Було дуже рано, навіть собаки не вилізли з буди, щоб погарчати на нас. Сіро, тихо темніла сітка будівельних риштовань довкола донжона Гронвуда. Гіта, я і Труда пройшли на стайню. Я знову видерлася на рябу кобилу ігумені. Вона теж ніби не спала: помалу, але слухняно йшла, скоряючись поводові.

Коли ми виїхали, я озирнулася на Гронвуд. Він височів сірою примарною масою. Недобудований замок, якому одного разу належало піднестися над околицею у всій своїй пишноті. Але тоді його господинею буде вже інша, донька короля, законна дружина шерифа, а радше вже графа Норфолкського Едгара Армстронга.

Я глянула на Гіту. Вона неквапом їхала на своєму білому коні й жодного разу не озирнулася на місце, де була така щаслива, звідки їй довелося з ганьбою поїхати. Поїхати, по суті, з моєї провини. Хоча, може, я й не настільки винна. Ці стосунки були заздалегідь приречені. Несповідимі шляхи Твої, Господи. Я ж тільки виконала свій обов’язок, вирвала подругу з павутиння спокуси й гріха. Але чому це мені так сумно?

Я пришпорила рябу, обігнала Труду, яка трюхикала на мулі. Та була очевидячки не в гуморі. Раз по раз долинало її бурчання — мовляв, добрі люди не вирушають у дорогу, навіть не попоївши перед тим.

Я наздогнала Гіту, й наші коні пішли поряд. Моя подруга мовчала, і я не наважувалася перша почати розмову.

Світанок застав нас на лісовій стежині. Защебетали птахи, роса, немов коштовні прикраси, спалахувала на листі. День мав бути чудовим, і я трохи збадьорилася. Врешті-решт, те що сталося, рано чи пізно повинно було трапитися. І хай уже ліпше це має такий вигляд, ніби Гіта ухвалила рішення з власної волі.

Я запитала, куди ми їдемо. Гіта не відповіла, і я повторила запитання та додала:

— Чому б не повернутися зі мною в обитель? Пригадай — ти прожила там більшу частину життя. І не гіршу частину. І тобі раді в монастирі. Там ти знову віднайдеш спокій, а мине час, і до тебе повернеться добра слава.

Гіта нарешті глянула на мене, і я зніяковіла від її цинічної усмішки.

— Ні, куди-куди, а до обителі я повернутися не можу.

— Але чому? Ми там знову зможемо жити разом, Гіто.

— Ти зможеш, ти обрала свій шлях. Я ж… Нині я не зможу віддати Господові всю свою душу до денця.

І додала:

— Уже другий місяць, як я вагітна.

Я тільки зойкнула. У Гіти буде дитина! Байстря Армстронга, дитя, на якому цілісіньке життя лежатиме пляма ганьби його матері й зневаги його батька. А Гіта? Що буде з нею — жінкою зганьбленою, що народила невідомо від кого. Навіть якщо відомо… Але без чоловіка, у гріху.

— О, Свята Хільдо! Що ж тепер робити?

— Відомо, що… Народжувати, коли настане час.

І несподівано вона знову посміхнулася — ясно й сумно.

— Найголовніше тепер — ця маленька істота, яка живе в мені. Це дар Господа і пам’ять про моє грішне й палке кохання.

Я таки наважилася запитати:

— Ти сказала про це Едгару?

Вона знизала плечима, і обличчя її набуло незалежного виразу.

— У ім’я Господа — навіщо? Що б це змінило? Хіба я не мало принижувалася перед ним цієї ночі? Все, що я могла йому сказати, було сказано. А дитя це — тільки моє.

Ми виїхали з лісу. До самого обрію тяглася Велика Східна рівнина. Вдалині, за кущами вільхи поблискували плеса фенів.

Гіта вказала мені на селище, що виднілося попереду.

— Їдь туди, Отиліє, і найми провідника. Так надійніше дістатися до монастиря.

— А ти?

Вона звела голову.

— Я їду додому. У Тауер Вейк. Житиму в кременевій вежі бунтівника Херварда. Там я і продовжу рід свого великого діда. Навіть якщо самотою.

Я дивилася, як вона їде. Гіта, граціозна і гордовита, з довгим косами кольору місячної пряжі, що розвівались на вітрі.

За нею на мулі трюхикала Труда, яка наостанок окинула мене підозріливим поглядом — чи не через мене її пані покинули Гронвуд, де їм жилося так привільно?

— Хай Бог береже тебе, Гіто Вейк! — прошепотіла я.

Розділ 6

Ріган

Серпень 1132 року


Тиждень тому Едгар став графом Норфолкським. Обряд інвеститури[46] відбувся в Лондоні, де в цей час перебував король.

Я чекала, що новоспечений граф повернеться разом із леді Бертрадою, але помилилася. Я стала настільки провінціальною, що вже вважала, ніби наречена до весілля повинна не менше місяця провести в домі майбутнього чоловіка — щоб ознайомитися з колом обов’язків господині. Проте зовсім інше, коли йдеться про персон королівської крові.

Більше того — після повернення Едгар повідомив мені, що так і не побачився з нареченою, яка досі в Нормандії. Чекати на неї слід тільки в день вінчання — у день поминання святого Лаврентія, тобто десятого серпня.

