Цей чоловік знав, як розмовляти зі мною. І латиною він говорив чудово. А латину знають лише люди освічені, яких я вирізняла особливо. Врешті-решт я скорилася. Шериф посміхнувся, і я теж почала усміхатися. Покірно піднесла баклагу до вуст, зробила ковток, ще. Вино було солодке, густе. Мені стало добре й легко, але заважала нав’язлива думка, що цей шляхетний лорд, який врятував мене, занапастив мою подругу.

Чомусь зараз я легко зрозуміла, як сталося, що Гіта не встояла перед ним. Ця м’яка чарівлива усмішка, виразні очі, дужа рука, готова підтримати й допомогти… Але, допоможи мені, заступнице Свята Хільдо! — я не повинна забувати, який хитрий цар зла, як вправно спокушає нас.

Я відсахнулася від Едгара, підхопилася.

— Сере, мені треба поспішати. Я… Мене послали з дорученням. Відпустіть мене.

Шериф здавався здивованим.

— Але я не затримую вас, дитино. Проте ви не відійшли ще від потрясіння. Я міг би провести вас. Куди їдете?

— У Гронвуд. Ой, ні! У Хантлей.

— До де Ласі?

Я ніяковіла під його запитливим поглядом.

— Ні. Тобто, так. А дорогою маю намір зробити зупинку в Гронвуді. Адже там, здається, є каплиця, а я хочу подякувати Господу і всім святим за те, що врятували мене, надіслали вас.

У Едгара був видовжений, гарний розріз очей, але зараз мені здавалося, що він просто мружиться, ніби вивчає мене.

— Наважуся запитати, дівчино, як ваше ім’я? І з якого монастиря ви їдете?

— Я з обителі Святої Хільди. Моє ім’я Отилія Хантлей, і я їду провідати рідних.

Едгар знов усміхнувся.

— Отже, ви і є Отилія зі Святої Хільди. Що ж, я не раз чув про вас від моєї підопічної леді Гіти Вейк. Знаєте таку?

Я лише кивнула. Він відгукувався про Гіту шанобливо й ніжно. Не зі зневагою, як, на мою думку, повинен відзиватися чоловік про спокушену ним жінку.

— Ось що, дівчино, — сказав шериф, підводячись, — буде ліпше, якщо ми поїдемо разом. Шлях ваш пролягає у Гронвуд, тож нам по дорозі. Так мені буде спокійніше, оскільки ви погано орієнтуєтеся у фенах. А коли ми прибудемо в Гронвуд і ви побуваєте в каплиці, гадаю, будете не від того, щоб зустрітися з міледі Гітою. Вона живе в Гронвуді, я спробую влаштувати вашу зустріч. Згода?

Я знову кивнула, побачила його посмішку й сама посміхнулася. Цей чоловік випромінював доброзичливість і силу, тож я не могла опиратися. В глибині душі я знала, що він спокусник, що його приваблива маска може бути небезпечною. Але… Він же врятував мене, я не можу бути з ним суворою. І це я, яка раніше бачила в кожному чоловікові лише небезпеку! Чому ж я така покірлива з шерифом? Настільки, що навіть погодилася сісти позад нього на круп його коня, коли Едгар запропонував мені. Можливо, мене не вабила їзда на полохливій рябій і я розуміла, що так ми швидше дістанемося до Гронвуда.

Я їхала позад шерифа, тримаючись за високу луку сідла, що розділяла нас. Мого коня він вів на поводі, дорогою ми майже не розмовляли, не рахуючи його короткої згадки, як привітно відгукувалася про мене Гіта. І від цих слів мені стало хороше. Зізнаюся, я б відчула досаду, якби вона в полоні Едгардових чарів забула нашу багаторічну дружбу.

Незабаром низовини фенів залишилися позаду. Ґрунт став сухіший, ліси змінили лани, й ми раз по раз проїжджали селища, зустрічали селян, які пасли свиней у дібровах, або гуртівників, що перегонили овець. Усі ці люди скидали шапки перед шерифом, а на мене поглядали з цікавістю — на мене, жінку, загорнуту в Едгарів плащ, яка їхала на одному з ним коні. Я занепокоїлась. Може, вони вважають, що я чергова жертва Едгара Армстронга? Чи не пересісти мені на мою рябу? А ще ці приховані, гріховні думки, про те, чи достатньо я вродлива, аби люди вважали мене гідною шерифової уваги? Від цих роздумів мене охопив ще більший сором. Я зіщулилася, сиділа, не в змозі підвести голови.

— Он уже Гронвуд, — почула я голос свого супутника, і в ньому звучала радісна гордість.

Тільки тепер я наважилася кинути погляд уперед. Воістину те, що люди казали про Гронвуд, не було перебільшенням. І хоча будівництву замку було ще далеко до завершення, відчувалося, що це буде щось грандіозне.

Будівлі Гронвуда височіли на невеликому пологому пагорбі — білі масивні стіни, круглі вежі, рови, довкіл яких уже виникло ціле селище. І скільки тут було людей! Забувши про все, я роззиралася навсібіч. Це був якийсь людський мурашник. Причому, всі без винятку були зайняті справою, всі працювали. Я бачила безліч чоловіків і жінок, які тягали каміння, пиляли дрова, котили діжки, носили річковий пісок. Повз нас проїздили вози, завантажені мішками з вапном, снували робітники. Я бачила стоси колод і обтесані кам’яні блоки, чула команди, вигуки. Клубочилася курява, пахло потом, деревиною, смолою. Все це скидалося на хаос, але якийсь упорядкований хаос, де кожен знав, що йому робити.

