Я розглядала свого обранця, і він подобався мені дедалі більше. Світлий одяг. Стриманість у манерах, уміння користуватися серветкою під час їжі. Своє довге волосся Едгар для зручності зібрав ззаду в косу, в цьому теж була особлива звабливість, а ще це вигідно вирізняло його серед підстрижених «у скобу» нормандців. Зараз він здавався рівним серед знаті. Але щоб і справді стати їм рівнею, йому потрібна суща дрібничка — моя рука.

Водночас мене трохи зачіпало, що він не приділяє мені стільки уваги, як хотілося. Я спробувала виправити ситуацію. Коли чоловіки вже трохи випили й загомоніли, а дами одна за одною почали розходитися, я, на відміну від них, скористалась можливістю і потягла мого тамплієра в нішу вікна. Тема для розмови була заготована — я заходилася розпитувати його про загадковий опіум, східне зілля, що про нього поширювалося стільки найнеймовірніших чуток.

Сер Едгар люб’язно давав пояснення, та через галас у залі (а говорив він тихо) мені мимоволі доводилося схилятися до нього. Це було так хвилююче… й інтимно. І ще я відчула, що від Едгара не тхне, як від звичайного чоловіка, потом і шкірою, а віє ароматом притирань. Та так приємно!

Я навіть забула на мить, що мені не годиться залишатися в залі після того, як решта дам пішли. Та оскільки вже смеркло, я попросила хрестоносця провести мене темними палацовими переходами. Едгар завагався — чи не витлумачать хибно наше спільне зникнення? Надмірна обачність, тим паче, що в мене вже був вагомий аргумент. Хіба його плащ лицаря-тамплієра не найкращий захист від чуток? Чи це вигадка, що тамплієри дають обітницю цноти?

Мої жінки чекали в передпокої, якийсь час тихо йшли позаду, поки я непомітно не зробила їм знак відстати. Ми з Едгаром залишилися сам-на-сам у напівтемному переході, де лише в найвіддаленішому кінці блимало світло смолоскипа. Я сповільнила кроки, щоб подякувати тамплієрові за подарунок — руду арабську кобилицю, що її привели мені його люди. Це могла бути довга розмова, коня ж бо хвалити не перехвалити. Едгар відповідав люб’язно, сам дякував мені за надане під час аудієнції роз’яснення щодо прав Армстронгів на будівництво замку та просив поклопотатися за нього. Тим часом я помітила, що мій прекрасний лицар починає стурбовано роззиратися навсібіч. Що не кажи, а далеко не всі вважатимуть безневинним наше усамітнення в переходах.

А я навпаки хотіла, щоб хтось побачив нас разом. І мені поталанило. У переході залунали голоси і з’явився не хто інший, як Генрі Блуа, єпископ Вінчестерський — мій колишній коханий.

Едгар поквапився відступити від мене якнайдалі, а ось я зовсім не поспішала забирати руку з його ліктя.

Бачили б ви вираз обличчя Генрі! Б’юся об заклад — він щодуху кинеться поширювати чутки, додавши від себе добру половину інформації.

От і чудово. Я була задоволена. Кивком привітала єпископа і запропонувала Едгару завтра зранку супроводити мене під час прогулянки верхи. Мені так кортить випробувати чудового арабського коня, якого я вже назвала Блискавкою.

Чудове ім’я, чи не так?

* * *

На жаль, наступного дня Едгар не з’явився, надіслав пажа з вибаченнями і подарунком — кущем червоних троянд у алебастровому горщичку витонченої роботи. Це була рідкісна квітка, яку привозили зі Сходу і якою захоплювалася вся Європа.

Однак мені було не до захвату. Троянди я бачила й раніше, а те, що тамплієр знехтував знаками моєї уваги, змусило почуватися ображеною. І навряд чи в мене було лагідне обличчя, коли я вислуховувала від його пажа всю цю нісенітницю, що, мовляв, сера Едгара затримав глава комтурії[6] тамплієрів у Руані. А коли слуга пішов, я кілька хвилин металася по кімнаті, навіть нагримала на своїх фрейлін, які квоктали над пишною квіткою.

Особливий захват червона троянда викликала в молодесенької Клари Данвіль. Я навіть ляпаса їй дала — і справедливо. Одна з головних чеснот фрейліни — вміння відчувати настрій пані.

Клара прийняла покарання мовчки, не посміла навіть заплакати. Донька бідного нормандського лицаря, вона не мала посагу, була тягарем для багатодітної родини. Батьки раді були збути її з рук із надією, що при дворі Клара знайде собі чоловіка. Але ця дівка була добра й дурна, нікому не могла відмовити, і чоловікам було нескладно обвести її круг пальця. З ким вона тільки не спала, — починаючи від мого брата Роберта Глочестера, і закінчуючи конюхами. Мабуть, Клара була безплідна, бо жодного разу не зверталася по допомогу до повитух. Мене ж хоч і дратувала її блудливість, але я навчилася використовувати її. У Клари був просто дар випитувати в коханців їхні таємниці, й усі свої новини вона неодмінно доносила мені. Тому я і тримала цю розпусницю при собі, навіть попри те, що Клара була гарненька — кучерява чорнявка зі звабливими родимками на щоці та біля рота. Я зазвичай не тримала в своєму оточенні красунь, аби плюгавки відтіняли мою вроду.

Саме Кларі й наказала вирушити до комтурії тамплієрів, познайомитися з ким завгодно, але здобути для мене відомості про Едгара Армстронга. Сама ж тим часом не збиралася сидіти й тужити за ним, а подалася випробувати свою Блискавку.