Цілий тиждень перед весіллям минув для мене в гарячкових приготуваннях до урочистостей. Довелося спішно їхати в Норідж, аби взяти на себе левову частку турбот. Скажу, як на сповіді, я добряче стомлювалася. Одна справа стежити за господарством у маєтках і зовсім інша — брати на себе приготування до бенкету з нагоди весілля графа. Але раніше я мала певний досвід готування до таких урочистостей, до того ж, Едгар був моєю родиною і мені хотілося зробити все якнайкраще, як і годилося при дворах феодальних сеньйорів.

Зрозуміло, з донькою короля повинно було приїхати чимало титулованої знаті, й граф Hopфолкський не міг осоромитися перед усіма цими вельможними персонами. Тому ніколи було навіть присісти й перепочити, не кажучи вже про те, щоб подумати про власний від’їзд. Адже, як ми домовилися з Едгаром, — я поїду, щойно його дружиною стане Бертрада Нормандська.

Я не зносила Бертраду. Зарозуміла, підступна, в’їдлива. Я знала її ще дитиною і пізніше, вже дорослою, але такою само лицемірною і хитрою. Але в неї було становище, якого рідко вдавалося досягти позашлюбній доньці, — тут я не могла не віддати данини її розуму та здібностям до інтриг. Принаймні, батько розбещував її, моя пані Матильда довіряла їй, а Едгар вирішив зробити її своєю дружиною. Не знаю, чи варто було відкривати Едгару очі на те, чим насправді була його наречена? Я вирішила нічого не говорити. Адже шлюб із нею ніс йому чималий зиск і пошану, а вже одне це варте було того, аби прагнути цього шлюбу. Що ж до вад самої Бертради… Що ж, Едгарові ще доведеться пізнати її і навчитися вгамовувати. Адже врешті-решт, верховенство в шлюбі завжди залишається за чоловіком.

Невдовзі в Норідж почали прибувати гості. Напевне, з часів датських королів це стародавнє місто не відвідувало стільки знаті. Прибули брати нареченої, графи Глочестер і Корнуолл із дружинами, граф Стефан Мортен, графи Лестер, Честер і Екзетер, єпископи Тетфордський, Ілійський і Лінкольнський, навіть абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса поквапився прибути на поклін до Едгара, забувши старі образи. Сама ж наречена висадилася в Ярмуті, де відпочивала після переїзду морем. Що до мене, то мені було дивно, що вона не поспішає зустрітися з нареченим. І яким нареченим!

Я вже давно не згадувала своїх наївних сподівань на те, що Едгар стане моїм чоловіком. Це було, коли він тільки приїхав, і я побачила, наскільки він схожий на мого бідного Етельстана. Тільки ще вродливіший. Щоправда, Едгар відразу дав мені зрозуміти неможливість цього. І якщо я й засмутилася, то в цьому винне тільки моє дурне серце. Але я завжди пишалася своєю волею і незабаром силоміць загасила почуття, що ледь жевріло. Я стала для Едгара, як він і хотів, другом, підтримкою, сестрою. Ніколи й не думала, що з якимось чоловіком мене пов’яжуть такі довірчі й чисті стосунки. Так, Едгар воістину став мені братом. Колись у мене й справді був брат, Гай, але ніколи я не відчувала з ним такої теплоти і взаєморозуміння, як із Едгаром. І я воліла не думати про близьку розлуку.

Коли напередодні вінчання прийшла звістка, що Бертрада прибула в абатство Святої Елізабет, що поблизу Норіджа, я, заклопотана святковими приготуваннями, не надала цьому значення. З морського узбережжя саме доправили тридцять барил свіжих устриць, і встановили їх у битий лід. Двадцять два баранячі тулуби засмажили на великих рожнах. Було й три бики, десять оленячих туш, безліч шинки, ковбас, дичини, домашньої птиці, кроликів, ще й три павичі, яких я звеліла начинити сухими фруктами і внести в залу на срібних тарелях із усім барвистим оперенням. І це не кажучи про рибу: форель, міногу, лососину, тріску, чудових в’юнів. Були й овочі: зелений горошок, редиска, варений буряк, салат, цибуля, цілі гори зелені. Пекарі працювали не покладаючи рук, щоб випекти чудовий білий хліб; масла й меду мало бути вдосталь, як і безлічі сортів сиру. А ще вафель, бісквітів, зварених в цукрі фіалок, кілька фруктових пирогів, які мали подавати з кремом і марципанами.

Увечері, стомлена, я вийшла подихати повітрям на галерею. Ця галерея була останнім нововведенням Едгара в Норіджському замку й мала вельми привабливий, навіть елегантний вигляд: напівкруглі аркади, здвоєні колони з кам’яним різьбленням. Вона оперізувала фасад над широченним майданом, де мали відбутися змагання стрільців, скачки, бої на палицях та інші розваги в дні весільних урочистостей.

Несподівано в дальньому кінці подвір’я, там де розташовувалися мішені, я побачила Едгара.

Трохи непідходяще заняття знайшов він для себе зараз, враховуючи, що завтра мало бути його весілля. Едгар метав ножі. Він взагалі часто вправлявся в метанні — звичка зі Сходу. І я рідко бачила людину, яка б так влучно кидала. У цьому була навіть якась пишнота. Я стояла на галереї та спостерігала, як виблискують леза в призахідному промінні, коли Едгар робив швидкий замах, блискавично метав їх і вони впиналися в мішень з тупим дрижанням.

Незабаром він помітив мене, але не припинив свого заняття. І несподівано я зрозуміла, що він роздратований. Це видно було в кожному його русі, в різких кидках, в тому, як він підходив до мішені, виривав ножі, метав знову. Нарешті вкотре зібрав їх, віддав зброєносцю й попрямував до мене.