— Я вже казав, що був тоді дитиною. А мої брати Екберт і Етельвульф до останнього подиху були вірними супутниками принца Вільгельма — хай спочиває душа його з миром.

Нагадувати королю про загибель його спадкоємця побоювалися. Але тамплієр хотів наголосити, що його брати, котрі опинилися на тому злощасному кораблі під час бурі, були друзями принца. І батько гідно поцінував слова хрестоносця.

— Усі ви тамплієри — хитрі бестії, — пробурчав він, проте незлостиво. — Але хто змусить мене повірити, що я вчиню розумно, дозволивши одному з вас побудувати фортецю у Норфолкському графстві — серці розбрату в Англії?

— Ви ж дозволили нам побудувати фортеці в Лондоні та Йорку, — посміхнувся прохач. — Та й повернувшись додому, я зніму орденський плащ і стану простим сільським таном,[5] який хоче мати гідний дім, аби було куди привести дружину. А те, що прагну збудувати свій будинок із каменю, як на Святій Землі — хіба це не є свідченням не зовсім саксонського походження? Я ж лише англієць, який прагне наслідувати те, що вважає гідним…

Посмішка в нього була просто по-хлоп’ячому чарівна і, певно, вона справляла враження не лише на мене. Адже королева Аделіза відставила клітку з папугою і несподівано мовила:

— Государю, чоловіче мій. Я пригадую, що три роки тому ви вже дали ліцензію на будівлю замку в Норфолку одному з Армстронгів. У нього ще було старе саксонське ім’я — Етельстан. Чи не ваш це родич, сере Едгар?

Воістину Аделіза була добра. Але й дурна. Вона миттю вибовкала те, про що король не збирався повідомляти. До того ж, лицар із подивом відзначив, що йдеться, очевидно, про його молодшого брата. Після тривалого мовчання короля я зрозуміла, що батько гнівається. Але якщо Генріх Боклерк розлючений, то Едгар піде ні з чим. І тут я зважилася.

— Я теж пригадую, государю! Ви дали Етельстану Армстронгу з Норфолкшира ліцензію на будівництво замку, бо імператриця Матильда просила вас про це. Здається, він був одружений з її фрейліною Ригіною де Шампер. Але, наскільки мені відомо, леді Ригіна вже овдовіла, а ліцензія на замок досі належить роду Армстронгів.

Я не боялася, що накличу батьківський гнів, відкривши лицарю, що Армстронги вже мають право на зведення замку й залишається тільки подовжити ліцензію. Зате була винагороджена вдячним поглядом синіх очей тамплієра.

Король рвучко підвівся, загортаючись у хутряну накидку.

— Думаю, на сьогодні ми обговорили вже достатньо питань. Якщо у вас, сере Едгар, є щось, що ви хотіли б повідомити нам, доведеться це відкласти до наступної аудієнції.

Я бачила, як Едгар схилився в поклоні.

— Мій королю, дозвольте мені піднести вам і королеві на пам’ять про цю зустріч невеличкий подарунок. Це арабські коні. Вони на подвір’ї замку, і якщо ви зволите підійти до вікна, то побачите їх.

Навіть не знаю, хто з покровителів тамплієра напоумив його зробити це, але більше догодити моєму батькові було просто неможливо. Король до нестями любив коней, а арабські скакуни, яких не так вже й давно почали привозити зі Сходу, цінувалися надзвичайно.

Внизу, біля стін палацу, нашим поглядам відкрилося чарівне видовище. Груми насилу втримували за вуздечки двох казково прекрасних білих коней. Подейкують, араби не продають таких іновірцям за жодні гроші. Їх можна або здобути в бою, або отримати в дар від правителів. Воістину царський подарунок!

Мій батько був несказанно задоволений. І відразу запропонував саксу:

— Сьогодні в палаці вечеря на честь нашого гостя графа Рауля Вермандуа. Буду радий, якщо і ви нас відвідаєте.

З цими словами він вийшов під руку з Аделізою. Я бачила, як стюард двору поквапливо вписує ім’я Едгара до переліку запрошених.

До мене наблизився Гуго Бігод.

— Ну й вискочка цей сакс! Такі скрізь пролізуть. Великий магістр, Бернар Клевроський і сам Сугерій — чудове товариство… Та ще й Стефан клопочеться.

Стефан, мій недруг, а Армстронг — його людина.

Я озирнулася й побачила їх разом — Стефана Блуаського і мого хрестоносця. Але тут Едгар озирнувся і подивився на мене. Погляд був уважний. Я впіввуха слухала Гуго, який повідомляв, що ці Армстронги завжди були справжніськими саксонськими свиньми в Норфолку. Кгм. Саксонська свиня. Якось не поєднувалося це в моїй свідомості з елегантним хрестоносцем. І коли він рушив у мій бік — ах, трісни моя шнурівка! — як же затрепетало моє серце!

Я відвернулася, вдаючи, що й далі милуюся білосніжними скакунами. Позаду Едгар розкланявся з Гуго, і я мало не розсміялася, оскільки Гуго змушений був відповісти на уклін сакса. Іноді доводиться вибирати між презирством до саксонських свиней і повагою до того, кого щойно вшанував король.

— Ваша Високосте!

Від цього голосу по моїй спині побігли мурашки. Але я не відводила погляду від коней.

— Прекрасні коні, сере Едгар. І королю ви несказанно догодили. Що ж стосується Її Величності… Королева боязка жінка й рідко виїздить верхи. Боюся, що подарований вами папуга більше потішить її серце.

Я нарешті повернулася. Лицар посміхався, не зводячи з мене очей.

