Було важливим і те, що Едгар тримав руку Стефана Блуаського. І як же я жалкував, що свого часу пустив усе на самоплив, мало прислухаючись до того, що доносила Клара. Тепер я лише марно намагався випитати щось у цієї шльондри, бо Клару не цікавило нічого, окрім її закоханості в муляра Саймона. А оскільки він отримував чималеньку платню, Клара мріяла оженити його на собі.

Шукаючи причину, як би нашкодити Едгару, я звернув увагу навіть на ринок під стінами Гронвуда. Річ у тому, що дозволи на відкриття ринків — прерогатива короля. А Едгар протегував не тільки торгу, але й ринкам у Ай, у Східному й ще в декількох містечках, звідусіль отримуючи платню. Але робити це без спеціальної ліцензії, — обходити закон. Проте Едгар таки королівський зять, а рідні багато що пробачається. Ну сакс штрафом у казну — стільки грошей має, що з нього не убуде. Ось якщо скарга йтиме від Бертради…

І я повернувся до того, з чого почав, — слід було постаратися посварити подружжя. Проте за час їхнього спільного життя в Гронвуді, у стосунках позначився якийсь штиль. Едгар часто бував відсутній, графиня залишалася тут пані, віддавала накази, влаштовувала прийоми. Інколи, стомившись від свят, просто гаяла дні, як ґречна дружина, за вишиванням. З голкою і нитками вона вправлялася не гірше, ніж Едгар із метанням ножів. (Особисто я, скільки не вправлявся, так і не досяг у цьому подібної майстерності, й мене брала досада, коли мої лицарі з захопленням обговорювали дивовижну спритність графа).

Отже, Бертрада вишивала. І настрій у неї в такий час був найкращий. Як тут розворушити її, налаштовуючи проти чоловіка?

Тоді я вирішив зробити довідки про датську дружину Едгара, Гіту Вейк, яку називали в околиці Феєю Туманів. Проте, як виявилося, розшукати колишню пасію графа було не так і просто. Вона жила в болотистому краю фенленда, майже нікуди не виїжджала, ні з ким не спілкувалася. Але я вивідав, що саксонка кожної неділі відвідує церкву Святого Дунстана у фенленді. І вирішив поїхати туди. Ну хоча б аби переконатися, чи така вродлива горезвісна Фея Туманів.

Я взяв у поїздку своїх приятелів, Герівея Брітто, молодого Ральфа де Брійара і дужого Теофіля. Я зацікавив їх знайомством із прекрасною бунтівницею, адже досі ми вважали, що жодна з цих бляклих саксонок не гідна й черевички шнурувати красуні Берт. Подивитися на її суперницю цим паливодам було цікаво. Та й мандрувати разом було не так небезпечно, бо після нашої витівки в селищах, про лицарів графині ширилася кепська слава. Я б не наважився самотою заглиблюватись у фени.

Уже давно настав листопад, день, коли ми виїхали, видався вогкий, холод пробирав до кісток. Ми найняли провідника у найближчому селищі, і той вів нас, як запевняв, найкоротшою дорогою, тобто цілковитим бездоріжжям.

Церква постала перед нами як примарне видиво. Убога така церква, зі скособоченою дзвіницею, стояла біля самісінької води. Проте біля берега ми побачили чимало човнів-плоскодонок, а до корча на мису було прив’язано кілька коней. Одна кобила відразу привернула нашу увагу — біла, струнка, з гнучкою шиєю, маленькою породистою головою, легкими ногами.

Я перезирнувся зі своїми супутниками.

— Повія Едгара вже тут. Хто б іще міг мати такого прекрасного коня?

На початок служби ми спізнилися і ввалились у церкву, коли священик уже починав таїнство євхаристії. Наша поява викликала сум’яття, прихожани почали неспокійно озиратися.

Церква всередині виявилася ветхою. Лише колони, що підтримували крокви, були нові, зі світлого дерева з різьбленням. Якби не вони, здавалося б, що крівля ось-ось осяде на голову. Але прихожан тут зібралося досить багато. Жінки й чоловіки стояли купкою, без поділу на жіночу та чоловічу половини. Здебільшого тут зібрався простолюд, проте ближче до вівтаря я розгледів дві пари з вигляду шляхетні — про це свідчили й почесне місце, і їхній дорогий одяг. Я роззирався з легким подивом. Чомусь вважав, що Гіта Вейк повинна прибути сама. Невже ми прорахувалися, її сьогодні немає, а біла кобила належить комусь іншому?

Нудьгуючи, я неуважно стежив за ходом служби. Священик — справжній сакс: солом’яне волосся, борода стирчить навсібіч — готував хліб і вино для перетворення. Потрібні слова вимовляв непоганою латиною, проте коли звертався до пастви, говорив виключно місцевим діалектом, і я нічого не міг зрозуміти. Це почало мене дратувати.

— Агов, преподобний! Ану провадь службу так, щоб ми хоча б щось могли зрозуміти.

Я сказав це навмисне голосно й наказовим тоном. Прихожани зашепотілися, а священик і вухом не повів, і далі бурмочучи щось незрозуміле. Але на мій голос обидві пари, які стояли біля вівтаря, озирнулися. Проте моя увага була зосереджена на священику, і я нічого не помітив. А ось Ральф, який стояв поряд зі мною, навіть легко свиснув.

— Три сотні трісок Святого Хреста! Дивіться, яка гарненька!

