Він підтримував мене, цілував мене в скроні, у волосся. Я чіплялася за нього. І навіть Труда більше не гнала його, вовтузилася під ковдрою в мене між ніг.

— Ну ось і добре. Пніться, леді, пніться.

Я старалася, гарчала крізь зціплені зуби. Міцні руки Едгара підвели мене за плечі й підтримували.

Труда погукувала: ще! ще!

І раптом мені полегшало. Слизька грудочка вислизнула з мене. Я обпала, заплющила очі. Я так стомилася, що зараз мене ніщо не хвилювало. Та все-таки я посміхнулася, коли почула щасливий сміх Едгара.

Дитя кричало, гомоніли люди, Едгар цілував мене. Я таки розплющила очі.

— Гіто, ти народила доньку, та яку гарну!

Він навіть не засмутився, що не сина.

Зі мною ще щось робили, але я майже не звертала на це уваги. Едгар підійшов знову й у його дужих руках кричала, сукаючи ручками та ніжками, крихітна дівчинка. І як же дбайливо він її тримав! А ще кажуть, що чоловіки бояться новонароджених.

Я глянула на дитину. Моя донька була чарівна. Вона витріщала на мене очиці барви дивовижної блакиті. І це біляве волоссячко…

— Вона така схожа на тебе, Едгаре!

— Звичайно. Це ж моя донька. Моя!

Я хотіла взяти дитину. Хотіла обійняти Едгара. Як же я їх любила!

Але вже за мить поринула в глибокий сон.

Пізніше мені розповіли, що по тому, як дівчинку помили й сповили, Едгар виніс її до зали. За давнім звичаєм, підняв над головою і сказав, що визнає своєю дитиною. Сказав, що нарікає її Мілдред.

Мілдред — старовинне саксонське ім’я. Так звали Едгарову матір. Це було родинне ім’я Армстронгів.

Далі Едгар бенкетував із чоловіками, а потім поїхав.

Коли я прокинулася, його вже не було в Тауер Вейк.

Розділ 9

Бертрада

Січень 1133 року


Я працювала над новим гобеленом.

Колись я здебільшого вишивала в своєму покої нагорі. Однак по тому, як чоловік майже місяць протримав мене там під замком, звеліла перенести верстат із натягнутим полотном у солар.[51] За час ув’язнення мені до дрижаків набридла моя кімната; а в соларі були великі вікна, засклені прозорим сирійським склом, що пропускало багато світла, й ткати тут можна було до самісіньких сутінок. До того ж, як я помітила, мій чоловік і брати Блуа гаяли час переважно в соларі. А я не могла відмовити собі в задоволенні під приводом роботи нав’язати їм своє товариство.

Ось і зараз я вишивала, а вони попивали вино й теревенили біля каміна. Я майже не поверталася до них, хоча прислухалася до кожного слова. Вони ще й досі обговорювали недавні події, коли цей зрадник Ральф де Бріяр дав свідчення на користь мого чоловіка.

Я з досадою рвонула сплутану нитку й нагримала на своїх дівчат: невже їм невтямки, що вже смеркло й для роботи мені потрібні свічки? Мені чимраз важче було стримувати кепський настрій, і глибоко зачаєні почуття мимоволі вихлюпувалися на полотно.

Відтінки, обрані мною для картини, були здебільшого похмурі: чорні, темно-бордові, синяво-фіалкові. І лиш по краєчку звивалися яскраві зиґзаґи — червоні, жовті, жовтогарячі зі спалахами золотих ниток. У центрі полотна світлими нитками я вишила вервечку кістяків, які підстрибували, звивалися, спліталися в танці. Так я зображала пекло, танець смерті. Це новомодна, але похмура тема. Я почала вишивати цей сюжет іще під час ув’язнення, й він відображав стан моєї душі.

— Чому, міледі, ви вишиваєте таку страшну картину?

До мене звертався мій пасинок Адам. Останнім часом він постійно крутився поряд, хоча я уявлення не мала, чим була викликана його приязнь. Я навіть запідозрила, що це сарацинське поріддя просто жаліє мене.

Іще коли після заколоту Гуго Бігода Едгар замкнув мене, Адам раптово почав виказувати мені знаки особливої уваги. Регулярно навідувався до моєї в’язниці, приносив якісь безглузді подарунки. Він допікав мені пустою балаканиною, і якщо мені траплялося кинути на нього погляд, незмінно відповідав якоюсь дурнувато радісною посмішкою. Спочатку, коли я була налякана й катувалася здогадами, як поведеться зі мною чоловік, виявляла поблажливість до його бастарда. І коли нарешті Едгар спромігся навідати мене в місці ув’язнення, — сухий, спокійний, холодний, — Адам навіть став між нами, ніби зібрався захищати. Трісни моя шнурівка! Як це все дратувало! Адже я донька короля, Едгар не сміє заходити надто далеко в своєму гніві, й уже, принаймні, не потребую заступництва його незаконнонародженого!

Але невдовзі гнів мого чоловіка начебто вщух. Він дозволив мені виходити з вежі, знову став люб’язним та уважним. І поновив нічні візити до моєї спальні. Схоже, моє ув’язнення протягом місяця було єдиним покаранням, на яке він зважився.

