— О, святі угідники! — вигукнув абат. — Міледі Бертрадо? Ви тут, сама, а ваш вигляд… Як таке могло трапитися?

Я ж роздивлялася, як тепло облямовані лебединим пухом його каптур і комір, які м’якенькі в нього рукавички на хутрі. А я… Уявляю, який мала вигляд: розпатлана, подряпана, промерзла. Навіть коли я звеліла абатові не мучити мене запитаннями, а допомогти, голос мій звучав якось надтріснуто, майже благально. Але Ансельм і так уже наказав своїм людям підсадити мене в паланкін. Як хороше відкинутися на хутряні подушки! Тут була жаровня — справжня, наповнена вугіллям жаровня з бронзовою покришкою. Я простягла до неї негнучкі пальці, присунула змерзлі стопи. Ніяк не могла зігрітися. Хвала Всевишньому, добрий Ансельм дав мені вина. Ось я й назвала його добрим. Та ж я була благодійницею його обителі, щедро жертвувала на неї, допомагала Ансельму в деяких позовах із сусідами. Чи міг він після цього повестися зі мною інакше?

Я повільними ковтками попивала вино й із задоволенням жувала начинений куріпкою пиріжок. А тим часом слухала балаканину Ансельма: мовляв, повертається він із далекого приходу в Бері-Сент-Едмунсі. І якщо буде на це моя ласка, він гостинно прийме мене в своїй обителі. Я навіть розчулилася. Ансельм уже запевняв: щойно я облаштуюся та відпочину, він негайно пошле гінців у Гронвуд.

Ні, ні, якщо його превелебність хоче зробити мені послугу, нехай не поспішає зі звісткою про мене. І я навіть посміхнулася, коли уявила, який переполох здійметься, коли я зникну.

Можливо, мені варто було пояснити Ансельмові причину мого небажання повідомити про себе чоловікові, але він не розпитував, навіть головою закивав на знак розуміння.

— Звісно, дитино моя, як мені вас не зрозуміти. Едгар Армстронг не мав права ображати вас. По всьому графству пліткують про це. Знову він і ця нещасна заблукана душа Гіта Вейк.

Він умовк, але я вже втупилася в нього чіпким поглядом. А в грудях моїх неначе застряг твердий клубок. Знову… Мій чоловік і Гіта… Гіта, ім’я якої Едгар повторює навіть уві сні. Я навіть тремтіти перестала, так мене обпік гнів.

— Преподобний отче, негайно викладайте все, що вам відомо!

Але абат хитрував, плів, що він священнослужитель і не повинен вносити розбрат у родини мирян. Я вичікувала, відчуваючи, що насправді він зовсім не від того, аби дещо мені повідати. Зрештою абат не витримав — і все виявилося навіть гірше, ніж я могла очікувати.

— Гіта народила графові дитину, — нахиляючись до мене, шепотів Ансельм, мабуть, смакуючи кожне слово. — І подейкують, нібито Едгар мало що не прийняв дитя з її лона. Звісно, щастя, що його байстрюк — донька, інакше він ладен був знову взяти коханку до себе. Адже він просто труситься над своїми вилупками — над сарацином Адамом, тепер іще цією… Але як він міг при цьому так зневажати вас, свою законну дружину, як міг залишити вас на Різдво та помчати до своєї повії, яка саме мучилась пологами? А доньку прилюдно назвав своєю. І нарік родовим ім’ям Армстронгів — Мілдред. Тепер усі в Норфолку знають, що в графа Едгара є визнана донька від коханки.

Я мовчала. Паланкін погойдувався від ходи мулів, подзенькували бубонці, долинали голоси стражів. У півмороку я розрізняла сите, запалене гнівом обличчя настоятеля. Я відвернулася. Мені було боляче й холодно. Навіть серце ніби захололо.

* * *

Я й не помітила, як підхопила хворобу. Господь наділив мене міцним здоров’ям, і я майже ніколи не застуджувалася. Але тепер у грудях моїх давило й пекло, дихала я з хрипами, мучив болісний кашель. Гарячка була така, що часом я впадала в нетяму.

Одного разу отямилась і побачила поруч Едгара. Він схилився наді мною, обличчя було змарніле, під очима темні кола. Щоки вкриті щетиною — але ж раніше зазвичай він ретельно голився.

Я простягла руку й доторкнулася до його колючого обличчя.

— Це ти?

— Я з тобою. Тепер усе буде гаразд.

Стільки турботи було в його очах, стільки ніжності в голосі! І я раптом розплакалася, а Едгар пригорнув мене, і в його обіймах я відчула себе краще. Я так любила його цієї миті! Але з любов’ю прийшли й гордість та образа.

— Ти зрадив мене. Ти з цією Гітою Вейк. Її донька… Я все знаю.

Він колихав мене, як дитину.

— Едгаре…

— Заспокойся. Думай лише про нас. Ти моя дружина, і я не залишу тебе.

Я притихла, зігрілася на його руках. Заснула.

Дивно, але саме після цього я почала видужувати.

Мене чудово доглядали, я лежала в багатих покоях заміської резиденції Ансельма, у теплі й розкошах. Часто, прокидаючись, бачила поруч Едгара. Він навіть ночував у кріслі поряд мене. Доглядав, годував із ложечки, розповідав, як він хвилювався, коли я зникла. Охоронці, які проґавили мене того дня, із ніг збилися, обшукуючи околиці. Намагалися відшукати мене за слідами. Та коли повалив сніг, втратили слід і мало не збожеволіли від переляку. А тут іще Набіг повернувся в стайню без вершниці. Едгар спочатку думав, що я все-таки вирушила в Норідж, але коли довідався, що в столиці графства я не з’являлася, підняв на пошуки всіх довкіл. Злочинно повівся абат Ансельм, який відразу не надіслав у Гронвуд-Кастл звістку про те, де перебуває графиня.

