Схлипуючи від безнадії, нарешті заснула. А над ранок, коли від кам’яних стін таки потягло прохолодою, я змерзла та майже мимоволі присунулася до Едгара. Він був такий теплий, коли обійняв мене та притяг до себе, і я не опиралася. Майже вписалася спиною у вигин його тіла. Потім крізь дрімоту зрозуміла, що він таки оволодів мною, проник у мене. Але я хотіла спати й дозволяла робити це зі мною. Навіть коли він почав рухатися швидше й навіть тихенько застогнав, я й далі бачила сни. Зрештою, отаке злягання усе ж таки ліпше, ніж коли він примушує мене до розпусти, а свій подружній обов’язок я виконала.

Коли все скінчилося, ми й далі лежали поруч, Едгар і досі мене обіймав. Навіть поцілував у плече, майже муркочучи, вимовив…

Я розплющила очі. Я виразно почула, що він сказав. Це було жіноче ім’я. Гіта. Ім’я його саксонської дівки.

Мить — і я була вже на ногах. Заверещала.

Едгар рвучко сів. У нього був сонний і здивований вигляд. Клятий розбещувач! Він оволодів мною, своєю дружиною у напівсні, а марилася йому інша.

— Гіта!? — волала я. — Ось про кого мрієте?

Він потрусив головою, відгонячи сон.

— Що?

Мені не залишалося нічого іншого, як викласти йому все, що я думаю про його безсоромність, його зраду… Зраду навіть уві сні, в думках.

Він нарешті зрозумів. Знову відкинувся на подушки.

— Заспокойтеся, міледі. Ходіть до мене. А те, що було, вже в минулому.

Як він смів мені так брехати? Я не тямилася від люті. І — допоможи мені Боже! — як я його ненавиділа!

— Я не бажаю вас бачити, Едгаре! Ви… Ви… Я їду негайно! Я їду в Норідж. Подалі від вас.

— Куди завгодно, в ім’я всього святого! — він відвернувся, натягаючи на голову ковдру.

Мене трусило. Що ж, я йому покажу!

Я почала вдягатися, навіть не гукаючи слуг. Надягла теплі панчохи, нижню туніку, підшиту хутром дорожню сукню. Засичала, скубнула себе, коли заплітала косу. До біса! Едгар іще побігає за мною.

Я навмисне голосно ляскала віками скринь, з гуркотом совгала стільці. Зізнаюся, мені хотілося, аби він затримав мене, почав заспокоювати. Я ж бо уже зрозуміла, що він не спить. Чула його сердите дихання. Одного разу він навіть озирнувся на мене. Я защібала шпильку фібули[54] плаща й відповіла йому гордовитим поглядом. Ну, починай, проси мене залишитися!

Але Едгар відвернувся. Хай упаде на нього прокляття небес!

Надворі щойно на світ почало благословлятись. У мене подих перехопило від передранкового морозцю. Але, виявилося, не я перша їду з Гронвуд-Кастла. Любий кузен Стефан саме зібрався на світанку покататися верхи.

Я застала його біля стаєнь, і Стефан здивувався, коли побачивши мене о такій ранній порі. Але я не відповіла на його запитання. Голосно вимагала сідлати мені коня, звеліла розштовхати сонних грумів та охоронців.

Конюхи забігали, вивели зі стійла мою Блискавку. Та зараз я ненавиділа навіть цього коня, Едгарів подарунок. Мені було нестерпно бачити все, що нагадувало про нього.

— То кого накажете сідлати? — здивувався грум.

Я роззирнулася. У сусідньому з Блискавкою стійлі стояв високий гнідий жеребець із білою смугою на морді.

— Ось цього.

— Але це Набіг, улюблений кінь графа.

— Саме його й сідлай, дурню. Хутчій, коли тобі велять.

Відібрати в Едгара його улюбленця — це була хоч маленька, але помста.

Поки його сідлали, Набіг нервово бив копитом, а потім рвонувся так, що конюхи повисли на ньому, пригинаючи голову коня і заспокійливо погладжуючи.

Світало швидко. З рипінням і брязкотом почали опускати міст. Біля арки мостової вежі вже сидів верхи Стефан. Легко свиснув, коли побачив, якого коня я обрала.

— Кузино, Набіг норовливий. Едгар звик на ньому їздити, а ось ти…

Не звертаючи на нього уваги, я легко скочила в сідло й відразу різко натягла поводи, коли кінь затанцював піді мною та рвонув убік. Стефан посміхнувся, поправляючи хутро свого каптура.

— Одне запам’ятай, Бертрадо, Набіг не зносить батога.

Бракувало ще, аби Стефан давав мені настанови! Та й невгамовний Набіг відволікав мою увагу, гриз вудила, кружляв на місці.

Нарешті підтяглася охорона, і я стисла боки коня, скерувала його в прохід вежі. Він радісно заіржав, коли вирвався на простір. Щойно я попустила поводи, він уже мчав назустріч морозяному світанку. Від його дихання валувала пара, немовби від казкового дракона.

Снігу цього року випало більше, ніж мені доводилося бачити будь-коли в житті. Але останнім часом завірюх не було, сніг промерз, а оскільки всі дороги довкіл уже розчистили, він лежав заметами вздовж колій, тож їхати було легко. Я вихором промчала повз селище, яке оточувало замок, поїхала до лісу, що зеленів на узгір’ї. Тільки під укриттям дерев озирнулася, стримуючи коня поводами. Набіг відразу став дибки, але я спритно пригнулася до його холки й відкинулась, коли він знову опустився на чотири ноги. Бачила, як від замку за мною поспішають охоронці на своїх кошлатих конячках. Нехай поквапляться.

