Коли я дізнався про заручини Бертради з саксом Едгаром Армстронгом, то спочатку не повірив. Вона виділяла його з натовпу своїх залицяльників. Це безперечно, але щоб справа дійшла до вінчання, а цей вискочка вивищився до родичання з самим Генріхом Боклерком! Та й леді Бертрада навряд чи схожа на жінку, яка впокориться зі звичаями саксонських дружин.

— Присягаюся бородою Христовою, ми ще почуємо про чвари в цій родині, — сміявся я, обговорюючи з приятелями заручини. — Бог свідок, тут не обійдеться без побитого посуду.

Але за жартами я приховував розчарування. Чому він, цей сакс, а не я зумів так вивищитися? Він, волоцюга, якому успіх сам ішов до рук, тоді як я всього повинен був домагатися сам, із зусиллями та приниженнями.

Адже за народженням я походив із шляхетного нормандського роду, моя родина мала землі в Норфолкширі й Саффолкширі, а мій батько сер Роджер Бігод був стюардом[47] королівського двору. Проте мені не пощастило, я народився другим, тому всі землі батька, його титул і посаду при дворі повинен був успадковувати мій старший брат Вільям. Мені ж, як молодшому, належало вдатися до духовної кар’єри. Проте з мене вийшов би такий священнослужитель, як із мого батька непорочна діва. І батько швидко зрозумів це, коли мене з ганьбою витурили з чергової обителі, куди він намагався мене збути. Ось тоді батько й прилаштував мене пажем при позашлюбній доньці короля принцесі Бертраді.

Ох і штучкою виявилася ця руда! Ще дитиною була, а вміла дошкулити всім. Але я, як і кожен, хто виріс при дворі, хутко з’ясував, у чому мій зиск і, хоч інколи мені й хотілося добряче потягати принцесу за коси, але я корився, бігав, як щеня, за її дорученнями. І мою старанність було винагороджено. Коли я вийшов із віку пажа, саме Берт замовила за мене слівце своєму братові Глочестеру, в його почті я став зброєносцем, а з часом отримав і пояс лицаря.

Безземельних лицарів при дворі було як блощиць у дешевому заїзді, та моє становище, окрім жалюгідної платні й права бути скрізь із двором, нічого не приносило. А мої амбіції примушували діяти, знаходити способів розбагатіти, я мріяв про титул, про загін власних ратників, про особисті володіння. А поки що служив при різних дворах та накликав лиха на голову старшого брата з надією, що вони таки посиплються на нього і я зможу посісти його місце.

І звісно, не забував прекрасну Бертраду. Не тільки тому, що з роками вона так погарнішала. Я вивчив її звички, вдачу, знав, як домогтися її прихильності. Я став її лицарем-залицяльником, прославляв її ім’я на поєдинках, а інколи просто лихословив із нею, розказував придворні плітки. Врешті-решт я отримав непогане місце в її штаті й навіть дозволяв собі час від часу позатискати її. Бертраді подобалося, коли на неї несподівано нападають, подобалось то поступатися, то вдавати розгнівану, вислуховувати вибачення. Я навіть подумував — чи не стати її коханцем. Небезпечна перспектива. Проте, як би тоді я зміг впливати на Бертраду!

І раптом наче грім серед ясного неба її заручини. Лють охопила мене й вляглася тільки тоді, коли я дізнався, що від заручин до вінчання повинно минути достатньо часу. Але час збігав, король дедалі краще відгукувався про Армстронга, а Бертрада, хоча й не знемагала в очікуванні весілля, таки вважалася його нареченою. Її навіть не бентежило, що женишок — сакс, хоча я й жартував із цього приводу.

Тим часом Армстронг зробився графом і настав час вирушати в Норфолк.

Бертрада збиралася прихопити з собою чималий почт, і мені вдалось умовити її надати відомому вам Гуго Бігоду небезвигідне містечко при її персоні — посаду капітана, що головував над її сорока особистими охоронцями, хоча одному Богу відомо, навіщо жінці такий загін.

