Прибіг Адам. Підсів до Гіти, обійняв. Я б хотіла ще поговорити з нею, але при дитині це було неможливо — він цілком заволодів Гітиною увагою. Я терпляче чекала, поки вони наговоряться. Якась пуста розмова — чи був Адам гарним хлопчиком, чи досі відмовляється від меду, треба їсти мед, він такий корисний.

Якось так трапилося, що голублячись до Гіти, Адам стяг із неї шаль. І можливо, якби не була Гіта настільки тоненька, я б нічого не помітила. А так… Сукня, що лежала легкими фалдами, несподівано натяглася на невеликому, але виразно опуклому животі.

То ось чому Гіта так загорталась у шаль. Вона не хотіла, щоб хтось дізнався. Хтось, хто може повідомити Едгару, або просто розпатякати, що внучка Херварда носить під серцем дитину від чоловіка Бертради. Виродка, байстрюка. І тепер мені стало зрозуміло, що вона мала на увазі, не бажаючи повертатися в монастир і відкидаючи залицяння Хорей. Бідолашна дівчинка… Чутки про неї тільки почали стихати, а тепер знову потягнуться плітки.

Я швидко відвела погляд. Але занервувала й Гіта, схоже, помітила це, дивно поглядала на мене. Нарешті я вирішила, що треба йти. Адам був незадоволений, він хотів залишитися.

Сказавши, що не варто турбуватися — вона пришле хлопчика з Утредом, Гіта вийшла провести мене. Дорогою я несподівано пригадала нашу першу зустріч, і цей спомин потішив нас обох. На прощання ми сердечно обійнялися.

— Хай бережуть тебе Бог і всі святі, Гіто! Боюся, що їхня допомога буде тобі вельми до речі.

Вона сумно кивнула. Зрозуміла, що мені все відомо.

Коли я повернулася в замок, там уже на повну силу веселилися. Гості сиділи за столами, горіло безліч смолоскипів, у центрі зали виступав фігляр, підкидаючи і ловлячи різнокольорові кульки. Потім зазвучали пісні. Вони були відверто похітливі, про пристрасть та щастя розділеного почуття. Читалися й вірші — теж на тему любовної млості. Все це було зовсім не схоже на бурхливі застілля саксів, на всьому лежав відбиток шляхетних манер, таких шанованих нормандською знаттю, особливо в присутності пані. Без пані й нормани дозволяли собі звалитися п’яними під стіл. Я жила при дворі, знала це, й мене не вводила в оману церемонність бенкету. Хоча й було приємно сидіти на бенкеті ошатною та стриманою, слухаючи пісні про любов.

Такі куртуазні святкування тут, у Англії, були за новину. Тому багато хто з англійських запрошених просто дивувався, як відверто співають на бенкеті про любов і її насолоду, та й більшість пісень зверталася до прекрасної нареченої. Я навіть почула, як один барон неголосно говорив сусідові: як це граф Едгар не викличе всіх цих нахаб на бій. Зате англійські пані були просто в захваті, а одна, чоловік якої строго звелів їй піти й не слухати такого соромітництва, просто розплакалася.

Почалися танці. Зі свого місця я спостерігала, як Едгар під руку з дружиною вийшов у коло танцюристів. Вони розкланювалися, обходили одне одного, витончено з’єднавши долоні. І, безперечно, були гарною парою. Але зараз, дивлячись на Бертраду, я мимоволі порівнювала її з Гітою. Певна річ, Бертрада красуня, але чогось мені подумалося, що при всій її яскравій зовнішності, вона поступається Гіті. Було в новій графині щось неприємне: цей колючий погляд, жорсткий рот, манера триматися підкреслено гордовито. Гіта ж була м’якшою, вона випромінювала тепло.

І ще я помітила, що коли Едгар відходив до гостей, біля молодої графині тут-таки опинявся Бігод. Звичайно, нареченій не забороняється відповідати на люб’язності гостей, але надто вже часто її можна було побачити з цим білявим норманом. Але до честі Бертради зазначу, що жодного разу вона не подарувала йому теплішого погляду чи люб’язнішої відповіді, ніж іншим. А цих інших поряд із нею завжди було чимало — всі ці англійські вельможі, що прагли засвідчити пошану доньці короля, і особливо її почт, який так і звивався навколо. Як я зрозуміла з балачок, багато хто з них збирався залишитися в Норфолку, щоб увійти до її штату. Але більшість лицарів і пані, які прибули з цією позашлюбною донькою короля, були дворянами не надто високого роду, що служили за платню. А значить, Едгару доведеться розкошелюватися на їхнє утримання. Він, безперечно, людина не бідна, але я ще не знала нікого, хто б погодився мати стільки годованців.

Якоїсь миті граф і графиня наблизилися до лави, де сиділи я та ще кілька пані в літах, які не брали участі в танцях. Едгар із Бертрадою щойно вийшли з кола, жваві та усміхнені. Едгар помітив мене, підійшов, підвів дружину.

— А ти все сидиш у куточку, моя люба Ріган.

Я встала, поклонилася, він відрекомендував мене дружині.

— Це моя невістка, вдова мого брата, леді Ріган із Незербі, моя помічниця, мій незамінний друг. І стільки зробила, щоб сьогоднішнє свято вдалося на славу.

У мене на душі стало тепло від його слів. Боже, яка ж він таки гарна людина! Але тут я відчула погляд Бертради. Та глузливо оглянула мене. Очі холодні, кутики губів презирливо опущені.

