Наприкінці серпня Норідж залишили останні гості, й до цього часу стало зрозуміло, що, всупереч нашим прогнозам, Бертрада не черевата. Вона збиралася вирушити разом із чоловіком у поїздку графством, щоб явити себе підданим у всьому блиску й пишноті. Від’їзд квапив і Едгар — на нього чекали справи, та й двір правителя провінції не повинен довго залишатися на одному місці, ніяка, навіть найщедріша й найбагатша околиця не в змозі прогодувати таку силу-силенну знаті й наближених.

Це й стало причиною їхньої першої сварки.

Як і годилося, Едгар видав усім нам платню, проте поставив перед дружиною питання про надмірну чисельність її штату. Я був свідком, точніше, слухачем цієї розмови. Графиня раз у раз підвищувала голос, відстоюючи своє право тримати при собі стільки людей, скільки визнав за розумне надати їй батько. Я ж бо розумів, що король таким чином просто позбувався чималої кількості дармоїдів при дворі, розраховуючи, що граф Норфолк сам розбереться, кого і в якій кількості залишити при дружині. Едгар мав на це законне право, мабуть, це й пояснював Бертраді. Вона ж наполягала на своєму.

Коли граф вийшов і я побачив обличчя Бертради, зрозумів, що поле бою залишилося за міледі.

— Ось де він у мене!

І вона з торжеством піднесла стиснутий кулачок.

Залишивши Норідж, графське подружжя насамперед вирушило в Уолсингем — невелике містечко, що було місцем паломництва в Східній Англії.

Безперечно, переїзди двору завжди справа клопітна: погані дороги, залежність від погоди, всілякі шахраї, що так і пантрують, аби прибитися до обозу, та ще заїзди, де можна зірвати шлунок і набратися бліх. Сама Бертрада, щоправда, не відчувала таких незручностей. Вона взяла з собою всіх своїх пані, камеристок, пажів, особистого кухаря, кравчиню, свою арабку-банщицю, своїх собачок. І це не рахуючи цілої низки возів зі складаними меблями, власною ванною, великим металевим дзеркалом та іншими речами, без яких, як вона запевняла, не зможе обійтися. Едгар їй не суперечив, проте навіть Бертрада невдовзі змушена була визнати, що пересування з такою кількістю почту створює певні незручності. Бо подорож, яка здавалася спочатку такою чудовою, невдовзі перетворилася на кошмар. Як на зло, зіпсувалась погода, день за днем мжичив дрібний дощ, і вся ця низка раз по раз застрягала в болоті, коні губили підкови, вози провалювалися в ковбані, пані плакали, пажі застуджувалися. Мені з помічниками доводилося не стільки охороняти її милість, стільки постійно робити зупинки, залагоджувати купу питань, приймати безліч рішень. Ну й кляв же я в такі хвилини дорогоцінну Берт!

У результаті вийшло, що в Уолсингем, куди можна доїхати за день, ми прибули лише над вечір третього дня, стомлені, роздратовані. Тільки Едгар тримався з дивною холоднокровністю, ні словом не дорікнув дружині. Але до неї нарешті дійшло, що не мала рації. Тому на другий день частину її почту було відіслано назад у Норідж. Із цього й почалося. З кожним переїздом подружжя з міста в місто, з монастиря в монастир, низка графині танула, мов сніг. Я вже тоді передчував недобре, але поки не міг розібратися у всьому.

Відвідавши після Уолсингема прибережні міста Кромер, Шерінггем, Хунстантон, ми звернули вглиб графства, рушили в Тетфорд. Тут ми затрималися надовго. Вже настав жовтень із буянням його барв, негода припинилася, й ми полювали з ранку до ночі. Едгар майже не брав участі в ловах, займався справами, часто був змушений відлучатися. Бертраду це влаштовувало, вона знову повеселішала, безтурботно гаяла час у колі своїх лицарів.

У Тетфорд, аби пошанувати графиню, прибув відомий абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Як я незабаром зрозумів, Едгара цей прелат трохи побоювався, зате перед Бертрадою просто-таки стелився, чим домігся її приязного ставлення. Вона навіть пообіцяла заїхати в його місто-абатство, але спершу заявила, що хоче побувати в замку Гронвуд-Кастл, який Едгар звів спеціально для неї і про який усі стільки говорять.

Коли видали чергову платню, я вирушив до місцевого кравця. Вирішив, що доти, поки мої шилінги не перекочували в гаманець якогось шинкаря, слід замовити розкішну котту[48] з найкращої кольорової вовни, яку зміг придбати в Тетфорді. І ось, повертаючись від кравця, я несподівано побачив Клару Данвіль, яка в’їжджала на подвір’я єпископського палацу. В мене був піднесений настрій, я весело гукнув її, почав кепкувати з її вигляду — забризкана багнюкою, волосся сколене абияк, майже висить на коні від утоми.

Але тут Клара кинулася до мене, розплакалася. Я не відразу зрозумів, у чому річ. А потім просто мову втратив. Підступність Едгара Армстронга стала очевидною. Цей пес усе передбачив. Примусив дружину переконатися, що вона чудово обійдеться без величезного почту, відіслав усіх… А потім просто звільнив. І вже більшу частину її людей вислано з графства, багато хто навіть поплив на континент. Звичайно, рано чи пізно Едгар і повинен був зробити щось подібне. Але так обвести всіх круг пальця, обвести саму Бертраду! Далебі, мені байдуже було до всіх її особистих кухарів і почту пажів, але в тім, що відбувалося, я вгледів загрозу для себе. Адже я теж був людиною Бертради, а не графа.