По прибутті в Норфолк я з величезною цікавістю спостерігав, як складаються стосунки Бертради й Едгара. Зовні все мало цілком благопристойний вигляд. Едгар був люб’язний, Бертрада демонструвала захоплення. Едгар вразив її розкішним святкуванням, засипав подарунками, і моя примхлива пані була на вершині блаженства. Але я ж знав, що довго така ідилія не протримається. І підтвердженням цього стали їхні сварки вже на весільному бенкеті. Бертрада очевидячки давала зрозуміти чоловікові, що в їхньому шлюбі не має наміру грати другу роль, а Едгар не звертав на її поведінку анінайменшої уваги, чинив по-своєму.

Було кумедно спостерігати за обличчями молодят після шлюбної ночі. Я був ладен голову закласти, що Берт дісталася нареченому не цнотливою. Надто довго жила вона при дворі, надто багато часу проводила серед чоловіків, щоб залишитися невинною. Як же Едгар поставиться до того, що старий Генріх запропонував йому вже надкушене яблуко? Чи вистачить у нього клепки не роздувати скандалу?

Клепки в нього вистачило. Після шлюбної ночі вигляд мав спокійний і вдоволений. А ось Берт… Присягаюся бородою Христовою, вона мовби соромилася підняти до нього очі, червоніла, як черниця. І це Берт, яка могла вилаятися, як поромник. Ні, пропади я пропадом, але мені було цікаво, що таке робив із нею цей сакс, коли настільки засоромив холодну красуню. Зазвичай на бенкетах вони сиділи пліч-о-пліч, проте Бертрада була незвично тиха, пожвавлюючись тільки, коли Едгар кудись їхав. Трохи дивно, щоб чоловік лишав молоду дружину в перші дні після вінчання. Але графиню це, схоже, влаштовувало. Коли він повертався, на личку Бертради читалося виразне розчарування.

Я спробував обговорити це зі своїми приятелями.

Учотирьох ми відшукали непогану пивницю біля східних воріт Норіджа й там гаяли вечори. Одним із нас був красень Ральф де Бріяр, який постійно бринькав на лютні та наспівував канцони про нещасну любов; другий — дужий, ніби віл, Теофіль Д’Амбрей, тупуватий, але відданий; він трохи здивував мене щирим смутком з приводу Бертрадиного заміжжя. Четвертим у нашому товаристві був смаглявий здоровань Герівей Брітто, безземельний лицар із Бретані. Він не менше за мене крутився довкола леді Берт, хоча я знав, що весь вільний від служби час Герівей тинявся по борделях і стверджував, що нема ліпшої коханки, ніж та, про яку забуваєш, ледве штани натягнеш.

Нас чотирьох вважали вірними лицарями молодої графині. Едгар, віддаючи данину моді, дозволяв нам надавати його дружині дрібні послуги. Тут, в Англії, куртуазні манери були ще в дивовижу, але граф Норфолкський побував при дворах Європи й багато на що дивився крізь пальці.

Не поручуся, що зумів би триматися так само незворушно, якби довкола моєї дружини крутилося стільки готових до послуг молодих чоловіків.

Ми й це обговорювали за кухлем елю.

— У мене серце здригається щоразу, як за ними зачиняються двері в опочивальню, — п’яно обіймаючи лютню, твердив красень Ральф. — Як подумаю, чим він там із нею займається…

— Тим само, що й кожен між подушок зі своєю красунечкою, — гмикав Герівей Брітто.

— Ні, ні, — подавався вперед Ральф. — Леді Бертрада вранці довго не залишає спальні, а коли виходить, навіть уся її чарівність не в змозі приховати втоми. Присягаюся волоссям Пречистої Діви, вигляд у неї пригнічений.

