Труда весь час стояла поряд, тримаючи в руках глек із елем.

— Бач, яка ви богобоязка дівчина, ну точнісінько, як наша пані. Сер Едгар сказав, що ви її подружка?

Норфолкські селяни й челядь завжди вільно почувалися. Ось і Труда підсіла до мене, розпитувала, що ж зі мною трапилося, нетерпляче йорзала, чекаючи поки я пережую, щоб відповісти. Звичайна саксонська простолюдка, але вбрана в добротне сукно, а пов’язка, що обрамляла її пухкенькі щоки, була навіть накрохмалена. Наші прихожанки в Святій Хільді мали набагато простіший вигляд.

Я помітила, що й перешіптування робітниць припинилося. Вони теж слухали, навіть працювати почали повільніше. Труда стомилась домагатися моїх стриманих пояснень, заговорила про своє. Розказала, що недавно жила у фенленді, а коли пані переселилася в Гронвуд, охоче пішла до неї служити. Тут завжди людно, завжди є з ким побазікати. Та й становище її влаштовує — бути при датській дружині лорда шерифа й почесно, й вигідно. І вона знову владно гримнула на пряль, аби не припиняли роботи.

— А моя пані, дай їй, Боже, здоров’я, розмістилася тут, як істинна леді. Замок хоча й недобудований, але над залою вже є кілька чудово оздоблених покоїв, а ще затишна спальня, де Гіта любиться з шерифом.

Як спокійно вона про це говорила! І ніби зі схваленням. Хвалила Едгара. Он як добре він ставиться до її пані, який ніжний із нею, щедрий на багаті дари. Зумисне для неї накупив дорогих тканин, гарних рукавичок, м’якого взуття, хутра. А ще й Сніжинку їй подарував, найкращу кобилу зі свого табуна, і особисто навчав Гіту їздити верхи. І тепер, коли він влаштовує полювання, або вони їдуть у гості до кого з сусідів, леді Гіта завжди сидить на білій арабці, подібних до якої нема й у цих гордовитих нормандських дворянок.

Цій темній жінці-й на думку не спадало, що всі ці милості — не більш ніж платня багатого вельможі його наложниці.

Нарешті я не втрималася і попросила провести мене до каплиці. Труда, схоже, помітила якесь роздратування в моєму голосі, глянула допитливо, але не суперечила.

Каплицю в Гронвуді було вже відбудовано, вона була дерев’яна, досить велика і, як дорогою повідомила мені Труда, щонеділі вся челядь шерифа та будівничі відстоювали там месу. Ми вже підійшли до ґанку каплиці, коли Труда взяла мене за лікоть, вказала кудись убік.

— Он, помилуйтеся.

Я озирнулась і завмерла на місці. На подвір’я в’їжджала Гіта в супроводі двох грумів і смаглявого низькорослого пажа. Вона сиділа на чудовій білій, мов сніг, кобилиці, загорнута в ліловий оксамитовий плащ до кінчиків черевиків, а на її волоссі, заплетеному в коси, виблискував карбований золотий обруч.

Моя подруга була схожа заразом і на величну королеву, й на легковажну красуню. Її обличчя пашіло, волосся на скронях розпатлалося, на вустах завмерла посмішка.

Я бачила, як до Гіти підійшов шериф, щось сказав, і вона засміялася. Я помітила, як ніжно й шанобливо поцілував їй руку Едгар, не відпустив, притис до щоки. Гіта намагалася вивільнити її, але він знову ловив її зап’ясток, цілував. На них багато хто дивився, але ці двоє ніби й не помічали загальної уваги, зосереджені одне на одному. Ганебно так віддаватися почуттям на очах у натовпу, але водночас і чудово. І чомусь мені подумалося, що Едгар дійсно любить і цінує Гіту. А вона… Я на собі переконалася, якою звабливою силою володіє шериф. Напевне, приємно, коли тебе любить такий чоловік. Але хіба його почуття може бути справжнім, коли всі знають, що він чекає на іншу, а Гіта для нього просто доступна жінка? Та все ж таки… Його увага до Гіти, його м’яка ніжність, те, що він оточив її такими розкошами й пошаною… Як би я повелася на місці Гіти? Я?! О Свята Хільдо! Як я могла навіть подумати про таке!

Я кинулася в каплицю, ніби в укриття. Довго молилася навколішки біля вівтаря. І як завжди, молитва заспокоїла мене. Я дивилася на вогник лампади біля розп’яття, не помічаючи нічого довкола, відсторонена від усього. Може, тому й не помітила, коли поряд опинилася подруга. Лише коли підвелася, побачила її уклінною позад себе: Гіта, як і в Святій Хільді, не перервала моєї молитви, навіть приєдналася до неї. Наші погляди зустрілися, вона посміхнулась, а наступної миті ми так і кинулися одна до одної.

— О небо, як же я рада тобі, Отіл! Я не повірила своїм вухам, коли Едгар сказав, що ти в Гронвуді.

Вона обіймала мене і сміялася, вигляд мала щасливий, без тіні збентеження. Я теж не відразу зважилася сказати про причину свого приїзду, і замість того, щоб дорікати їй за легковажність, лишень повторювала, яка рада бачити її та яка вона стала гарна.

