Ось за такої ситуації при дворі в сірому важкому соборі Нортгемптона знать присягалася на вірність моїй законнонародженій сестричці Матильді. Але доводилось чути й розмови, що не всі прагнуть опинитися під п’ятою жінки й присягають Матильді лише з надією на достатньо довге життя мого батька, щоби його внук Генріх устиг підрости й досягти віку, коли корона перейде до нього, й слідом за Генріхом І престол посяде Генріх II.

По завершенні церемонії, що тривала кілька днів, почалися всілякі розваги, зокрема й соколине полювання, яке нещодавно увійшло в моду при дворах правителів Європи. Після хрестового походу лицарі перейняли навички цього в арабських емірів, і полювання з птахами почало вважатися найвишуканішим. Добре навченими були пернаті хижаки, сапсани, а кречети, яструби — надзвичайно рідкісними й коштували нечуваних грошей.

У мого батька вже було близько дюжини гарних мисливських птахів, і він гаяв з ними чимало часу на вересових пустищах поблизу Нортгемптона, а місцева знать незграбно намагалася наслідувати його. По-справжньому навчених соколів знайти було непросто, й спритні торговці втридорога продавали бажаючим пернатих хижаків, більшість із яких були дикі й не пройшли дресирування. Частенько такі птахи, випущені з руки під час ловів, просто летіли собі геть подалі від невмілих мисливців.

Я не раз бачила, як презирливо гмикав король, дивлячись на таких. Зате була приємно вражена, коли мій чоловік зумів серед виставлених на продаж птахів визначити дійсно придатних і спускав їх з рукавички на дичину зі спритністю справжнього знавця. Король і двір відзначили це його вміння, Едгар Норфолк відразу став страшенно популярний, із ним усі радилися, навіть Генріх не раз говорив із ним про тонкощі соколиного полювання, про переваги тих чи інших птахів, а коли довідався, що мій чоловік навчився ловів із птахами ще на Святій Землі, почав запрошувати його до себе, воліючи довідатися про особливості цієї забави на Сході.

Але особливо мене захопило й потішило, що й мені Едгар підніс у подарунок чудового мисливського птаха. Це була прекрасна довгокрила самка кречета, привезена з Ісландії.

— Ви моя дружина, міледі, у вас усе має бути найкращим. А я зобов’язуюся навчити вас напускати птаха на дичину та підкликати його.

Інколи Едгар був просто чарівний.

Спочатку ми їздили з ним у горбкуваті пустища за містом лише вдвох. Едгар пояснював мені всі тонкощі напуску, розповідав, що самки кречетів крупніші й агресивніші за самців, проте легше піддаються навчанню. А от самці цінуються не так високо, їх рідко використовують на полюванні, й використовують здебільшого для отримання потомства.

— Коли ми повернемося в Гронвуд, — говорив Едгар, поправляючи на моїй руці рукавичку з крагою,[55] аби сокіл не поранив, — нам, любонько, неодмінно слід буде розводити власних птахів. Рівнинні, болотисті угіддя Норфолкширу є ідеальним місцем для полювання з соколами.

Я майже не слухала його, милуючись птахом на зап’ясті. Та й не хотілося мені зараз думати про повернення в Гронвуд. Звісно, Едгар тепер візьметься до розведення птахів, як до цього займався розведенням своїх коней, своїх хортів. Він завжди знаходив собі якесь заняття. Але мені було добре тут, побіля короля, серед рівних собі. Та й на день Святої Маргарити[56] король обіцяв гучний бенкет, на якому мені неодмінно хотілося бути.

Але поки головним для мене залишалося полювання. І щоранку ми з чоловіком вирушали на пустища. Мій кречет уже не раз бив для мене дрібну дичину, яку слуги зганяли з вересу ударами бича, — жайворонків, куріпок, бекасів. Найвищим досягненням вважалося вполювати чаплю. І коли моя довгокрила мисливиця забила її, Едгар сказав, що тепер ми сміливо можемо долучатися до королівського полювання.

Він не помилився. І в належний час ісландський кречет показав себе у всій своїй красі. Це відбулося того дня, на який Генріх призначив бенкет. Але до того король вирішив нагуляти апетит на соколиному полюванні. Ми з чоловіком взяли участь. І трапилося так, що сокольники підняли з очерету велику сіру чаплю. Першою на неї свого сокола напустила Матильда. Однак зробила це, коли птах був ще далеко, й король дорікнув їй за поквапливість. Але й на нього чекала невдача. Його сокіл-сапсан, коли з нього зняли клобучок і підкинули, не звернув уваги на головну дичину, а помчав за зграєю граків, що пролітали повз нас. Отоді, за знаком Едгара, я зірвала клобучок із голови кречета й свиснула, насилаючи птаха. І моя красуня не підвела, стрімко здійнялася вгору, зробила коло, помітила чаплю й помчала просто до неї.

Ах, яке це задоволення — бачити, як мій кречет набирає висоту, описуючи кола, ніби закручуючи невидиму спіраль. Величезна сіра чапля, помітила його, шугонула геть, щосили працюючи крильми. Але їй годі було уникнути удару. І всі мисливці мимоволі закричали, коли моя птиця випередила чаплю, здійнялась над нею та зробила стрімкий випад.

— Давай, давай! — кричала я з задертою головою, плескаючи в долоні. Який усе це викликало запал!