Ми проминули перший рів завширшки понад п’ять ярдів і завглибшки близько семи. За ним здіймався вал, утворений викопаною з рову землею. Далі ще один рів, за яким уже височіла стіна, з неї виступали круглі дозорні вежі. Я бачила, як робітники підіймають за допомогою блоків і лебідок на висоту стін поклажу з камінням і відшліфовані блоки, а нагорі муляри кладуть їх — шкребуть, гупають, пристукують кельмами. В повітках уздовж стін можна було бачити каменярів, які обробляли за допомогою різців і дерев’яних молотків майбутні плінтуси, капітелі колон, арок. Неподалік стояла кузня, з відчинених дверей якої відблискував вогонь і чувся дзвін ударів по ковадлу — це коваль готував для будівників нові знаряддя.

Коли ми проїхали крізь отвір у фортечній стіні та в’їхали у внутрішній двір, я з подивом зрозуміла, що Едгар має намір укрити його плитами, ніби підлогу в соборі — нечувана розкіш. А просто перед нами височіло громаддя головної замкової вежі-донжона. Напівприхована сіткою дерев’яних риштовань, вона все-таки справляла враження справжнього палацу: рівні кам’яні східці вели до високого ґанку, ідеальними були отвори вікон із овальним верхом, а ще вище виднілася відкрита галерея, на якій працювали каменярі, додаючи її підпорам вигляду здвоєних витончених колон. Едгар зупинив коня біля ґанку і легко зіскочив на землю. На його поклик у арці дверей з’явилася немолода міцна жінка.

— Агов, Трудо, де зараз леді Гіта?

Жінка, витираючи руки об фартух, пішла нам назустріч і сказала, що пані цілий день була в замку, а нещодавно поїхала кататися верхи.

— Гадаю вона невдовзі повернеться, — кивнув Едгар. — А поки, Трудо, прийми як слід нашу гостю. Міледі, певне, зрадіє зустрічі з нею.

Побачивши мій мокрий, забруднений болотом одяг, немолода жінка скрушно зацмокала язиком.

— Святі угодники! Що це з вами трапилося, красуне?

Не чекаючи на відповідь, вона потягла мене за собою, але нагорі я на мить зупинилася.

— Мілорде Едгаре, я ще так і не подякувала вам за свій порятунок. Бережи вас Господь. Відтепер я завжди згадуватиму вас у своїх молитвах.

Він легко вклонився. Швидше грайливо, аніж шанобливо. Але я не образилася. І знову мене обеззброїла посмішка шерифа. У ній була майже жіноча м’якість, якби мужність Едгара не проступала в рішучому підборідді, швидкому твердому погляді.

Я пішла за Трудою під округлу високу арку, цілком вкриту різьбленими архівольтами, як у храмі. Далебі, я сторопіла, вступаючи під неї. А зала, яку я побачила за дверима… Тут ще велися оздоблювальні роботи, пахло фарбою, працювали майстри, вирівнюючи стіни, робітники виносили сміття, прибирали слуги. Та зала вже була прекрасна. Я помітила, що на відміну від шестигранної споруди самого донжона, вона мала прямокутну форму завдяки паралельним стінам, які обрамляли її. У кожній із них один навпроти одного було встановлено каміни, гарно прикрашені колонами й виступами дашків над витяжками. Над головою розходилися вигнуті різьблені склепіння, але головною прикрасою зали було, звісно, величезне вікно, розташоване якраз навпроти входу. Воно було розділене на три частини колонами й засклене кольоровими шибками, як у соборі. І це було настільки чудово, особливо зараз, коли в променях призахідного сонця його сині, золотаві, пурпурні ромби й кола шибок, прихоплені візерунчастою рамою, горіли й виблискували, немов коштовності, кидаючи навколо строкаті різнокольорові відблиски.

То ось де мешкала моя подруга! Тут розкішно й весело, і чому я повинна думати, що Гіта тут нещасна? Але хіба диявол не спокушає нас мирськими благами, щоб ми забули про вищу цінність — про чистоту душі?

Труда запросила мене пройти в невеликі двері за виступом одного з камінів. І ми опинилися в трикутному приміщенні, утвореному виступом вежі та стіною, що відділяла його від зали. Тут, мабуть, була рукодільна, довкола стояли прядки, верстати для ткання. Декілька жінок працювали за ними, але за наказом Труди полишили роботу, принесли теплої води, яку налили у велику балію, та сухий одяг. Від стіни, за якою був камін, тягло теплом, але роздягатися при сторонніх мені було ніяково, і я наважилася на це, тільки коли мені принесли дерев’яну ширму, за якою змогла сховатися.

Жінки знову взялися до роботи, постукували їхні верстати, чулося перешіптування. Я з насолодою помилася та переодяглась у незнайомий, але чистий одяг — туніку з нефарбованого світлого полотна з вузькими рукавами, накинула на плечі й голову шерстяну шаль. Я давно вже не носила мирського одягу, мене турбувало, що пелена туніки була коротша за мій одяг послушки й доходила тільки до кісточок, не приховуючи стоп. Я сіла за своєю ширмою на лаву, підібгала під неї ноги.

Незабаром повернулася Труда, принесла мені попоїсти —— ще гарячі коржики, тушковану капусту, салат із редиски з зеленою цибулею, присмачений сметаною, і шмат баранини, який мав просто дивовижний запах. Я й не помітила, коли зголодніла, але перш ніж узятися до їжі, прочитала відповідну молитву.