— Ах, ах! — скрушно похитала я головою. — Невже його так складно спіймати?

Матильда задерикувато посміхнулася.

— О, він невловимий. Його землі в Англії, у графстві Шропшир, але навряд чи його там знайдуть. Він — як вітер. А хіба спіймаєш вітер?

І про що вона тільки думала в найвизначніший день свого життя? Ні, я не розумію свою зарозумілу сестру.

Втім, як би не складалися справи в політиці, більше мене хвилювала власна доля. Я час від часу була з кимось заручена, але зазвичай із цього нічого не виходило. То батько вирішував, що наречений не те щоб гідний із ним поріднитися, то я сама вважала його непідходящою партією.

Тим часом серед дівчат королівського двору залишалося дедалі менше незаміжніх. Я почувалася дивно. З одного боку, прагла вийти заміж, з іншого — жадала залишатися незаміжньою і насолоджуватися волею. Але друге спричинило б спочатку нерозуміння, а потім і зневагу. Шлюб — річ обов’язкова, якщо не хочеш чути глузи за спиною, а там і принизливі жалощі, як до старої дівки. І тоді я вирішила сама обрати собі чоловіка.

* * *

Різдво двір провів у Руані, й коли свята минули, король вирішив присвятити один із днів аудієнції. І ось він настав: мій батько і його дружина Аделіза сидять на високому помості в головній залі Руанського палацу. Навколо юрмиться безліч люду, а лорд-церемоніймейстер за списком викликає на узвишшя того чи іншого прохача.

У грубих стінах палацу особливо відчувалися вогкість і холод. Довелося запалити три великі каміни в центрі зали й багато хто з присутніх гріли тут руки, очікуючи своєї черги постати перед монархом. Серед люду постійно з’являвся хтось зі знаті з почтом. Їх відразу помічали, поспішали звільнити дорогу, або навпаки — кидалися назустріч, простягаючи сувої прохань. Мені добре відомо, як часом дратує така нав’язлива увага, але й без неї я вже не могла. Тому і прийшла до великої зали.

Як завжди, я зі своїми фрейлінами розмістилися в ніші вікна. Ми пряли, насправді ж ця робота була про людське око. У залі, попри розведений вогонь, гуляв вітер, і я ховала замерзлі ноги в соломі, наваленій на підлозі. Однак накидку з лисячого хутра відкинула, щоб показати свою вузьку червону сукню.

До мене час від часу підходили, аби висловити повагу. І певна річ, поряд вертілися кілька вірних шанувальників. По-перше, мій зухвалий, гострий на язик Гуго Бігод, що раз у раз смішив мене шпильками на адресу когось із присутніх. Був і сором’язливий, мов дівчина, красень-трубадур Ральф де Бріяр. Награючи на лютні, він сидів біля моїх ніг. За плечима стояв дужий, ніби вепр, Теофіль Д’Амбрей — оце справжній охоронець, з ним нічогісінько не страшно.

Ми привертали увагу, й навіть Стефан підійшов під руку зі своєю незграбною дружиною Мод Булонською. Мод уже вдруге була вагітна, переносила це важко, навіть плямами вкрилася. Але я не любила її, вона, як і Стефан, була моїм недругом, тому, хоча я й запропонувала присісти, та не відмовилася від приємності поятрити їй душу, запитавши про її первістка Юстаса. Йому ось-ось мало виповнитися п’ять років, але всім було відомо, що у хлопчика проблеми зі здоров’ям: він досі не говорив, кусав няньок і хворів на якусь хворобу шкіри, подейкували, буцімто, мало не на проказу. Батьки уникали показувати первістка, а це породжувало ще більше розмов. Проте родинні зв’язки давали мені право ставити запитання з таким виглядом, ніби мені невтямки, що я завдаю болю Мод.

Втім, ця впертюха вдала, ніби не розуміє, про що йдеться. Але тут підійшов мій брат Роберт Глочестер і теж заговорив із нею про Юстаса. У Мод навіть сльози на очі набігли, а ми з Робертом перезирнулися і мало не розреготались. Виявляється, допекти цій вовчиці Мод не так уже й складно.

Та цієї миті я забула і про Мод, і про Юстаса, і про брата. Придворні розступилися і в курному напівмороку зали я побачила незнайомця, котрий стояв перед королем. І миттю привернув мою увагу.

На мене це не схоже — милуватися чоловіком, не бачачи його обличчя. Незнайомець був високий на зріст, я бачила його могутні, трохи похилі плечі й хвилясте світле волосся. Біла туніка, стягнута на талії поясом, облягала його спину поверх кольчуги, спадаючи гарними складками до литок у кольчужних панчохах. Незнайомець був воїном, але воїном елегантним. Та й стояв він перед троном так незалежно і гордо, немов кидав виклик, хоча насправді був звичайнісіньким прохачем. Його люди саме підносили королю і королеві дарунки — і я помітила скриньку, в яких зазвичай зберігають прянощі та сувої дорогих тканин. Королеві Аделізі незнайомець подарував золочену клітку з папугою, і це було свідченням того, що чоловік цей прибув із далекого півдня, найімовірніше, прямісінько зі Святої Землі.

— Хто цей лицар, Роберте? — запитала я у брата.

— Не відаю. Але на його туніці — червоний хрест. А знак цей вказує, що він належить до ордену тамплієрів, яким нині так модно протегувати.