Але приголомшена чапля таки зуміла вивільнитися й полетіла далі, однак важко й нерівно. А кречет, не бажаючи здаватися, знову по спіралі здійнявся над нею та повторив напад. І як! Він летів, немов стріла, наново майстерно вдаряв, цілячись сильними пазурами задніх пальців.

Цього разу чапля шугонула вниз, і я, король та решта, пришпорюючи коней, помчали туди, де впали обидва птахи.

Едгар гукнув сокольникові, щоб той готував здохлого голуба й кинув його як «підгодування» кречетові. Поки мисливці підбирали вбиту чаплю, а кречет ласував голуб’ятиною, всі довкола вітали мене з удачею. А я була просто щаслива. Якоїсь миті помітила, як на мене дивиться Едгар. Він під’їхав, повертаючи мені птаха вже в клобучку. Схилився.

— Ти сьогодні така гарненька, Бертрадо. Просто світишся.

Давно він не казав мені таких слів. У мене в грудях розлилося тепло.

Король гукнув нас, сказав, що чекає обох на бенкеті, де ми скуштуємо здобутої моїм кречетом чаплі, яку його кухарі приготують. Я трішки скривилася, повернулась до чоловіка й шепнула:

— Як би вони не старалися, гадаю, печеня з чаплі не припаде мені до смаку. Це м’ясо жорсткувате і завжди тхне болотом.

Подув вітру кинув кучерики мені на очі. Едгар лагідно прибрав їх. Я побачила Матильду, яка проїжджала повз нас, — можу заставити своє бурштинове намисто проти ламаного пенса — у її очах були відверті заздрощі. Певне, таки її Жоффруа Анжуйський ніколи не бував із нею таким ніжним і турботливим.

У мене був піднесений настрій, повертатися поки що не хотілося, й Едгар погодився зі мною. І як же ми мчали верхи, як гнали своїх коней! Адже це таке задоволення — мчати, насолоджуючись чудовим алюром породистих коней, сонцем, вітром у обличчя, простором! Ми добряче віддалилися від усіх, втекли, обгонячи одне одного. А довкіл хвилювалися на вугрі вересові зарості, темніли розкидані тут і там групи величезних буків, блищали на сонці струмки. З-під копит коней час від часу то здіймалася зграя куріпок і миттю зникала десь у чагарях, то несподівано з-поміж широкого лопуха вистрибував заєць, і чимдуж біг полем, притискаючи довгі вуха. А коні, пружно викидаючи ноги, мчали, перестрибували кущі, часом врізувались у потічки, здіймали фонтани бризок, що іскрилися на сонці.

Якоїсь миті я натягла поводи, відкинулась назад, зупинила Блискавку. Едгар відразу під’їхав, схилився в сідлі, обійнявши мене за стан, притяг до себе, вкрив поцілунками. І повірите… Я відповідала йому з запалом, якого в собі навіть не очікувала.

Та нарешті я звільнилася.

— Гадаю, варто вже подумати про пристойність і повертатися.

Я намагалася говорити гідно, однак ще й досі задихалася після поцілунку. В Едгарових очах танцювали бісики. Він знову й знову обіймав мене, я виривалася, сміючись.

Ми таки подолали чимало шляху й коли повернулися, коні наші були добряче стомлені. Ми в’їхали під похмуру арку міських воріт, не поспішаючи рушили вздовж навислих над головою поверхів. Вони стояли так тісно, що майже стикалися покрівлями, не дозволяючи сонцю висушити багнюку на бруківці. Тільки біля будівлі, яку винаймав Едгар, був відкритий простір і навіть вимощений кругляком майданчик, куди можна було ступити, не забруднивши черевичків і пелени. Слуги вискочили з дому, прийняли в нас коней. Я зійшла вузькими сходами нагору, до нашої кімнати. Едгар ішов слідом, озираючись, я бачила його погляд, здогадувалася, що зараз буде. Навіть слова не встигла мовити, коли він притулив мене до стіни, почав цілувати. Я вперлася руками йому в груди, марно намагаючись випручатися, але він був такий дужий, не відпускав мене… Я задихалася, у мене паморочилось у голові, я тремтіла. А його руки вже м’яли мої груди, він закинув догори мою голову, цілував шию. У мене підігнулися коліна…

…Ну, врешті-решт, це мусило трапитися!

Ці міські будинки, вузькі, незручні, тісні! Тут доводилося жити мало не на голові одне в одного, тулитись укупі з почтом і слугами. Жодного етикету. Та й навряд, чи хто з почту міг подумати, що вдень можна ось так…

Але жалкувати про це було запізно. Двері з різким рипінням розчинилася, до покою влетіло, голосно тупаючи, це потворне дитя Юстас Блуаський. Він завмер, розглядаючи нас із-під вкритих болячками повік. А тут іще голоси, рипіння сходів — увійшли Клара Данвіль, моя Маго з купою суконь, а тут іще й Пенда…

Я відскочила від Едгара, мов обпечена. А вони всі спочатку розгублено стояли хто де, потім Клара щось забелькотіла, Маго ніби нічого не помітила, взялася вкладати сукні, а Пенда церемонно виголосив, що прибуло подружжя Блуаських. Насамкінець Юстас узявся розгойдуватися на дверях, вочевидь насолоджуючись їхнім рипінням і не зводячи з нас не по-дитячому серйозного, похмурого погляду.

Лише Едгар не здавався ані схвильованим, ані збентеженим. Спокійно відірвав від дверей це Блуаське поріддя, передав його Кларі, потім попросив усіх вийти й переказати Стефану та Мод, що невдовзі ми будемо до їхніх послуг.