Коли я проминула ліс, уже зовсім розвиднілося. Набіг мчав уперед рівним алюром, пружно викидаючи стрункі чорні ноги. Мені навіть не доводилося його поганяти. Навпаки — часом я намагалася його притримати, але жеребець відразу починав метатися з боку на бік, демонструючи норов. Огидна тварина, не менш огидна за свого хазяїна. Але я знайду управу й на одного, й на другого.

У глибині душі я ще сподівалася, що Едгар отямиться й пошле за мною. Або, дізнавшись, на якому норовливому коні я поїхала, поквапиться вслід. Тому, коли холод зимового ранку трохи остудив мій гнів, а тяганина з непокірливим, нервовим Набігом стомила, я сповільнила хід настільки, що мій супровід майже порівнявся зі мною.

Тепер ми їхали легкою риссю повз укриті снігом поля. Віддалік чорніли халупи, ліловий у світанкових променях дим селянських садиб здіймався вертикально вгору. З віддаленої церковці долинув закличний голос дзвону. День вступав у свої права, але не схоже було, щоб гінці з Гронвуда від графа мали ось-ось примчати за мною.

Мені стало сумно. І що тепер? Знову я повелася як непокірлива дружина й провина за сварку ляже на мене. Однак я розпікала себе спогадом, як чоловік володів мною, марячи про іншу, й гнів та гордощі додавали мені сили не визнавати поразки.

Раніше я вміла стримуватись, не виказувати свого кепського настрою. Але, коли стала графинею та пані, частенько вихлюпувала гнів на своє оточення. Та й цього разу я повелася не найліпшим чином. Я зігнала свою досаду на коневі Едгара, забула Стефанове застереження та стьобнула Набіга батогом.

Лише досвід вершниці допоміг мені втриматися в сідлі, коли кінь голосно заіржав і несамовито стрибнув. Мить — і він уже щодуху мчав дорогою, мчав так, що в мене вітер свистів у вухах. Ну, може, це було й на краще, — тепер не залишалося часу для вагань і сумнівів. Я підвелась на стременах, схилилась до кінської холки й знову щосили хльоснула Набіга. Вперед! Ця скажена їзда саме до смаку мені. Якоїсь миті я озирнулась і побачила далеко позаду вервечку охоронців. Я розреготалася й знову цвьохнула коня.

Але тут Набіг сповнив околиці демонічним іржанням, легко перескочив купи снігу на узбіччі й помчав сніговою цілиною. Я мала надію, що сніг достатньо глибокий, аби кінь швидко стомився, але він мчав дедалі швидше й не озивався на мої спроби виправити ситуацію.

Ми пролетіли повз якусь садибу, поминули селище, кілька гаїв, перескочили промерзлий струмок, і тільки тоді я почала помічати, що біг коня сповільнився.

Я побачила осторонь високі зарості чагарнику й спробувала спрямувати на них коня. Майже зависла на поводах, вказуючи йому напрямок. І він начебто скорився. Ось зараз утомлений кінь помітить перешкоду й зупиниться. Мені навіть здалося, що задум вдався: Набіг завмер перед густо переплетеним галуззям. Я перевела подих, розслабилася.

Та це було помилкою. Набіг ніби відчув, що я вже не так міцно чіпляюся за нього. Мить — і він сильно та несподівано хвицнув задом. Я вереснула, вилетіла з сідла, перекинулася в повітрі й… Мати Божа! Якби гілки чагарника не пом’якшили мого падіння, не знаю навіть, чим би скінчилася для мене ця пригода. А так я лише сильно подряпалася, загубила сітку для волосся та добряче налякалась. А коли, плутаючись у розпущеному волоссі, полах плаща, спідницях, роздираючи кущі, вибралася нарешті на відкритий простір, виявилося, що я зовсім сама. Набіг манячів десь далеко попереду й щомиті віддалявся.

Ну й що мені тепер робити? Я роззирнулась. Уявлення не мала, куди мене заніс цей гнідий демон. Від мого почту й натяку не лишилося, ніде не було помітно жодних ознак людського житла. Лише рівний відкритий простір, жовтий сухий очерет та сіре низьке небо над головою.

Із півгодини я брела навмання, спершу лаялася, а потім заплакала. Я була голодна, змерзла й не знала, куди потрапила. Та й крига біля берега струмка, вздовж якого намагалася йти, несподівано тріснула, я провалилася мало не по коліна, промочила взуття, спідниці, поли плаща.

Та видно, небо не лишило мене напризволяще. І хоча я наскрізь промерзла й навіть уже тихенько скімлила від розпачу, незабаром вийшла на добре вторований шлях. Аж раптом із-за невеликого гайочка попереду почулося мелодійне дзенькотіння бубонців і людські голоси. Я страшенно зраділа. Мало вперед не кинулася, але пригадала, хто я, та змусила себе зупинитися на узбіччі й гордо випросталась. Тільки широко розплющеними очима дивилася на кавалькаду попереду, на вершників, які їхали попарно, охороняючи розкішний паланкін, який тягли мули в багатій збруї. Дзенькіт його бубонців я й почула звіддаля.

З кавалькади мене помітили; спочатку просто придивлялися, потім на обличчях з’явилися подив, замішання. Один вершник під’їхав до паланкіна та щось промовив. Нарешті вони наблизилися, фіранка паланкіна відкинулась, і я перевела подих — упізнала знайоме обличчя абата Ансельма з Бері-Сент-Едмунса.