— Зате Ваша Милість, як я дізнався, по праву вважається однією з кращих наїзниць Нормандії. Саме тому я й ризикую просити прийняти ще один дарунок. Це теж кінь, але золотавий, як сонце, і легкий, наче птах. Вам доправлять його вже сьогодні ввечері.

Золотаво-руді арабські скакуни не настільки цінні, як білі. Але в мене ніколи не було коней цієї породи, і я мало не заплескала в долоні від задоволення. А одночасно встигла зметикувати, що тамплієр розпитував Стефана про мене, і це викликало в мене захват.

Сяючи, я простягла руку для поцілунку.

* * *

Королівська вечеря подавалася в залі, відведеній для малих прийомів. Проте все було як на офіційному торжестві: скатертини з найкращого льону, розмаїття страв, із верхньої галереї лунала музика. Король і королева зайняли місця на чолі довгого столу, а гості розсілися по обидва його боки. За гостями на триногах палали чаші з жиром, що не дає ні кіптяви, ні запаху, а камін зі справжньої обпаленої цегли відзначався чудовою тягою, тож під склепінням зали майже не збирався дим.

Моє звичне місце було ліворуч від короля, але цього разу я відмовилася від нього, посилаючись на те, що воно більше годилося гостю, цьому хлопчиськові Вермандуа. Я знала: король не від того, щоб породичатися з ним через мене, й за інших умов почала б придивлятися до наступного нареченого. Але зараз мене цікавило інше. Я вибрала місце ближче до центру — так, щоб Едгар опинився неподалік і я могла б перемовлятися з ним через стіл.

Незабаром я відзначила, що вродливий тамплієр привернув не тільки мою увагу. Еліонора, сестра Стефана, раз у раз заговорювала до нього, кидала зауваження на його адресу й молода дружина графа Тальваса, відома кокетуха. Навіть королева Аделіза, й та зверталася до лицаря із запитанням.

У цьому не було нічого дивного — люди, котрі прибули зі Святої Землі, завжди були в центрі уваги. Після Хрестового походу наш світ помітно змінився — зі Сходу ми перейняли звичай стежити за чистотою рук і тіла, носити під верхнім одягом білизну, приправляти їжу спеціями, одягатися в дорогі тканини. Але я не помилюся, заявивши: якби Едгар не був таким вродливим, ці дами не виявляли б до нього настільки жвавого інтересу.

Та й він насправді був чудовим співрозмовником. Нормандською говорив без акценту, мав манери гідні принца, а не саксів-нечем. Я всіляко намагалася привернути його увагу, ставила йому продумані запитання, хотіла справити на нього враження. При дворі вважалися модними жінки освічені, котрі цікавилися справами чоловіків, а головне, орієнтувалися в них. Певна річ, вже невдовзі я зрозуміла, що Едгар значно освіченіший і культурніший за тих, із ким я звикла спілкуватися. Принаймні, коли спробувала процитувати Боеція, він м’яко вказав мені на помилку в наведеній цитаті. Я навіть розгубилася. Зауваження було доречне й тактовне, але як він смів мені вказувати? Мені! І саме цієї миті я відчула, що хочу зачарувати його, заволодіти ним і підкорити… Я побоялася навіть розвинути цю думку далі. Але вже розуміла, що хочу одружити його на собі. Ви вважаєте мене божевільною? Над міру самовпевненою? Можливо. Де це чувано, щоб жінка сама обирала собі чоловіка? І все-таки це було саме так. Я вже не була юною дівчиною, котра покірно схиляється перед батьківською волею і віддає, не вагаючись, руку тому, на кого вкажуть. Мені вже виповнилося двадцять два, а це вік, коли жінка саме починає думати й робити висновки.

Королівський блазень зчинив неймовірний галас, гості сміялися, і це заважало мені зосередитись. І все-таки я спробувала. Відігнала собак, які крутилися біля моїх ніг, та уважно роздивлялась довкола. Зараз тут були присутні щонайменше четверо чоловіків, яким батько міг запропонувати мою руку. По-перше, хлопчисько Вермандуа. Він був зухвалий, неприборканий, а головне на шість років молодший за мене. Звісно, він був власником земель Вермандуа і з ним я б отримала титул графині. Але цей шлюб кумедно нагадував би шлюб Матильди й Анжу, про яких постійно лихословили.

Просто переді мною сиділи брати Мелени. Але від шлюбу зі старшим, Валераном, я відмовилася, і він був уже заручений із іншою, а його брат-горбань Лестер анітрохи не приваблював мене. Був тут і Вільям де Варрен, граф Суррей. Нуднішого за нього варто було пошукати. Він мав славу непоганого музиканта, але пісні його були такими тоскними, що собаки починали вити на багато миль зокола. І хоча був він покірливий, немов церковний служка, я б знудилася з ним уже в перший рік шлюбу.

І серед них — Едгар. Лицар, який бачив світ, а тепер хотів осісти на своїх землях і збудувати замок. Чому б мені не влаштувати все так, аби він наважився просити моєї руки? Безперечно, я королівська донька, але моїх незаконнонароджених сестер батько віддав за простих баронів. Різниця тільки в тому, що вони жили далеко від двору і їх не величали принцесами. Я ж була Бертрадою Нормандською. І віддати мене за простого лицаря, та ще й сакса? Це здавалося неймовірним тільки з першого погляду. Якщо Едгар багатий, якщо король зацікавиться ним… Що ж, моєму вінценосному батькові не раз доводилося возвеличувати простих людей, перетворюючи їх на відданих слуг. Чому б йому не піднести і цього сакса?