Я бачила, що тепер Едгарові було значно складніше зберегти самовладання. Я відвернулася, й ми довго мовчали. А коли наші погляди нарешті зустрілися, мене вразили Едгарові очі. Якби цей хрестоносець був жінкою, заприсяглася б, він заплакав би.

Він заговорив тихо.

— Не приховуватиму, що Гіта з фенленда дійсно народила від мене. І я не перший чоловік на світі, який, живучи з законною дружиною, має ще й дитину на стороні. Однак межи мною та леді Гітою давно все скінчено. Це сталося ще до твого приїзду, Бертрадо, і якщо ти завдаси собі клопоту порахувати, то зрозумієш, що дівчинку ми зачали вже давно. Але присягаюся, за весь час, що я був твоїм чоловіком, я не зраджував тебе ні з нею, ані з жодною іншою жінкою.

Мені сподобалося, що Едгар виправдовується переді мною. Інші чоловіки не повелися б так. Дивно, але я відчула навіть якесь презирство до нього. І ще нагадала: мені відомо, що він відвідав цю леді-вихованку після пологів і прилюдно визнав новонароджену своєю дитиною та дав їй ім’я Армстронгів.

— Це лише та дещиця, яку я міг зробити для дитини, — не підводячи погляду мовив Едгар. — І не думав я, що ти, сама незаконнонароджена, цим мені дорікатимеш. Але повторюю: межи мною та Гітою Вейк усе скінчено. Я не ганьбитиму більше цієї гордої жінки, а коли чутки про нас ущухнуть, я спробую виправити завдане їй зло та підшукаю гідного чоловіка.

Гарні слова. Але з яким болем усе було сказано!

— Ти досі кохаєш її. Я знаю це… Я відчуваю.

— Хвала небесам, що хоч ревнощі ти здатна відчувати.

Я пересмикнула плечима.

— Ти мій чоловік, Едгаре, як мені не ревнувати? І я наполягаю, щоб ти припинив будь-які зустрічі з цією жінкою і її поріддям, припинив…

— Це неприйнятна вимога, — різко перебив Едгар. — Та й дівчинка Мілдред — моє дитя, і я хочу знати, як вона живе, росте. Повторюю — я не зраджуватиму тебе з Гітою, не ганьбитиму її, не змушуватиму тебе ревнувати.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як наростає мій гнів.

— А тепер і ти вислухай мене, Едгаре. Якщо я довідаюся, що про вас поширилися нові чутки, — а таке цілком може трапитися, допоки люди знатимуть про твої наїзди у фени, — то клянуся Господом Богом, Пресвятою Богородицею й усіма Святими заступниками нашими, твоїй Гіті це так не минеться.

— Бертрадо! — Едгар навіть уперед подався. — Я готовий рахуватися з тобою, але не переступай межі мого терпіння.

Його терпіння?! Мені пропонують погодитися на його побаченнями з повією та її поріддям, а він іще сміє говорити про терпіння!

— О, я знаю, що кажу! Сам диявол тоді стане моїм союзником, і я навіть не уявляю, до чого доведе мене почуття приниження.

Я чомусь захекалася, неначе довго бігла. Мене душив гнів. А ще я побоювалась, що цей чоловік не поступиться. Бо мене саму налякала та прірва, яка чаїлися в мені.

— Не забувай Едгаре, що я — донька Генріха Боклерка, а він не побоявся осліпити й тримати в підземеллі навіть рідного брата!

Лише руки його, що лежали на столі, стислися в кулаки, а більше Едгар ніяк не виказав свого гніву. Дивився на мене з-під навислого на очі довгого пасма. Але коли заговорив, голос лунав спокійно:

— Якщо, дружино, почнеш лякати мене спілкою із сатаною, то врахуй: я ще не втратив зв’язків із Орденом, а брати-тамплієри знають, як примусити людей знову навернутися до Бога.

І все-таки за його спокійною інтонацією мені вчувся смуток. А, отже, він поступиться. Тут я скінчила — останнє слово мало залишитися за мною:

— Тоді, чоловіче мій, не доводь нас обох до цього.

Я здригнулася, коли за ним голосно ляснули двері. І перевела подих. Схоже, я перемогла.

Першої ночі в Гронвуді Едгар прийшов до мене. Це було наше примирення. Усе висловлено раніше, залишався тільки подружній обов’язок. Мій чоловік виконав його без звичної своєї зіпсутості, швидко й просто. Я могла бути навіть задоволена, якщо взагалі можна бути від цього задоволеною.

— Народи мені сина, — попросив Едгар перед тим, як заснути. Зрозуміло, для цього люди й спарюються.

Повені в графстві стали причиною постійної тривоги Едгара. Найбільше його турбувало те, що в багатьох місцях море прорвало греблі й родючі землі на величезних просторах просочилися сіллю та стали непридатними для землеробства. Мине не менше двох-трьох років, поки там знову зможуть господарювати, а отже, треба щось робити, аби люди не зубожіли до краю. Але яке йому діло до цього простолюду? Я не розуміла цього, хоча намагалася порадити щось розумне, посилаючись на відомі мені статті зведення законів. І часом траплялося, що я вдостоювалася похвали чоловіка за проникливість і кмітливість.

Після Великодня до нашого двору прибули посланці від короля з новинами. Ми довідалися, що моя сестра імператриця Матильда місяць тому розродилася сином чоловічої статі, якого нарекли на честь нашого найяснішого батька Генріхом. І король, як і намірявся раніше, вимагає, щоб англійська знать удруге заприсяглася спадкоємиці трону. Тож ми отримали повеління з’явитися в липні у Нортгемптон, щоб укупі з іншими лордами іще раз скласти присягу моїй сестрі.