— Так, Ріган де Шампер у дівоцтві, якщо не помиляюся.

Я вклонилася.

— Мені приємно, що ваша милість пам’ятає мене.

— Авжеж, пригадую. Що ж, мене влаштує, якщо мені прислуговуватиме жінка такого давнього нормандського роду. Сподіваюся, ви будете такі само слухняні, як і при моїй сестричці Матильді?

Я сторопіла. Скільки презирливої зарозумілості в її голосі! За що?

Вона вже поверталася, щоб відійти, але Едгар затримав її.

— Міледі, ви помиляєтеся. Леді Ріган — не служниця. Вона член сім’ї.

— Я ніколи не помиляюся, сере. І знаю місце кожного. Тому не вчіть мене, як із ким триматися.

Пихата і далеко не така розумна, як про неї говорять. І Едгар дав їй зрозуміти це, неголосно нагадавши, що перш за все вона його дружина і повинна слухатися його. Обличчя Бертради пішло плямами.

— А чи не забуваєте ви, що стали графом, бо так захотіла я?

— Як, нагадаю, і ви схотіли стати моєю дружиною, — відрубав Едгар. — І як кожна дружина, повинні підтримувати людину, якій присягалися перед вівтарем бути слухняною.

Пані, які сиділи поряд, так і нашорошили вуха. Я почала нервувати, просити молодят не сваритися такого дня.

— Помовчіть, красуне! — сухо обірвала мене Бертрада й пішла геть. Заграла музика, і я побачила, як вона подала руку Бігоду, що запросив її на танець.

Едгар з посмішкою повернувся до мене.

— Ти потанцюєш зі мною, Ріган?

Так, я пішла з ним у коло. Ми про щось говорили, не про Бертраду. Але, хвалити Бога, вони швидко помирилися. Принаймні, у неї вистачило розуму посміхатися, коли Едгар підійшов.

Але тепер я зрозуміла, на що розраховувала Бертрада, одружуючись із ним. Наказувати, дати зрозуміти йому, що титулом він зобов’язаний виключно їй. Не найкраща перспектива для такого чоловіка, як Едгар. Чи розумів він це? У будь-якому разі, він тримався, і коли після бенкету молодят відвели в покої для наречених, мав вигляд ніжного закоханого. Як і годилося перед шлюбною ніччю.

На другий день були призначені змагання стрільців, кінні перегони та інші веселощі. Я цілком могла б бути на них присутня, але нагадала собі, що вже обрала для себе інший шлях. «Амінь, — сказала я собі. — Скінчено. Починається інше життя». І ледь почало світати, полишила Норідж.

Я не люблю прощань, тому не шукала зустрічей із Едгаром. Та й не до мене йому тепер. Тому я обмежилася коротким прощальним посланням, яке передала Пенді. Я розуміла, що в мене тепер буде нове життя і що швидше я порву з минулим, то краще. Але все-таки, коли прибула в Незербі, зрозуміла, що якась частина мене назавжди залишиться тут. Якоїсь миті я навіть зачинилася в ткацькій і виплакалась як слід. А потім пішла в спальню, де в одній зі скринь усі ці роки лежала невеличка оздоблена сріблом скринька. В ній я дбайливо зберегла зібрані дитячі дрібнички, що колись дарували мені надію, а пізніше примушували страждати від власної незатребуваності. Я перебирала їх востаннє. Потім звеліла відвезти скриньку в Тауер Вейк.

Я поїхала, не озираючись. І якою несподіванкою було для мене, коли зробила зупинку в єпископстві Ілі й побачила Едгара, який мене наздогнав. Він був без почту, на змиленому коні. І перше, що зірвалося з моїх вуст, коли минуло здивування, — що не личить ясновельможному графові Норфолку їздити ось так самотою, як простому волоцюзі. Він тільки махнув рукою: пусте — так він тільки швидше зумів мене наздогнати.

— А ваша дружина? Не личить кидати її в перші дні після весілля.

І знову недбалий помах руки: Бертрада вся у веселощах, вона не сумуватиме за час його відсутності. Вже одне це свідчило, як складаються їхні стосунки. Проте… Проте… Мене раптом охопила ніжність. Яка я рада була його бачити!

Але Едгар просто накинувся на мене з докорами.

— Ти не мала права так чинити, Ріган. Поїхати ось так, не сказавши: «Прощавай».

— Я залишила тобі послання, — виправдовувалась я. — Та й що може бути гіркіше за довгі прощання?

Я стояла на сходах будинку для прочан у єпископстві, дивилася, як він нервово постукує себе нагаєм по халяві. Наша мовчанка затягувалася. Я лише дивилась на нього, милуючись востаннє. Ці довгасті сині очі, розпатлане після швидкої їзди волосся, гордовита постава. Я розуміла, що й досі люблю його.

— Ти напишеш, як доїхала, — сказав він за деякий час. — А я відповім, як тут у нас справи. Знаєш, у Єрусалимському королівстві дуже поширене таке спілкування в листах. Давай введемо такий звичай і в Англії?

Напевне, я зраділа. Мені приємно підтримувати з ним зв’язок. Та й цікаво дізнатися, як тут усе складеться.

— Хай не залишить тебе Господь своїми милостями, Едгаре, — сказала я наприкінці.

— Хай буде він і з тобою, — відповів він.

Розділ 7

Гуго Бігод

Серпень 1132 року