Я заспокоїлася, але дуже ненадовго. Новий заколот саксів поширювався, і батько надіслав у Норфолк братів Блуа для з’ясування обставин. На жаль, гірших кандидатур король вибрати не міг. Подумати лишень — він направив для розгляду мого недруга Стефана й мого першого коханця єпископа Генрі Вінчестера! До обов’язків останнього, як представника святої церкви, входило розібратися в моїх сімейних стосунках. І я дрижала від приниження й люті, коли мій покинутий коханець вів зі мною бесіди про обов’язки та послух, із зачаєною усмішкою вислуховував мої плутані скарги на чоловіка. Генрі очевидячки тріумфував, і весь його вигляд свідчив, що нічого іншого він і не чекав від такої особи, як я. Як це принизливо, коли колишня пасія переконується в тому, наскільки ти нещасна з його наступником, та ще й вдає співчуття!

Тоді я ще сподівалася, що заколот викличе королівський гнів на адресу Едгара. Та все зіпсував Ральф. План, продуманий Гуго, був просто чудовий, і якби Ральф не дав свідчень проти нього, ніщо не завадило б цьому задуму здійснитися. А той нікчемний дворянчик заприсягся на Біблії, що зовсім не потурання графа стало причиною заворушень, а свавілля та злочинні дії лицарів, привезених мною з континенту. Хоча до чого тут я? Едгарові самому варто було б здогадатися, що Гуго Бігод не та людина, яка скаже «амінь», коли її знеславили та вигнали.

Тепер розумієте, яким був мій настрій цього Різдва. Я розраховувала, що відбудеться суд, саксів-заколотників закують у кайдани, а я виступлю чи не єдиною особою, яка дбає про припинення безладу. А насправді ці сакси залишилися святкувати в Гронвуді й, поки не минула Дванадцята ніч,[52] пиячили тут, веселилися з лицарями Стефана, а сам граф Мортен і мій чоловік заохочували їх, запевняючи, що ніщо так не скріплює дружбу, як мирова чаша, випита на Різдво.

Адам знову зупинився поряд із мною, спираючись на раму верстата. Одягнений був, як маленький лорд: у пурпуровий камзольчик із облямівкою з куниці по пелені, а пояс мав із карбованих кілець, як у принца. Едгар розбещував свого виродка до непристойності. А мені Адам набрид, як зубний біль. Я спересердя смикнула нитку. Обірвала.

— Чому ви завжди сердитеся?

Ет, і всипала б я йому гарячих! Але він нарешті відійшов до каміна, де сидів Едгар і брати Блуаські. Вони розмістилися довкола невеличкого різьбленого столика, їли фрукти, попивали вино, розмовляли. Я мотала нитки, час від часу поглядаючи на них. І чому це Стефан і Генрі не їдуть? Був би це хтось інший, я б лише раділа гостям у Гронвуді. А ці… То влаштовують огляд Едгарових коней, то їздять із ним на полювання, незважаючи навіть на цьогорічну холодну зиму. Про політику майже не говорять, а правлять суто сімейні балачки — про дружин, про дітлахів. З глузду з’їхати! І я, щоб трішки розворушити цю миролюбно налаштовану компанію, поцікавилася, як ся має первісток мого любого кузена Стефана. Всім відомо, що вони з Мод дотепер ховали від людей це маленьке чудовисько, яке на шостому році життя не розмовляло та звіром кидалося на няньок.

Стефан проігнорував моє запитання, однак його білявий вус нервово сіпнувся. І він миттю заговорив про те, що Мод знову народила, а їхній другий син Вільям — справжнісінький янголя. При цьому він згадав мою сестру Матильду, і я з подивом довідалася, що та нарешті вагітна й має народити цієї весни. Король Генріх чекає та сподівається, що вона подарує йому онука. У короля жахлива нетерплячка, він навіть оголосив — якщо в Жоффруа й Матильди народиться дитя чоловічої статі, він звелить підданцям удруге заприсягтися доньці-імператриці, бо саме через неї продовжиться вінценосний рід Вільгельма Завойовника.

— Ну, а ти, люба кузино, — Стефан таки повернувся до мене, — коли потішиш нас звісткою, що небо не обділило тебе здатністю до дітородіння? Гляди, Бертрадо, якщо зволікатимеш, граф Едгар, чого доброго, наплодить бастардів од інших леді. Ось нещодавно…

Він раптово замовк. Я не звернула б на це уваги, коли б не помітила, як єпископ Генрі зробив йому застережливий жест. Чи мені здалося? Я зустрілася поглядом із чоловіком і відвернулася. Народити йому дитя, стати череватою, важкою, незграбною… Та ще й муки пологів… Чому це чоловіки думають, що жінка тільки й мріє завагітніти та породити на світ Божий їхнє потомство?

Кілька хвилин я ретельно працювала голкою. Під моєю рукою кістяк підніс ногу, немов хотів розчавити огидну комаху.

Чоловіки за моєю спиною патякали собі про коней та собак, про те, що після нинішньої багатої на сніги зими варто очікувати нечуваних паводків і слід подбати про цілісність дамб та впорядкувати канали водовідведення. До мене долинав голос Едгара, і це був м’який, чарівливий голос…

Я знову нишком глянула на чоловіка.

Допоможи мені, Пречиста Діво! — він ще й досі подобався мені! Зараз Едгар сидів, розслаблено відкинувшись на спинку крісла й заклавши ногу на ногу, час від часу погойдував нею, тьмяний відблиск вогню в каміні вигравав на його гаптованому золотому черевику. Який він завжди елегантний, мій чоловік. Як гарно спадають фалди його довгої туніки, як вишукано звисають із ліктів облямовані хутром верхні рукави! Мені подобався його гордовитий профіль, відрослі каштанові кучері…