Я слухала Едгара й відчувала, як разом із силами до мене повертається зловтішне торжество. Так, він, з огляду на його колишню зневагу до мене, заслужив це. А він і Гіта… І ця його незаконнонароджена Мілдред… Він уникав цієї розмови.

Якось я запитала, де мої кузени Блуа. Виявилося, теж у Бері-Сент-Едмунсі. Вони не поїдуть, поки не переконаються, що я видужую. Я воліла, щоб вони швидше вшилися. Одне це вже варте було того, щоб оклигати.

Стефан і Генрі, віддаючи данину родинним стосункам, з’явилися до мене попрощатися перед від’їздом. Я прийняла їх, напівсидячи в ліжку, спираючись спиною на підбиті біля узголів’я подушки. Стефан був привітний, ми навіть обмінялися жартами. Генрі тримався трохи осторонь, тільки перед прощанням, коли Стефан вийшов, наблизився, узяв мою руку в свої пальці, на яких мерехтіли камені.

— Я молитимуся за тебе, Бертрадо. За тебе й Едгара. Але прислухайся до доброї поради: не забувай, що в Норфолку саме Едгар фактичний господар, а ти лише номінальна володарка. Так влаштовано світ, і буде ліпше, коли ти приймеш це. А Едгар полюбить тебе, якщо ти даси йому таку можливість.

Я різко висмикнула свою руку. Умовляння Генрі були нестерпні. Бісів лицемір! Повторює мені про мою покірливість і любов до Едгара, а мабуть, не насмілиться й під тортурами зізнатися моєму чоловікові-хрестоносцеві, що саме він позбавив мене цноти. І я не втрималася, аби не нагадати йому про це. А заразом зазначила, щоб вони зі Стефаном не надто розраховували на мого чоловіка в своїх інтригах. Адже одне моє слово — і кожна з їхніх угод матиме безславний кінець. Але якщо граф Норфолк їм потрібен, то насамперед хай заручаться моєю підтримкою.

Ні, я не втратила колишньої хватки — про це свідчив вираз обличчя єпископа Вінчестерського, коли він виходив од мене. Ну що ж, нехай не забуває, з ким має справу.

Незабаром я вже почала вставати, виходити на прогулянки, навіть приймати відвідувачів. Але повертатися в Гронвуд-Кастл не поспішала. Мені подобалося в Бері-Сент-Едмунсі, а нинішнє весняне танення снігів усьому графству загрожувало повенями, й Едгар часто бував у від’їзді, тож ніхто не наполягав, аби я залишила цей гостинний дах. У Бері-Сент навіть попри весняне бездоріжжя постійно прибували прочани, тут завжди було багато приїжджих, завжди можна було дізнатися про свіжі новини, влаштувати невеличкий прийом, вечерю. Абат Ансельм повсякчас виконував мої забаганки.

Але одного разу Едгар навідав мене між поїздками та нагадав, що час би подумати про повернення додому. Очевидно, обличчя моє при цьому так перемінилося, що чоловік із глузливим смутком мовив:

— Я розумію тебе, Бертрадо. Ти не народилася для ролі господині маєтку та дружини, але ми заприсяглися перед вівтарем, і цього вже не змінити. Нам варто було б обговорити, як жити далі, й тоді ми уникнемо багатьох неприємностей у нашому шлюбі.

Так, мене це влаштовувало. Едгар пропонував мені щось на кшталт угоди, й ліпше було відразу обговорити, чого кожен із нас чекає від іншого. Це мали бути рівні умови. Без жодних біблійних проповідей про те, що дружина повинна в усьому коритися чоловікові, адже це так принижує жінку.

Того дня ми довго розмовляли, сидячи по різні боки столу, наче не чоловік і дружина, а супротивники, які укладають перемир’я. За Едгаровими умовами, я мала припинити інтриги за його спиною, не чинити нічого без його відома. У відповідь я зажадала, щоб він більше радився зі мною в управлінських справах та забезпечив вільне пересування в наших володіннях без його дозволу. Лише в разі, якщо він буде сповіщений про місце мого перебування, сказав він. Я кивнула. І виставила наступну умову: не бажаю, щоб чоловік розбещував мене в ліжку та спарювався зі мною виключно з метою відтворення потомства.

Мені знадобилася вся моя рішучість, щоб сказати йому таке. Коли я насмілилася підняти на нього очі, Едгарове обличчя було холодне, майже байдуже. Що ж, він згоден врахувати мою цнотливість, якщо я, в свою чергу, зобов’язуюся допомагати йому в господарських питаннях, як і годиться будь-який заміжній леді. І знаєте, мене трохи зачепило, що після інтимних питань він так легко перекинувся на побутові теми. Однак угода є угода, тому я не виявила почуттів, а обговорила з ним і цю тему.

Були й інші питання, які ми обговорювали. Едгар заговорив про Адама. Доти, поки я не народжу дитини, він не бачить жодних причин, з яких я не повинна приділяти уваги його синові. Однак натомість я зажадала, щоб чоловік припинив ганьбити мене, зраджуючи з Гітою Вейк.

— Вона моя підопічна, а не коханка, — відповів він.

— І народила, певно, цього Різдва від святого духу, — в’їдливо зазначила я.