Я поглянув на Клару. Та шморгала носом, розповідаючи:

— Поки відставка стосувалася інших, я не втручалася. Мене довго не чіпали, регулярно давали платню. Я сподівалася, що ввійду до числа пані, яких відберуть для переїзду в Гронвуд. А тут цей Пенда повідомив графові, що я тільки повія, і той негайно розрахував мене. Що ж мені тепер робити, Гуго? Адже я при міледі з тринадцяти років, я звикла, що сукні та стіл мені забезпечено. І якщо мене відішлють… Та батько приб’є мене, якщо повернуся.

Тепер я зрозумів, навіщо раз у раз відлучався Едгар, поки Бертрада розважалася полюванням на ланей поблизу Тетфорда.

— Ходімо, — промовив я, затягаючи Клару у внутрішні покої.

Ах, яка чарівна картина відкрилася нашим очам! У великому каміні палали дрова, поблискували позолотою кубки на столі. Високі білі свічки освітлювали цю напівкруглу кімнату у вежі та стіл, за яким сиділи граф із дружиною, єпископ Тетфордський Радульф, огрядний абат Ансельм. Обидва високошановні священики один поперед одного розказували графині про дива Святого Едмунда, вона посміхалася, Едгар грався з тендітним плямистим хортом. Коли ввійшли ми з Кларою, всі глянули на нас із подивом. Особливо на Клару, розпатлану, брудну, в мокрому плащі. Вона, схоже, зніяковіла, почала ховатися за мене, але я рвучко виштовхнув її вперед.

— Пробачте, що потурбував. Але маю термінову справу. Розказуй, Кларо.

Сам я не втручався більше, відійшов убік. Бачив, що Едгар уже все зрозумів, але, як і раніше, спокійно вовтузився з собакою. Єпископ Радульф схвильовано принишк, зате Ансельм просто збадьорився. Бертрада спочатку й слова не могла промовити, навіть обличчя пішло плямами. Нарешті кинулася до Клари, вліпила тій ляпаса.

— Дурнувата! Погань! І ти з’являєшся тільки зараз? Та тобі давно слід було сповістити мене про все, щойно він… він…

Вона обернулася до чоловіка так стрімко, що її довгі коси відлетіли вбік, вдаривши по обличчю преподобного Радульфа.

— Як ти смів! Та я за це… — вона майже задихалася.

Едгар нарешті перестав чухати пса за вухами.

— Гадаю, міледі, нам слід поговорити без сторонніх.

Він відчинив двері, жестом запрошуючи її за собою. Бертрада вийшла з гідністю королеви. Але навіть зачинені двері не могли приглушити її розгніваного голосу та дзенькоту посуду, коли вона гнівно кидала перше, що трапилося під руки. Я мав рацію, передбачаючи це.

Їхня розмова тривала близько години. Ми прислухалися, інколи обмінювалися швидкими поглядами. Єпископ Радульф був пригнічений. Клара принишкла в кутку, часом схлипуючи. Я міряв кроками покій і щоразу, як повертався від каміна, бачив освітлене вогнем обличчя абата Ансельма. Не міг не помітити, що товстун мало не потирав руки від задоволення.

Нарешті, коли Бертрада видихалася, а може, здалася, з’явився він сам. Ну, воістину, крижане серце. Обличчя незворушне, наче щойно «Pater noster» прочитав. Підійшов до столу, кинув до рота кілька маслин. Я відчув на собі його погляд, але ніяк не зреагував. Мені що, я людина міледі.

Але Едгар уже дивився на Клару.

— Бігме, дівчино, якщо ти така потрібна пані, то заради всього святого. Принаймні, ти зможеш і молитовник за нею носити до церкви, й собачок її годувати. Сподіваюся, задля цього не знадобляться ще дві дюжини інших.

Він не став вислуховувати вдячне бурмотіння Клари і вийшов. А за хвилину за ним пішов і єпископ Радульф. А ми з преподобним Ансельмом поквапились у покій до Бертради.

З вигляду графині я зрозумів, що їй довелося поступитися. Засмучена, з розпатланими темними кучерями, напівлежала в кріслі й нервово кусала губи. Ансельм миттю взяв її руку в свою, почав заспокійливо попліскувати.

Я не дав йому цілком заволодіти її увагою, ступив крок вперед.

— Отже, міледі, я ще ваша людина, чи можу пропонувати свій меч комусь іншому?

Вона нарешті подивилася на мене.

— Не мели дурниць, Гуго. Не вистачало, щоб я з волі цього брутального сакса ще позбулася своїх охоронців.

І зло посміхнулася.

— Шляхи Господні несповідимі, й хтозна, може, ваша допомога мені ще знадобиться. Навіть супроти Едгара.

Про себе я відзначив ці її слова.

Між тим Ансельм, схилившись до Бертради, заговорив:

— Цей сакс не повинен так чинити з донькою короля Генріха. Подумати тільки, хто він — і хто ви. Адже, зізнаюся, і в нього пір’ячко на писку. Хочете дізнатися, чому він так зволікає з вашим переїздом у Гронвуд?

Бертрада відразу пожвавішала, але абат давав зрозуміти, що його повідомлення — не для сторонніх вух. Але він помилявся, вважаючи, що в Бертради можуть бути від мене таємниці. І хоча мене попросили вийти, щоб товстун почувався вільніше, за годину я вже знав, у чому річ.