Тамплієр — значить наполовину воїн, наполовину чернець. Недосяжне притягує. Я знала — цей орден засновано кілька років тому в Труа. Його лицарів називали ще й тамплієрами, бо їхня резиденція в Єрусалимі розташовувалася на тому місці, де колись височів храм царя Соломона. Метою тамплієрів була охорона прочан-християн від невірних у Святій Землі, але чимало монархів сприяли розвиткові ордену, й тамплієри почали зводити свої резиденції-пресепторії по всій Європі.

Певно, і цей тамплієр з’явився до короля Генріха, щоб залагодити справи ордену. Адже зовсім недавно батько дозволив заснувати кілька пресепторій у Англії, головною з яких був лондонський Темпл — величезний храм-фортеця з численними прибудовами.

І тут раптом подала голос Мод:

— Цей чоловік більше не може називатися лицарем Храму. Він поки що належить до ордену, але має намір скласти обітниці й повернутися до Англії, щоб вступити у володіння землями, як останній із роду.

— Ви так добре поінформовані про нього, Мод? — глузливо запитала я.

Вона лише поправила складки вуалі на плечах.

— Едгар Армстронг — так звуть цього лицаря. Колись він належав до почту мого чоловіка, добре себе зарекомендував, і Стефан опікується ним.

Так Мод давала зрозуміти, що це їхня зі Стефаном людина.

— Він сакс? — запитала я, не зумівши приховати мимовільного розчарування.

Мод знову глузливо скосила на мене око.

— Так. І сакс давньої крові. Він нащадок саксонських королів і датських правителів із Денло.[4] Окрім того, він у пошані у великого магістра тамплієрів, а у Франції його заступниками стали сам Бернар Клевроський і абат Сугерій, радники короля Людовика.

Абат Бернар, та ще й сам Сугерій! Я була заінтригована. Саме тому зійшла на узвишшя, де стояв трон, і стала позаду батька. Я могла це собі дозволити.

Тепер я бачила обличчя хрестоносця. А головне — він помітив мене й навіть на якусь мить затнувся. Я підбадьорливо посміхнулася вродливому лицареві — й він продовжив свою мову.

Вони з королем обговорювали справи тамплієрів, а далі перейшли до проблеми, про яку розповіла Мод: лицар повідомив про свій намір після завершення місії в Темплі вийти з ордену й оселитися в Англії. А потім попросив у короля дозволу скласти васальну присягу і вступити у права спадкоємця.

Я слухала уважно. Певна річ, цей хрестоносець сакс, але чомусь навіть це не похитнуло моєї симпатії. Адже він був такий красень! Мені подобалося його смагляве, як у всіх, хто довго пробув у Святій Землі, обличчя. Риси були правильні, хоча й дещо різкуваті. Це все-таки ліпше, ніж запухлі пики нашої знаті. Невеликий ніс зі шляхетним горбочком, рот ніжний, як у дівчини, що особливо зачаровує в поєднанні з мужнім підборіддям і міцною шиєю. Волосся довге, як у більшості з тих, хто повертається з хрестового походу; воно гарно кучерявилося, було біляве, швидше, просто вигоріло на сонці, адже біля коренів помітно темнішало. Та особливо мені сподобалися його очі. Вони були вузькими, як кажуть, мигдалеподібними. І такими виразними, синіми… Справжні прозорі сапфіри, що сяють під темними дугами брів.

Я дивилася на нього, мов зачарована. Едгар Армстронг. Сакс. Та ще й, як я зрозуміла, дуже багатий сакс. Я чула, як вони з королем розмовляли про прибутки від його земель. А коли лицар мовив: якщо король дозволить, він має намір звести в своїх володіннях замок на кшталт тих фортець, які будують у Святій Землі — я навіть подих затамувала. Збудувати укріплений замок міг дозволити собі тільки дуже заможний вельможа. Усім відомо, що деякі хрестоносці — а переді мною стояв саме хрестоносець, — повертаються зі Святої Землі казково багатими. А цей лицар був ще й тамплієром, котрі скрізь відомі вмінням укладати вигідні угоди.

Я відчула незрозуміле хвилювання, серце застугоніло. І я навіть здригнулася, коли король раптом різко мовив:

— Я знаю, що рід Армстронгів бере початок від саксонських королів.

— І від датських правителів Денло, — додав лицар Едгар. Це істотне доповнення, адже і датці, й нормани були вихідцями зі Скандинавії.

У нього був несподівано м’який як на воїна голос. І такий мужній… А те, що в цьому лицареві текла королівська кров, зачаровувало мене ще більше. Але король із його невсипущою підозріливістю бачив у чоловікові, котрий стояв перед ним, лише загрозу.

— Ваша родина завжди сіяла розбрат у Східній Англії. Королівська кров, надто зарозумілі та непокірливі.

— Це справи давні, Ваша Величносте. Мій батько повстав, коли я був іще дитиною. Але відтоді, як ви взяли до двору двох моїх старших братів, батько впокорився. І навіть після їхньої загибелі…

— Я пам’ятаю твоїх братів, — перервав його король. — Екберт і Етельвульф, якщо не помиляюся. Уже це ваше саксонське «е» на початку імен…

— Мого старшого брата звали Канут, — зауважив Едгар.

— Я знаю. Його стратили за участь у заколоті.

Батько сказав це брутально й категорично. Але Едгар лише кивнув.