Цієї пори повітря над фенами чисте й прозоре, сонце лагідно пригріває, і невдовзі мені стало навіть спекотно. Обіч стежки блищали вікна плес, які ходили брижами під котячими кроками легкого вітру. Стрункі тополі показували сріблястий виворіт свіжого листя. Золотаві гілки верб плавно стікали у воду, й під ними миготіли силуети лебедів. Кричали чайки, десь поряд ховався їхній молодняк. Повз мене синьою блискавкою промчала пташина. Граційні бабки борознили води, обираючи для посадки квітки м’яти. Квітів була сила-силенна — білих, яскраво-жовтих, ніжно-лілових. Від них у повітрі розливалися чудові пахощі. Я помічала й безліч лікарських рослин, які ми збирали й сушили в нашій обителі — дудник, сухозлотницю, образки.

Зрідка на стежці височіли великі дерев’яні хрести. Я не знала, навіщо їх встановлювати на такому безлюдді — чи для позначення стежки, чи щоб засвідчити щиру відданість вірі. Позеленілі від мохів і вологи, але від цього не менш величаві, хрести викликали трепет. Біля одного з них я вирішила навіть зробити невеличку зупинку, стала навколішки й уголос прочитала «Ave» і «Pater noster». Коли підвелася, мене просто засліпили відблиски сонця на плесах. Було вже пополудні, все сяяло. Я бачила яскраво-смарагдові галяви, а зовсім поряд, де плесо підступало до самісінької стежки, ясніли білосніжні пелюстки латаття з золотавою зав’яззю в глибині квіток. О, диво, які вони були прекрасні! Але я знала, й наскільки вони корисні. У цих квітах містяться протибольові та заспокійливі засоби, а кореневища наділені здатністю лікувати шлункові кольки, допомагають від болю в очах і в голові. А ще з латаття виготовляють відвар на елі, яким миють голову при випадінні волосся, а його сік використовується для виведення ластовиння і для вибілювання шкіри.

Уже й не знаю, може, я пригадала, що в нашому лазареті закінчується запас диво-рослини, а може, мені вдарили в голову весна та несподівана свобода, але я вирішила їх нарвати. Помітила неподалік навислий над водою стовбур верби, залишила свою конячку на стежці, а сама пробралась по схиленому дереву та взялася зривати молочно-білі квітки, що плавали серед великого листя. Нарвала їх уже чимало, коли раптом зовсім поряд у очеретах пронизливо закричав бугай. І тут моя конячина злякано заіржала і, трощачи очерет, кинулася геть.

Цього тільки бракувало! Хвала Святій Хільді, що кінь відбіг недалеко. Я бачила його чорно-білу, як у корови, спину в чагарях. Гукаючи коня і намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, почала пробиратися до нього. Але нервова, налякана тварина, щойно я наблизилася, знову рвонула геть.

А матінка Бріджит говорила, яка спокійна її конячка. І, певна річ, вона не подякує, якщо я загублю її улюбленицю серед фенів. Тому я знов і знов ходила за рябою, гукала, мало не плакала з досади. Ноги промочила, десь загубила зібране латаття, забруднилася по вуха у багні, навіть руку порізала осокою. Господи, ну що за кара небесна?

Несподівано, коли я вкотре наблизилась до конячки, помітила, що вона зачепилася поводом за корч, рветься, але не може звільнитися. Я підійшла і… Пробач мені, Господи, але я хотіла навіть її вдарити. Натомість обійняла за шию і розридалася. Потім виплутала повід і потягла назад на стежку вмить присмирілу тварину.

Йти було важко. Під ногами хлюпотіло болото, вгиналися пласти моху. До хреста на стежці було ще досить далеко, але переді мною лежав відкритий, зелений від оксамитових мохів простір. Аби скоротити шлях, я завернула на нього.

Я ще й досі схлипувала, сльози застеляли очі, коли раптом несподівано відчула, як ґрунт захитався в мене під ногами, і я зав’язла однією ногою у твані майже по коліно. Я перенесла вагу на іншу ногу, але замість того, щоб виборсатися, зав’язла й другою.

Від дотику холодної слизької твані мені стало страшно, в горлі завмер переляканий крик. Трясовина. Як я могла бути такою нерозважливою, що не подумала про неї? І тепер мене почало поволі засмоктувати. І жодної можливості поворушити ногами, ніби застрягла у в’язкій сметані.

Я не могла розвернутися, тільки вчепилася міцніше в повід.

— Пішла, пішла! — гукала на коняку в надії, що вона витягне мене.

Ряба форкала і топталася на місці. Я занурилася вже по стегна і майже висіла на поводі.

Болото раптом видало якийсь дивний глухий звук. Мовби поряд зітхнула жива істота. Тварина перелякано заіржала, рвонулася. І спершу трохи витягла мене з трясовини, але тут повід вислизнув із моїх мокрих долонь, я втратила рівновагу, розкинула руки й ляпнулася на груди. Чула, як відбігла далі конячка. Сама ж я була розпластана на м’якому моху. Плакала і тихо стогнала. Але одне зрозуміла добре: в такій позі я не тону.

Я трохи заспокоїлася, але ненадовго. Скільки я лежатиму так? Чи з’явиться хтось на стежці? Тільки на це я й могла сподіватися. Але варто було мені хоч трохи поворухнутися, як холодна пащека болота миттю затягала в себе.

Від холоду я почала дрібно тремтіти. Ноги заледеніли, я їх взагалі перестала відчувати. Піді мною в моху поступово набралася вода. А довкола сяяло сонце, співали птахи. Поряд на бадилину присіла бабка, я дивилася, як вона погойдується на стеблі, легка, сяйлива і будь-якої миті готова полетіти геть. Як же я заздрила її волі!

