Ми не чули переляканих вигуків у залі, вереску жінок, не помітили коли в запалі забави повалили стола. Напевне, ми б забили Хорсу, якби звідкілясь не виник муляр Саймон та не почав відтягати нас.

— Ви ж уб’єте його! Міледі, заради всього святого, заступіться за Хорсу!

Герівей у запалі бійки вдарив і Саймона, але той виявився хлопцем міцним і зумів відповісти бретонцеві так, що він навіть відлетів, волаючи, звалився на плити. Мої воїни були розпалені, Саймона теж могла спіткати доля Хорси. Але тільки вони накинулися на француза, як втрутилася Клара Данвіль, яка вищала, кидалася на них. Хтось брутально відіпхнув її, вона з криком кинулася до графині.

— Міледі, припиніть це! Благаю вас!

Але Бертраду бійка тільки потішала. Лише коли Саймон ухопив лаву й почав розмахувати нею, обороняючи себе й Хорсу, а моїм людям довелося відступити, графиня вирішила, що з неї досить.

— Припиніть! — голосно наказала вона. І коли її не почули, навіть тупнула ногою: — Кажу вам, зупиніться!

Тут і я почав заспокоювати хлопців.

— Годі. Годі! Потішилися, й досить.

Ще важко дихаючи, вони перезиралися. У декого на обличчях з’явився навіть розгублений, здивований вираз.

Я підійшов до Саймона, поплескав його по плечі. Врешті-решт, цей муляр заслужив моєї пошани.

— Досить, постав свою лаву. Ми його більше не чіпатимемо.

Він скорився хоча б тому, що важко було тримати й лаву, й завислу на ньому з риданнями Клару.

Хорса лежав без тями.

— Що з ним робити? — запитав я в Бертради.

— Що? — вона усміхнулася. — Ця людина схопилася за зброю в моїй присутності. В темницю його!

Але трохи подумала й додала, щоб до Хорса покликали лікаря.

За годину, перемовившись із Бертрадою, я звелів підняти міст у внутрішньому кільці кріпосних стін. Це означало, що Гронвуд у облоговому становищі. Адже в замок проникла людина зі зброєю і, отже, подібне може повторитися. Саме час, аби послати гінця з листом до короля. Що я й зробив того самого вечора.

Мене турбувало тільки, що Бертрада може передумати. Тому я не відходив від неї. Знов нагадував про всі образи, налаштовував проти Едгара, навіть спробував спокусити її, але не вийшло. Графиня охоче вислуховувала мої зізнання в коханні, проте до тіла не допускала. Ну й біс із нею, в мене тільки менше клопоту буде.

Проте напруга не спадала. Адже, по суті, це ми порушили спокій у графстві, полонили прибулого з миром Хорсу, і вже це могло налаштувати проти нас місцеве саксонське населення. Тому я щодня міняв пароль для в’їзду в замок, обходив пости, велів дозорним стежити й негайно донести, коли з’явиться граф.

Він приїхав сам, без почту. Була в нього така звичка: скочити в сідло і, не чекаючи супроводу, мчати кудись. Проте своїм нинішнім приїздом він мовби підкреслив, що хоче вирішити справу тихо, без розголосу. А може, давав зрозуміти, наскільки не сприймає нас серйозно. Але я таки зумів поставити його на місце, не впускав у замок, не опускав мостів, посилаючись на наказ від міледі.

— Вам, сере, доведеться почекати, поки графиня не дасть вказівки з цього приводу, — кричав я йому з надворітної вежі.

Ми примусили його чекати майже годину. Це вже сама Бертрада захотіла і, присягаюся бородою Христовою, ну й посміялися ж ми, спостерігаючи, як Едгар кружляв біля воріт власного замку. Але що нам не сподобалося, так це те, що вся челядь зібралася на зовнішньому дворі та вочевидь співчувала графу. Та то був простолюд, набрід. І якщо цей граф-сакс опустився до того, щоб покладатися на них… Що ж, свою честь він втратить, але супроти нас, оперезаних лицарів, нічого не вдіє.

Нарешті ми опустили міст, і Едгар увійшов до головної зали. На порозі під аркою зупинився. Я помітив, що Бертрада не зводить з нього очей, але не страх був у її погляді, а ніби захоплення. Я тихо вилаявся. Диявольське сім’я! — він досі подобався їй. А я ненавидів його. Ненавидів його примружені довгасті сині очі, які немов дивилися на нас із презирством, ненавидів його гордовито зведену голову. Він спокійно пройшов через залу, недбало сів на край подіуму, на якому стояло Бертрадине крісло. До нього підбігли собаки, що вертілися поряд, закрутили хвостами, і він якийсь час вовтузився з ними, не звертаючи на нас уваги.

— Ви не хочете дізнатися, що сталося? — перша не витримала графиня.

— Я й так знаю, — відповів Едгар. — Ви наказали схопити Хорсу з Фелінга. Але тепер я звелю випустити його, а з місцевими саксами залагоджу все сам.

— А якщо я не дозволю звільнити цього бунтівника? — вигукнула графиня.

Едгар нарешті обернувся до неї.

— Не дозволите?

Він знизав плечима.

— Тоді двічі безглуздо. Безглуздо сподіватися, що ви зможете знехтувати мою волю і безглуздо думати, що я не зрозумію: ви танцюєте під дудку тих, кому вигідна сварка між нами. І Бог свідок, я навіть не очікував, що така горда, розумна жінка дозволить керувати собою.

Бертрада рвучко встала.