Найважливішим для мене у всьому цьому було те, що я знову мала опинитися в товаристві найіменитіших вельмож та дам і могла багатьох засліпити блиском і багатством, які отримала, коли стала графинею Норфолкською.

Цілісінький червень я присвятила підготовці до цієї поїздки — обмірковувала вбрання, підбирала почт, мої жінки вишивали емблеми, герби, вимпели. Мені постійно доводилося радитися з Едгаром, і цей клопіт зблизив нас. Та й за цей час він жодного разу не навідав Гіту — я достеменно це знала від Пенди, який мав інтимні стосунки з моєю Кларою. Відданий пес Едгара по-справжньому присох до моєї шльондри-фрейліни й любив її без тями, не пробачаючи їй лише того, що блудила з муляром Саймоном.

У наших стосунках із Едгаром запанував мир. Я була покірлива ночами й навіть почала звикати до цього боку подружнього життя, але затято не вагітніла. Через це обіцяла чоловікові, що як не понесу до часу нашого повернення з Нортгемптона, то обов’язково здійсню паломництво в Уолсингем. Вважалося, що Діва Марія Уолсингемська особливо прихильна до бездітних жінок.

Безплідність! Саме це слово викликало у мені дрож. І яку б відразу я не відчувала до дітородіння, таке тавро — ганьба для жінки. Мені просто необхідно було народити чоловікові спадкоємця. Сина. Ось тоді він не нав’язуватиме мені Адама, тим паче, перестане згадувати, що десь у фенленді має доньку. Адже що таке донька? Заведено навіть висловлювати співчуття родинам, у яких народжуються доньки. І я не розуміла, чому для Едгара так багато значить, що саксонка народила йому таке.

Нарешті настав день від’їзду до Нортгемптона. Не знаю, навіщо король обрав для скликання знаті це зубожіле містечко. Може, тому, що тут була гарна римська дорога, а отже, зручний під’їзд, чи тому, що Нортгемптон розташовувався в центрі Англійських земель і сюди мусили зібратися вельможі з усіх кінців його королівства. І скільки люду там було! Не варто навіть і казати про ціни на житло, які підскочили відразу, чи про ринок, який виник там стихійно. Зазначу лишень, що мої надії виправдалися й наш приїзд справив належне враження. Та й приємно було зустрітися з братами Глочестером і Корнуоллом, з вінценосним батьком, навіть цій квочці, королеві Аделізі, я була рада.

Едгар винаймав для нас зручне житло в будинку ратуші, що стояв обіч будівлі, де розташувалися Стефан і Мод. Мод нещодавно народила третю дитину, доньку, названу Марією, дуже споганіла та розпливлася тілом, що однак не заважало Стефанові оточувати її ніжністю й турботою. І ще мене здивувало, що ця пара привезла в Нортгемптон свого первістка Юстаса, якого раніше ховала. Щоправда, на сьомому році життя хлоп’я нарешті заговорило, та так жваво, ніби зумисне чаїлося весь час, не бажаючи ні з ким спілкуватись. Однак, присягаюся вінцем терновим, я в житті не бачила потворнішої дитини, вкритої коростою, висипкою, плішинами. Тому, коли ми з Едгаром відвідували Стефана й Мод, я намагалася не довго затримуватися та йшла геть, щойно до покою заходило це маленьке чудовисько, яке, до того ж, витріщалося на мене.

Загалом, на мене багато хто дивився. І, трісни моя шнурівка, я ніколи ще не почувалася такою вродливою. Але ж мені було вже двадцять п’ять, у цьому віці чимало жінок, розтовстілих і знесилених численними пологами, перетворювалися коли не на бабів, то на солідних матрон, яким непристойно навіть брати участь у танцях. А я була струнка й легка, мов дівчина, одягалася у вузькі бліо за останньою модою, і якщо хто й шепотівся за моєю спиною, мовляв, за час шлюбу я не понесла від чоловіка та ще й прославилася частими з ним сварками, то говорили це швидше через заздрощі. Те, що я вважалася найвродливішою з прибулих у Нортгемптон леді, — безперечно.

І тільки батько збив із мене пиху, коли прикликав до себе та суворо вичитав за потурання баламутам на кшталт Гуго Бігода. А ще вилаяв, що я не виявила себе гарною дружиною — тим паче, сама наполягала на цьому шлюбові. І запитав, чому я дотепер не вагітна.

Так, король був брутальний зі мною, і це попри піднесений мною подарунок — гобелен «Танок смерті». Але я в’їдливо відбивала батькові випади, нагадуючи, що його законна донька не вагітніла в своєму першому шлюбі з німецьким імператором, та й для графа Анжу народила лише на шостий рік шлюбу. Якщо, звісно, не воскрешати в пам’яті ту брудну історію з народженням у неї бастарда від якогось Гая де Шампера.

Але щойно я згадала про ту справу, батько так обрубав мене, що я пішла від нього мало не в сльозах. Хоча сама винна, адже знала, як на короля діє сама згадка про того хрестоносця. Ті події тримали в найсуворішій таємниці. Хоча шила в мішку не сховаєш, і люди шепотілися, буцімто король Генріх найняв спеціальних ловців людей, обіцяв їм величезну суму, якщо доставлять до нього живого чи мертвого сера Гая.