— І попри це, — починав я, — якщо так і далі триватиме, наша красуня Берт завагітніє найближчим часом.

Похмурий Теофіль задихав розгнівано. Розуму ж бо в нього крихта, зате силою Всевишній не обділив. І я бачив, як затиснутий у його руці кухоль так і лопнув, залив стіл темним густим елем. Ми позривалися, побоюючись зіпсувати одяг, чортихаючись.

Теофіль мов і не чув нашої лайки. Не помічав і прислужника, який витирав стола та боязко просив шляхетного лицаря прибрати лікті. А «шляхетний лицар», весь у елі й риб’ячій лусці, не рухаючись, похмуро дивився перед собою. Я бачив, що друзяка Тео катується якоюсь похмурою ведмедячою тугою. Як на мене, він один із нашої четвірки дійсно щиро любив Бертраду, і хоча куртуазності в ньому було не більше, ніж у смаженої тріски, своєю відданістю він викликав до себе її прихильність. Проте ніхто з нас серйозно не зважав на страждання цього буйвола. Не дитина, сам розуміє, що Бертрада прибула в Норфолк не тільки прогулюватися з саксом під руку.

— Так, видно не до душі леді Берт ночі з чоловіком, — сміявся я. — Може, він якийсь збоченець? Мало хіба яких звичок нахапався на Сході.

Але тут мені заперечував Герівей. Мовляв, йому тут, у Норіджі, кілька разів вдалося переспати з дівками, яких колись відвідував Едгар, і вони мало не муркотіли, розповідаючи про нього: і ніжний Едгар, і пристрасний, і ласкавий. І це з дівками! Нас це неабияк потішило. Але з часом я почав здогадуватися, що саме не влаштовує графиню. Берт жінка різка, владна й вочевидь у коханні надає перевагу тому самому стилю. І хоча я не спав із нею, але знаю, що вона стає різкою і дратівливою, якщо з нею цяцькатися, але здається і виглядає задоволеною, коли застосовуєш силу.

Було ще одне, що цікавило мене, — політичні пристрасті графської пари. Адже граф і графиня Норфолкські не просто сільські пани — вони люди, які можуть впливати на політику. Тому в мене при Норфолках була своя інформаторка, така собі Клара Данвіль, молоденька поступлива фрейліна, з якою я інколи спав. Вона мені й повідала, що Едгар — людина Стефана Блуаського, а той всіляко інтригує за брата Теобальда проти прав на трон Матильди. Але якщо вміло взятися за це питання, то красунчика сакса можна виставити як неблагонадійного підданого.

Я думав так, бо день при дні дужче ненавидів Едгара. Може, я просто заздрив, може, недолюблював його, бо норман не зносить сакса. Проте навіть я змушений був визнати, що Едгар чудово дає лад такому неспокійному краю, як Денло. Прибутки з його володінь регулярно надходили в казну, він підпорядкував сильне східно-англійське духівництво, звів нанівець бунтарський дух своїх співвітчизників саксів. Одним словом, усмирив Норфолкшир, як добрий вершник усмиряє норовливого коня.

І про коней. Я вже знав, що Едгар займається розведенням прекрасних коней і це заняття приносить йому непогані прибутки. Як і його торгівля прянощами, його вовняна мануфактура. На жаль, усі починання цього сакса були на диво успішними, й тут Бертрада не помилилася — вона стала дружиною дуже багатої людини, зуміла жити в таких розкошах, яких навіть при дворі вінценосного батька не мала. Навіть могла утримувати двір, який за чисельністю перевершував усі розумні межі: близько трьох десятків фрейлін і придворних пані, не менше пажів, цілу сотню особистих слуг; і це не рахуючи нас — сорока лицарів-охоронців. І хоча мене влаштовувала посада капітана такого чисельного загону, але навіть я мав визнати, що наша служба, по суті, лише видимість, і ясновельможна графиня чудово обійшлася б і тими людьми, яких виділив їй чоловік.