Я почала молитися, пригадуючи все, чого мене вчили в монастирі. Коли вже судилося мені загинути такою страшною смертю — на те Божа воля. Грішна плоть, за яку ми так чіпляємося, тільки обтяжує душу, істинне життя починається лише по смерті. І хіба кожна людина не повинна покірливо нести свій хрест?

Святі мученики — ось у кому слід черпати мужність і стійкість! І раптом у мене виникла дивна думка. Усі ці великі світочі постраждали за віру, а я… Я їхала для того, щоб уберегти від гріха єдину близьку мені істоту. І лукавому вдалося відвести мене вбік, а потім підштовхнути до погибелі. Тепер і Гіта загине!

Я заволала, стала просити Творця врятувати мене. І — о, які ми слабкі в хвилини лиха! — я почала кричати, що хочу жити, що світ прекрасний, я люблю його, хочу його бачити.

Я заметалася і спровокувала повільне занурення.

Але тут сталося диво.

Напевне, я зовсім отупіла від ляку, бо не помітила, що вже не сама. І коли дужа рука обхопила мій зап’ясток, навіть не повірила, що врятована, лише інстинктивно вчепилася в простягнуту мені руку. Ніби крізь сон відчувала силу, яка рятувала мене, дюйм за дюймом витягуючи з трясовини.

— Ну ось і все, маленька, — розчула я поряд м’який підбадьорливий голос.

Це був чоловік. Синьоокий, усміхнений, вродливий, мов архангел. Він підняв мене на руки, і якими ж надійними, теплими, заспокійливими були його руки! Він виніс мене на стежку, лагідно примовляючи, як нерозважливо я вчинила, коли вирушила блукати фенами там, де височіє хрест. Адже їх встановили зі спеціальною метою вказувати подорожнім, що поблизу є трясовина.

— Я не знала їхнього призначення.

Це були мої перші слова. Я прийшла до тями. Зрозуміла, що сиджу біля підніжжя того хреста, де нещодавно молилася. Озирнулась, помітила, що сонце вже досить низько висить над обрієм. Скільки ж часу я провела в трясовині?

Я змерзла і вся тремтіла, тож мій чарівний рятівник обгоронув мене плащем. Підсів поруч, обійняв, зігріваючи. Я бачила його високі, забрьохані болотяною тванню чоботи з добротного сап’яну з тисненням, бачила обтягнуті чорним сукном штанів сильні коліна, прикриті шкіряними наколінниками. До мене поступово почало доходити, що мене врятував не архангел, а чоловік, і чоловік-воїн, до того ж, заможна людина. Адже навіть плащ, яким він мене обгортав, був дуже дорогий — широкий, із майстерно вичиненої світлої шкіри, такої м’якої, що спадала складками, немов тканина. А внутрішній підбій плаща був із неймовірно дорогого малинового оксамиту — незбагненна розкіш. І ще плащ так приємно пах — теплом, чоловіком і якимись екзотичними травами.

До мене нарешті дійшло, що я наодинці з чоловіком, більше того, не боюся його, навіть дозволяю обіймати себе, й мені тепло та хороше в його обіймах.

Я спробувала відсторонитися, і він мене відразу пустив. Мені навіть стало трохи шкода, так швидко він це зробив. Я підвела голову, знову глянула на нього. Сині очі, каштанові кучері, що спадають на лоб, сильна шия, богатирський розмах трохи похилих пліч. Мій рятівник був прекрасний. Не дивно, що він видався мені посланцем небес. Проте тепер я впізнала його. Шериф Норфолкширу. Едгар Армстронг, від якого я збиралася врятувати свою подругу. І який щойно врятував мене.

— Сере Едгаре?

— Ви мене знаєте?

Він запитав це без особливого подиву. Адже він був відомою особою в Норфолкському графстві. Я тільки не уявляла, що такий поважний вельможа, шериф, може роз’їжджати сам-один, без почту. Чомусь я запитала його про це. Він посміхнувся.

— Ну, коли вас цікавлять такі дрібниці, то ви вже геть-чисто отямилися. Тільки треба вас зігріти. Тремтите, мов осиковий листок.

Неподалік стояв його гнідий кінь, а поряд із ним била копитом ряба кобила ігумені. Едгар поплескав конячку по крупу й розповів, що якби ця тварина не трапилася йому біля хреста, він би й не запідозрив, що неподалік комусь потрібна допомога, почав гукати. Дивно, але я не чула цього. Напевне, була в такому стані, що вже нічого навколо себе не розрізняла. Він, хоча й запідозрив найгірше, та вирішив таки пошукати серед чагарів. Ряба протоптала чималу стежку в очереті, проте все одно навряд чи б він відшукав мене, якби я раптом не закричала.

Розповідаючи все це, він дістав із сумки при сідлі шкіряну баклагу, відкоркував її та простяг мені.

— Випийте, вам необхідно зігрітися.

Я спробувала відмовитися. Віднікувалася, казала, що присвятила себе духовній стезі, а статут Святого Бенедикта забороняє вживання цього напою. Але Едгар тільки посміхнувся.

— Я зрозумів, що ви з монастиря. Проте, якщо вас не зігріти, ви захворієте, а хвороба зовсім не те, чого треба такому тендітному створінню. Адже якщо Господь привів мене до вас, щоб урятувати, я вже не дозволю вам захворіти. Отже, пийте. Бо ast nos tristificus perturbât potio sucis, cum medus atque caeres.[45]