Коли ми вийшли з каплиці, Гіта почала розпитувати, як мене прийняли, чи всім я задоволена, чи сподобалося мені в Гронвуді. Вона справді почувалася тут господинею. Це стало особливо помітно, коли ми повернулися в донжон і її оточили люди, почали запитувати, про щось, просити уваги. Вона віддавала розпорядження, та коли помітила, що я розгубилася, відвела мене вбік, вибачилася, сказала, що ми зможемо спокійно поговорити трохи згодом, коли вона виконає свої обов’язки господині замку. А поки що доручила турботу про мене тому смаглявому хлопчику, якого я спершу прийняла за її пажа. Але виявилося, це був бастард Едгара.

— Це Адам, — говорила Гіта, обіймаючи дитину. — Він син Едгара від сарацинки й просто чудова дитина. Так, Адаме? І ти не відмовишся, провести нашу гостю в мою кімнату нагорі?

Хлопчик миттю взяв мене за руку, потяг сходами нагору. Я захвилювалася, що зараз опинюсь у покої, де Гіта «любиться» з шерифом. Але невеличка кімната в недобудованому замку була затишною і розкішною. Лави біля стіни вкриті сукном, скрізь гаптовані подушки, різьблені стільчики, а на підлозі килим, такий розкішний, що страшно ступати. В ніші вікна п’яльця з незакінченим вишиванням, у скриньці яскраві мотки ниток, різнокольоровий бісер у коробочці. Поряд пюпітр для аркуша, коробка з пергаментом, заточені пера. Мабуть, Гіта не відмовлялася від звичних занять і в мирському житті. А поряд купа книг. Гіта завжди любила читати, Едгар догоджав своїй датській дружині, потураючи навіть такому її дорогому захопленню, як книги.

— Міледі Гіта любить усамітнюватися тут, коли немає справ, — пояснила мені дитина.

Самота — теж розкіш. У нас в обителі ми рідко могли дозволити собі таке.

Мене відразу потягло до книг, але Адам спочатку не давав мені спокою, повторював, що Гіта розповідала йому про мене, казала, що я свята. Він питав, як це бути святою, і мені довелося розчарувати його — пояснити, що в мені стільки ж святості, як і в ньому самому. Схоже, ця дивна дитина була розчарована. Ми з ним поговорили ще трохи, й він здивував мене несподіваним знанням Святого Письма. Й це син язичниці-сарацинки!

Гіта невдовзі забігла до нас, але ненадовго, просто запропонувала мені повечеряти з ними в загальній залі. Я відмовилася, вона не наполягала, знову пішла. За нею поквапився й Адам. Здавалося, ця дитина любила її, вони чудово порозумілися. Бастард шерифа і його коханка. Зараз вони живуть із шерифом однією сім’єю і, зважаючи на все, щасливою сім’єю. Але що буде, коли прибуде донька короля? Тоді вони відразу позбудуться всього. І від цієї думки мені стало сумно. Бо, присягаюся вірою, мені подобалося все, що я побачила тут.

Щоб якось відволіктися від невеселих думок, я взялася переглядати Гітині книги. Їх було чотири, всі в шкіряних палітурках з тисненої шкіри. Я побачила працю ченця Гільдаса «Про загибель і підкорення Британії», розкішне видання «Псалмів Давида», «Історію лангобардів Павла» Діакона і «Ars Amandi» — «Мистецтво любові» Овідія. Я не втрималася, взяла останню. Книга була гарно переписана, з великими літерами в заголовках, розфарбованими й позолоченими. Я пам’ятала, з яким захопленням інколи зачитувала мені Гіта рядки цього автора. Може, тоді й почалася її загибель.

Я таки не втрималась і прочитала кілька рядків про те, як чоловік чекає на жінку, як вона приходить:


«… в розхристаній легкій сорочці,

На білосніжні плечі спадали пасма».

Чомусь я уявила цю жінку Гітою. Ніби бачила з нею Едгара.


«Легку тканину я зірвав,

хоч заважала мало, —

Скромниця таки боролася зі мною.

Тільки билась, як ті, хто не прагне перемоги.

Невдовзі сама собі зрадила, здалася без праці.

І постала вона перед поглядом моїм гола.

Мені в бездоганній красі тіло з'явилось її.

Які плечі я пестив! До яких рук торкався!

Якими повними були груди — тільки пристрасно їх стискати!

Яким гладеньким був живіт під її досконалими грудьми!

Тонкий стан, юне круте стегно!

Тіло голе її до свого притискав я…»

Я швидко закрила книгу. Кілька хвилин ходила по кімнаті. То ось чого навчає мою подругу звідник Едгар! Вона ж… поступається, спокушена, зганьблена. Бідолашна моя! Вона мов під владою чарів, не помічає свого скаліченого життя, зганьбленого ім’я. Все віддала вона цій людині заради ганебного становища наложниці, заради плотських утіх. Заради злягання!

Коли з’явилася Гіта, жвава, ошатна, я не відразу почала спасенну бесіду. Мовчала, слухаючи її щебетання про те, що тепер у нас багато часу й ми зможемо розмовляти хоч до ранку, бо Едгар розуміє, як нам, подругам, хочеться побути разом, і не турбуватиме нас.

— Він великодушний, — холодно сказала я. — Готовий навіть не брати тебе сьогодні на ложі.

Вона дивно глянула на мене, але замість відповіді взялася запалювати свічки на кованій тренозі. Потім знову посміхнулася.

— Він завжди йде назустріч моїм бажанням. Знаєш, Отіл, я така щаслива з ним, я раніше не знала, що в світі існує таке щастя. Бо з тієї хвилини, як побачила Едгара, я віддала йому і серце, й душу. І якби Господь звів нас раніше…