Він сказав це неголосно і, помітивши мій питальний погляд, вказав на одну з жінок біля вівтаря. Вона вже відвернулася, і я тепер міг розглядати лише її потилицю, вкриту білою шаллю, та плечі під дорогим ліловим плащем. Була невисока на зріст, але поставу мала гордовиту. Але тут мою увагу привернув довготелесий худий чоловік поряд із нею, типовий сакс, якщо судити з того, як був сколений на плечі його плащ, а голі ноги навхрест обкручені ременями взуття. Протягом служби він раз у раз озирався на нашу групу й далебі не з лагідним виразом. Я інтуїтивно відчув загрозу, що йшла від нього. Та й із-під поли його накидки визирав держак сокири. А ще я відзначив, що попри його довгу, майже до пояса, чуприну, він скоро почне лисіти. Я б не надав цьому значення, якби в самого не було тієї самої проблеми. Тому я й стригся якомога коротше — кажуть, волосся так менше вилазить. А в цього сакса вже нині були залисини на тім’ячку, та й крізь довгі пасма на потилиці проглядала лисина.

По суті, мене він не обходив — цікавила тільки Гіта Вейк. Подумавши трохи, я дійшов висновку, що дівчина обіч ворожого сакса — вона і є. А те, що він її супроводить… Є чимало причин, чому чоловік приділяє увагу вродливій досяжній жінці. Ральф он усе повторює, що вона гарненька. І ще я побачив її біляву косу на оксамиті плаща. Адже мені казали, що Гіта Вейк світлокоса. Фея Туманів. Кгм.

Нарешті довга саксонська служба добігла кінця. Я навмисно затримався біля чаші зі святою водою, дочекався, коли наблизиться саксонка в ліловому. Рухалася вона якось незграбно, тіло під плащем вгадувалося округле, товстеньке. А ось личко було дійсно досить миле — лілейно-біла шкіра, виразний рот, волосся на скронях і лобі, там де його не сховала шаль, світле, мов льон. У поєднанні з каштановими бровами це було навіть гарно. Вродлива, але до Бертради їй таки далеко.

Як галантний лицар, я опустив руку в чашу зі святою водою і простяг їй. Вона, не дивлячись, легко доторкнулася до моїх пальців. Рука у неї була гарна, вузенька з тонкими довгими пальцями, проте ніби загрубіла від роботи, нігті коротко обстрижені. Очей так і не підняла, зате я помітив, які в неї довгі, пухнасті вії.

Наступної миті мене відтіснив від саксонки її грізний супутник. Але я не збирався витрачати на нього часу, обійшов і поквапився за дівчиною на вулицю, надаючи можливість своїм лицарям залагоджувати справу з саксом.

Біля церкви я заступив їй дорогу.

— Міледі, ми стільки наслухалися про красуню з фенленда, що не могли відмовити собі в щасті споглядати вас.

Вона підвела нарешті очі — сірі, прозорі. «Дійсно, Фея Туманів» — подумав я. Проте не забував, що переді мною лише саксонська повія. Взявся руками в боки.

— Ви задоволені, красунечко, що зацікавили нормандських лицарів?

Я говорив нормандською, хоча навіть не знав, чи розуміє вона мене. Але дівчина відповіла моєю мовою, причому, без найменшого акценту.

— Невимовно задоволена. А зараз, сере лицарю, дозвольте пройти.

— Куди ви так поспішаєте? Може, в нас є дещо, що вас зацікавить? Ми заможні люди.

— Напевне, хочете прикупити в мене овечої вовни? — зумисне безневинно запитала вона.

— Вовна? О, ні. Ми хочемо купити вас, красуне. Може, порозуміємося щодо ціни?

Очі її трішки розширилися. Але голос і далі звучав рівно.

— Я дорого коштую. І платні найманця графа, навіть із додатком кепських манер, не вистачить, аби привернути мою увагу.

Вона зробила крок убік, але я не дав їй піти, втримав за лікоть.

— Хоч ти й красуня, дівко, проте не тобі змагатися з прекрасною графинею Бертрадою. Ось хто справжній світоч краси для чоловічих очей.

Вона силкувалася вивільнити руку.

— Що ж, може, вам тоді доречніше спробувати порозумітися щодо ціни з предметом ваших мрій?

Від гніву я мало не задихнувся. Заніс руку для удару, але хтось міцно вхопив мене за зап’ясток, утримав. Хлопчисько Ральф.

— Не роби дурниць, Гуго.

Я так і не зрозумів, що він мав на увазі: чи то, щоб я не здіймав руки на жінку, чи то, щоб не напрошувався на неприємності. А неприємності в нас і справді могли з’явитися. І це був вірний сакс Гіти, який уже звільнився від Теофіля з Герівєєм та поспішав до нас, на ходу витягаючи сокиру. Але я посміхнувся — ось воно: він перший узявся за зброю. Я миттю вихопив меча.

Але тут мене відволік брязкіт металу довкола. І на мій подив, увесь цей кошлатий саксонський простолюд повихоплював з-під накидок тесаки. Кров Христова! — відколи це селянам дозволяється носити зброю?

Я прикидав подумки: один лицар у сутичці вартий п’яти, а то й більше селян. А нас четверо, і всі озброєні. Але людей із фенів було багато. Та й цей сакс очевидячки дечого навчений. А ще й другий зі знатних саксів, білявий, у ластовинні, теж полишив свою супутницю та підійшов, на ходу дістаючи зброю. Нас миттю оточили. Проте вишкіл нас не підвів, ми стали спиною до спини, наїжачилися зброєю. Я лишень подумав — дарма не надягли кольчуг. Та байдуже — сутичка, то й сутичка.