У Руані було повнісінько гостей, котрі з’їхалися на свята. Серед них тільки й розмов було, що про турнір, який король Генріх збирався влаштувати на день Святого Ілларіона. І хоч церква всіляко виступала проти жорстоких і кривавих видовищ, але мій батько завжди вмів ставити служак на місце, і турнір очікувався пречудовий. Скрізь роз’їжджали герольди, й до двору в Руан з’їхалося багато лицарів і баронів. Їхні намети утворили ціле містечко навколо арени, обладнаної за міськими стінами.

Коли я під’їхала туди, мене відразу обступили молоді воїни, висловлюючи захват і прагнення зійтися у двобої в ім’я моєї вроди. Навіть досада, спричинена зневагою хрестоносця-сакса, забулася. Та все зіпсувало це щеня Вермандуа. Хлопець причепився до мене, теревенив про свої чудові пластинчасті лати, про витривалість свого коня, а насамкінець заявив: мовляв, якщо не стану приязнішою до нього, він боротиметься за Еліонору Блуаську. Бо перса в мене хоч і гарні, проте я вже стара дівка.

Як же я розлютилася! Повернулась у сідлі та навідліг уперіщила горе-вояка своїм важким батогом. Раз і вдруге… А потім, поки він не оговтався, пришпорила Блискавку і помчала до лісу. І сміялася, твердо знаючи: хоч він і поганяв чимдуж свого товстоногого жеребчика, йому нізащо не наздогнати мою руду арабку. А те, що нареченого в його особі я втратила, — це безперечно.

Того дня я заїхала досить далеко. І раптом помітила в низовині двох вершників. На мій подив, це були мій брат Роберт Глочестер і кузен Стефан. Оце так-так, люті вороги, а розмовляють, мов найкращі приятелі! Й коні їхні стояли поруч, тож вершники коліньми майже торкалися один одного.

У мене зануртувала кров — тут пахло серйозною інтригою. Я зістрибнула на землю, взяла за повід Блискавку і, ховаючись за кущами, почала скрадатися, аби хоч щось почути. Я вже досить виразно чула їхні голоси, але тут моя красуня-кобила тихенько заіржала, обидва їхні жеребці й собі відгукнулися закличним іржанням. Що ж, мені не лишалося нічого іншого, як вийти з-за кущів. Та в мене вистачило хитрості вдати, нібито поряд я вже давно й цілком у курсі їхніх справ.

— Так-так, — посміхнулась я. — Хто б міг подумати!

Роберт і Стефан були збентежені. Глочестер під’їхав до мене.

— Сідай у сідло, Берт!

Дорогою назад я ламала голову, як би вивідати в Роберта, про що це вони розмовляли. Але він відмовчувався і був похмурий.

— Ти розумієш, Берт, Стефан, хоч і дурень і завжди спочатку робить, а вже потім думає, але він нам потрібен. І тобі, й мені, й Матильді.

Я нічогісінько не зрозуміла. Сказала тільки, що, як Понтій Пілат, умиваю руки. Роберт глянув на мене розлючено.

— Не надто активна позиція, чи не так, Берт? А я розраховував, що ти мене підтримаєш.

Коли Роберт гнівався, він на багатьох нагонив жах. І хоча я часто чула, що ми з Глочестером схожі, — бережи мене, Пречиста Діво, від такої подібності. Схожі в нас були тільки очі — глибокі, темні, з вишневим відливом. У іншому ж… Хвалити Бога, в мене не такий ніздрюватий ніс, а головне, не так виступає щелепа. Роберт завжди закоротко стригся, й через це його величезне підборіддя здавалося ще масивнішим. Я раптом подумала, що якби він, як хрестоносці, відростив довге волосся, це хоч трохи приховало б його ґандж. І відразу подумала про Едгара.

— А цей тамплієр… сакс. Що ви думаєте про нього?

Я не чекала, що мої слова так розлютять Роберта.

—— Щоб я ніколи більше не чув про нього від тебе! Присягаюся життям Папи! Ти готова зрадити мене тільки тому, що тобі сподобався цей напіввоїн-напівчернець?

— Але ж він збирається скинути плаща з хрестом, — несміливо почала я.

— Так, але це не так уже й добре. Чи відомо тобі, куди тягне його Стефан? Наш любий кузен натякає королю, що в Східній Англії надто неспокійно через владу церковників, яка останнім часом посилилася ще більше, а також тому, що тамтешні сакси ніяк не можуть забути старих вольностей. От Стефан і протурчав нашому батькові всі вуха, буцімто, в Норфолку повинна правити людина, яка б і залежала від корони, й мала б при цьому вплив на саксів і церковників. І пропонує на посаду шерифа цього самого Едгара Армстронга, хай йому грець. Згоден, за інших обставин ліпшої кандидатури не знайти. Але Едгар — людина Стефана, і побий мене лиха морока, якщо я це допущу!

Але ж я вже цього хотіла й почала здаля:

— Однак, якщо ви зі Стефаном домовилися…

— Якщо ми домовимося, це коштуватиме величезної влади. Але я кажу: Стефан — дурень. І він спершу робить, а вже потім думає.

Ах, як мені кортіло довідатися, в чому тут річ! Але я розуміла — якщо брат дізнається, що я нічого не чула, то навряд чи втаємничить мене в суть справи. І все тому, що я жінка. І якого дідька я народилась не хлопцем?