потім настав той жахливий день під час косовиці. Тоді скаженіла найсправжнісінька гроза, з громом і блискавками та суцільною стіною дощу. Люди поховалися під вози, але яким був мій жах, коли під дальній віз, куди я сховалася, несподівано заліз вітчим:

— Нарешті ми вдвох, моя красуне…

Я спробувала вислизнути, проте він спіймав мене за литку, затяг назад, моя туніка при цьому задерлася, і він відразу накинувся на мене.

Довкола гуркотів грім, шумів дощ, а я задихалася під його долонею, що затискала мені рота, стогнала, він же влаштувався між моїх силоміць розведених ніг, і поштовхами вганяв у мене щось величезне, тверде, воно гострим болем озивалося в промежині й у животі.

Отримавши своє, сер Нортберт заявив, що коли я розпатякаю про те, що сталося, він мене вб’є. Але я думала, що й так помру. Все моє тіло й нутро боліли, як суцільна рана. Я була в напівпритомному стані, коли він виволік мене під дощ, вважаючи, що вода приведе мене до тями. І пішов. Я не пам’ятаю, скільки пролежала без пам’яті. Отямилася вже вдома. Мати напувала мене якимось відваром, казала, як соромиться мене, котра з кимось тягалася й не вберегла себе. І тоді я так і сказала, що це був де Ласі.

Першої миті вона відсахнулася. А потім відважила мені ляпаса. Шипіла мені в обличчя, мовляв, я таки домоглася свого, тільки те й робила, що вихиляла тонкими стегнами перед її чоловіком. Я плакала і присягалася, що не винна. Але вона лютувала ще дужче, казала, що прокляне мене, якщо я хоч словом ще обмовлюся про Нортберта.

Ось тоді я й зрозуміла, що не повинна більше залишатися вдома. Я майже марила, коли вночі злізла з лежанки, вибралася з маєтку і побрела світ за очі. Скільки йшла — не знаю. Інколи я втрачала свідомість, потім знову йшла. Мені допікала спрага, і я злизувала росу з трави, часом крала на городах якісь корінці, капусту. Мені здавалося, що треба піти якнайдалі, я боялася, що мене наздоженуть і повернуть. І одного разу, коли я майже перетворилася на тінь від утоми й виснаження, вийшла на узлісся, де кілька жінок збирали ягоди. Вони були в темному одязі й білих апостольниках сестер-бенедиктинок. Я хотіла була втекти, заховатися, та сили полишили мене і я втратила свідомість.

Перше, що я побачила, коли прийшла до тями, було суворе, але співчутливе обличчя ігумені матінки Маріанни. Вона доглядала мене, була лагідна й уважна, і лише коли мені стало краще, попросила розповісти, що ж усе-таки зі мною сталося. І я вилила їй свою душу. Вона слухала мовчки, дедалі похмурніючи. Потім запитала, чи не захочу я залишитися тут, у обителі Святої Хільди? Я прагла одного — ніколи не повертатися в Хантлей. Вона кивнула. Пізніше я дізналася, що матінка Маріанна зв’язалася з моєю сім’єю і, погрожуючи розголосом, витребувала внесок за мене.

Так я змогла залишитися в обителі, отримала тут новий дім, нову сім’ю. Лише одного разу, близько року тому, мене навідала мати. З Нортбертом. Щоправда, спочатку він залишався в будинку для прочан, і я розмовляла тільки з матір’ю. Вона була вагітна. Вже вдруге від де Ласі. Мати не відчувала жодних незручностей і вигляд мала бадьорий і задоволений. Сказала, що вони з Нортбертом прямують у Бері-Сент-Едмунс, щоб домовитися про прийняття в це абатство моїх братів, оскільки вони, як і я, виявили схильність до служіння Господові. Я мовчала, розуміючи, що навряд чи хто питав хлопчиків про їхні бажання. Просто мати з вітчимом хотіли так розчистити шлях до спадку для власних дітей.

Згодом я дізналася, що мати народила ще одного сина. Бог із ними, я бажала її дітям тільки добра. І була задоволена, що мені дали спокій, жила в обителі Святої Хільди, не мріючи про іншу долю. Тут мене навчили читати й писати, тут я засвоїла музику, малювання, лічбу, вивчила латину. Я знала, що залишуся тут назавжди й була щаслива з цього. І ось тепер…

Над ранок, змучена нічними роздумами, я пройшла до церкви. Я любила молитися, відчувала містичну насолоду від спілкування з Всевишнім, із Дівою Марією і Святою Хільдою. На мене сходила благодать, і я немов отримувала зв’язок із іншим світом, світлим і прекрасним, де немає місця злу й жорстокості, де тільки добро й чистота. Моя душа оживала, я почувалася щасливою і захищеною. Губи самі вимовляли слова псалма, тоді, як душа ніби літала й співала.

— Ессе enit Deus audival mе, et Dominus susceptor animae. Averte mala inimicis meus. Quoniam ex omni fribulatione eripuisti me, et super inimicos meos despexit oculus meus.[43]

Позаду зарипіли двері. Я озирнулася й побачила ігуменю Бріджит. Вона була наче збентежена. Потім підійшла і лагідно погладила мене по щоці.

— Я не хотіла так засмучувати тебе, дитино моя. І я зовсім не наполягаю на твоєму побаченні з рідними. Проте хай інші вважають, що ти вирушиш у Хантлей. Ходімо, я поясню, куди маю намір тебе послати і з яким дорученням.

Її слова заспокоїли мене. Дивно влаштована людська душа. Щойно я була цілковито під владою переживань, а ось мене розбирала вже найзвичайнісінька цікавість. І знову промайнула думка, що все це якось пов’язано з Гітою.

Слідом за ігуменею я зійшла до її покою. Тут усе було скромно: білі стіни, лава біля стіни, ложе, килимок для поклонів перед розп’яттям. Біля вікна стояло крісло. Матінка Бріджит сіла в нього, жестом вказала мені на ослінчик біля своїх ніг.

— Моє доручення стосується Гіти Вейк. Ти не здивована?

Я мовчала, й вона вела далі, не втрачаючи нагоди нагадати: в тому, що трапилося з Гітою, є частка моєї провини.

— Учора тут побував наш гідний покровитель панотець Ансельм. Він дуже переймається долею колишньої підопічної. Десять років він був її опікуном, десять років невпинно дбав про неї, як і ми всі, чекав, що якось онука знаменитого Херварда прийме постриг, відійде від мирського життя й цілком присвятить себе служінню Господові. Але через твоє потурання, Отиліє Хантлей, усі намагання преподобного Ансельма марні.

Я опустила очі. Так, саме моє потурання призвело до того, що Гіта пішла з монастиря. Але зараз я несподівано подумала, що абат не зовсім безкорисливий, прагнучи повернути колишню підопічну в стіни обителі. Бути опікуном дуже вигідно. До того ж, якщо Гіта вирішить стати черницею, то перед постригом повинна буде підписати зречення від своїх прав і дарчу на користь Ансельма. Тому її вихід з-під його впливу несподівано завадив йому примножити багатства й розлютив його настільки, що абат повів війська у фени. Проте чи не надто я несправедлива до преподобного Ансельма? Адже я нічого не знаю, що трапилося з Гітою відтоді, крім того, що вона перебуває під заступництвом шерифа. А про Едгара Армстронга я чула тільки гарне.