— Ніхто на мене не впливав. Наказ кинути Хорсу до темниці віддала я особисто.

Якийсь час він дивився на неї.

— Яка злочинна легковажність. Але думаю, нам варто обговорити все це віч-на-віч.

Якраз цього я й побоювався. Тому, щойно він устав і простяг Бертраді руку, я непомітно доторкнувся до її ліктя, попереджаючи.

Графиня мовби й не помітила його жесту й відразу заявила, що в неї нема таємниць від лицарів із її найближчого оточення. Мої хлопці схвально загули, а я перехопив на собі чіпкий погляд Едгара. Але цього сакса не так просто було вивести з рівноваги. Він лише сказав, що безглуздо також розмовляти при сторонніх, але якщо їй так бажається…

Зізнаюся, він вірно оцінив ситуацію і переказав усе, як було. Едгару Армстронгу не можна було відмовити в умінні наводити аргументи, але Бертрада недарма жила при дворі, вона вміла знаходити лазівки, де навіть сліду їх не було. І коли чоловік почав пояснювати, що її витівка загрожує повстанням у Норфолкширі, вона відповіла, що він не показав себе настільки вірним слугою Генріху Боклерку, якщо підтримував тісні зв’язки з храмовниками, потурав бунтівникам-саксам і навіть допоміг вигнанцю Гаю де Шамперу. Одним словом, змалювала його як корисливого крамольника.

Тепер Едгар пильно дивився на неї. Я бачив, як потемнішали від гніву його очі.

— Бачу, Бертрадо, ти не марнувала часу, вивідуючи про мої справи. Але невже ти думаєш, що королю захочеться ще розбиратися в наших сімейних чварах, коли йому вистачає і непорозумінь у сім’ї Матильди й Анжу?

— Це не просто сімейні суперечності. Це зрада, яку я розкрила.

— Що ж, тоді я готовий особисто відповісти перед його величністю. Вислуховувати тебе, коли ти демонструєш подружню непокору, я не буду. На моєму боці закон, звичаї і Церква. Я знаю свої права і міг би примусити тебе скоритися силою. Може, так і вчиню, але я тебе попередив. Відтепер уся провина за нашу сварку ляже тільки на тебе. Прощавай!

Останні слова граф промовив із металом у голосі. Він відвернувся від Бертради і попрямував до виходу, ні на кого не звертаючи уваги. Тут він був у себе вдома… І думаючи так, жорстоко помилявся. Бо Гронвуд уже належав нам.

Я подав знак лицарям біля дверей, і вони схрестили списи перед обличчям Едгара, не даючи йому пройти.

Він повертався до нас повільно. Так повільно, що я й іще кілька моїх людей устигли наздогнати його. Він через плече глянув на нас, очі злобливо звузилися.

Я виступив наперед.

— Ви, графе, вчинили дурницю, коли з’явились сюди самотою, — я взявся за руків’я меча. — Відтепер ви наш полонений.

Напевне, в моїй посмішці був відвертий виклик, і саме до мене звернувся Едгар, коли питав, чи розуміємо ми, що робимо.

— Ви самі це розумієте, сере. Щойно ви відверто погрожували нашій пані, а ми її охоронці.

— Леді Бертрада — моя дружина. Я можу поводитися з нею, як забажаю. У всьому християнському світі жодна людина не засудить чоловіка, який захотів покарати норовливу дружину.

Я майже, не слухав його. Я був напружений, розуміючи, що маю справу з майстерним воїном, воїном-хрестоносцем. І я вловив мить, коли його рука лягла на кинджал. Зазвичай він носив біля пояса три гострі кинджали, і я знав — якби ми втратили той момент, троє з нас дізналися б, які в них вістря. А в графа був іще й меч, яким він володів із надзвичайною майстерністю. Проте всього його захваленого вміння виявилося недостатньо, коли я вихопив свою зброю і приставив до його горла. Я був першим — він не встиг. І коли довкола з сухим металевим брязкотом мої люди повихоплювали мечі, граф Норфолкський опинився в наших руках.

— Ви розумієте, що робите? — знову повторив він.

Я розреготався.

— О так, присягаюся небом! Ми заарештували саксонського бунтівника, зрадника корони й розпусника, який зневажив доньку короля заради повії з фенів.

Мої останні слова адресувалися графині, оскільки я таки побоювався, що вона зупинить нас. Але я дарма хвилювався. Бертрада вже відчула смак сили, і коли я поглянув на неї… Присягаюся Всевишнім — на її обличчі читалося виразне торжество. Бертрада отримала те, чого хотіла, вона показала чоловікові, що в їхньому шлюбі верховенство належить їй.

За моїм наказом Едгара було роззброєно. Я не втримався, щоб не сказати йому кілька в’їдливих слів. Теофіль пішов далі, штовхнув графа в спину. Але не розрахував сили, і Едгар мало не впав. Ми розреготалися. Можливо, в цьому виявилося наше напруження, бо всі ми розуміли, що зважилися на нечуване — схопити графа Норфолкського в його володіннях, у його домі!

Але крок було зроблено — і пізно жалкувати про це!

Едгара було кинуто в підземелля власного замку, влада перейшла до графині. Та що там до графині — влада була в нас, у мене! Коли прибули б посланці короля, ми подали б їм усе так, як нам забажалося. І навіть краще було б, якби Едгара на той час взагалі не стало. Тому я постарався, щоб його помістили разом із Хорсою. І якщо графа вбили б у підземеллі, можна все було списати на бунтівника-сакса.