Я стояла обличчям до стіни, нервово намагалася дати лад волоссю, шнурівці біля горла.

— Бертрадо… — погукав мене чоловік.

Але я сахнулася.

— Який сором! Яка ганьба! Що тепер про нас говоритимуть!

Зізнаюся, я розгнівалася. Адже що може бути безсоромнішим за плотські втіхи серед білого дня! А я… А ми… Мені хотілося плакати. Та Едгар ніби й не помічав моєї досади.

— Заспокойся, люба. Ми чоловік і дружина, ми в себе вдома.

Але займатися таким соромітництвом до настання ночі! Ні, я не промовила цього вголос. Але мені було соромно, нестерпно соромно. Ось навіть ця розпусниця Клара зніяковіла, а Маго… Та ще цей укритий коростою Юстас, який уже зараз усе розповідає внизу батькам. Ні, ліпше я просто зараз спущуся до Стефана й Мод, аби пояснити, що це непорозуміння. І кажучи це Едгарові, відштовхуючи його руки, я таки вискочила на сходи, коли ж заходила до вітальні, знову розгубилася, стала перед Блуаськими, червоніючи, немов шкідлива послушка. І важко було не помітити іронічного блиску в їхніх очах. Але мені допоміг Едгар, узяв ніжно під руку, цікавлячись у гостей, чи відомо їм, як відзначилася його дружина на сьогоднішньому соколиному полюванні? Мод і Стефан відразу запевнили, що лише про це всі й говорять і вони матимуть за честь, якщо на бенкет до Генріха Боклерка ми поїдемо разом. Щоб скуштувати печеню з чаплі, — додала я, і всі розсміялися.

Увечері ми поїхали на бенкет. На той час я цілковито заспокоїлася А вигляд мала… Ах, трісни моя шнурівко! Як же я сама собі подобалася!

На мені було ошатне оксамитове бліо рідкісного персикового кольору, що тісно обтлягало мої груди й боки. Його довгий шлейф і рукави, що спадали до самої підлоги, були підшиті чорно-золотавою візерунчастою парчею. Я ще не з’являлася на людях у цьому вбранні, та відчувала, як воно мені до лиця, бачила заздрісні погляди дам і навіть, — не завжди ж мені бути другою! — моєї законнонародженої титулованої сестри Матильди. І ще б їй не дивитися! Її убір із зеленого сукна й порівняти не можна було з моїм вбранням, але, що й казати, Матильда ніколи не вміла подати себе як слід, була впевнена, що її статус спадкоємиці престолу цілком може замінити красу й витонченість. Єдина гідна деталь її туалету — легка вуаль із рожевого мусліну зі сріблястою облямівкою — була подарована їй моїм чоловіком.

Воістину Едгар знався на дамських уборах, і це нітрохи не применшувало його чоловічих якостей!

Сьогодні я радилася з ним, збираючись на бенкет, і саме Едгар порадив додати до мого бліо прикраси з темних гранатів у золотій оправі: довгі сережки, що спускалися мало не до ключиць, і чудовий пояс із застібкою з крупного граната, який недбало охоплював мої стегна трохи нижче живота. Його кінці звисали майже до колін і погойдувались, коли я рухалася, змушуючи чоловіків хвилюватися. Додайте до цього тонку золоту сітку для волосся та карбований золотий обруч на чолі — й ви зрозумієте, який вигляд я мала на бенкеті. Навіть мій брат Річард Глочестер, який аж ніяк не вирізнявся галантністю, несподівано кинув такий вибагливий комплімент, що я мимоволі розсміялася. Але наступне запитання Роберта загнало мене в глухий кут: він поцікавився, чи розмовляла я вже зі стюардом двору, батьком Гуго Бігода? І коли я заперечливо похитала головою, Глочестер попросив, щоб я поблажливо поставилася до прохання сера Роджера.

— Та я завжди милостиво ставилася до Бігодів, — відповіла я, але при цьому озирнулася, пошукала очима Едгара. Навряд чи йому б сподобалася моя відповідь.

Чоловік мій цього вечора був не менш елегантним за мене. Його каптан із бежевого оксамиту зі срібним вишиванням спадав м’якими складками до колін, а по пелені був облямований смужкою ніжного хутра куниці. Стан стягав пояс із карбованих пластин, прикрашених бурштином, і такий само бурштин світився на руків’ї кинджала, що звисав збоку. Волосся Едгар з боків зачесав назад, але спереду воно лягало на чоло природними кучерями. Граф Норфолк розмовляв про щось із Генрі Вінчестерським, але відчув мій погляд, озирнувся й підморгнув мені. Я відвернулася, приховуючи мимовільну посмішку. Мені подобався несподіваний легкий флірт між нами. І я знала, до чого він призведе. Цієї ночі навіть незручності й тіснява нашого міського житла не перешкодять Едгару взяти мене… Взяти… Я відчула, як по спині пробігли мурашки. І ладна була визнати, що хочу його. Цієї ночі… Як і раніше, впиратимусь, але він візьме своє. А я поступлюся…

Коли всі почали розсідатися за довгими, розставленими «покоєм» столами, ми з чоловіком сіли поруч. Едгар не втримався, щоб не погладити під скатертиною моє коліно. Я відразу вщипнула його за руку. Він лише розсміявся.

З першою подачею страв до зали внесли здобуту моїм кречетом чаплю. Вона була як слід вимочена в соусах і чудово просмажена. Але Едгар таки неголосно зазначив, що я мала рацію і м’ясо чаплі дійсно жосткувате. Я лише посміхнулася:

— Я частенько буваю права, адже так, чоловіче мій?

Він грайливо дивився на мене.

— Присягаюся своїм серцем, що сьогодні не сперечатимуся з вами, міледі.

Незабаром почалися танці. Здебільшого я танцювала з Едгаром. Ми стояли в шерензі танцюристів, повільно та величаво розходилися ковзним кроком, робили повороти, нахилялися. Але потім музика стала гучнішою, ми прискорили кроки, розбилися на два кола — то дами утворювали внутрішнє, а чоловіка зовнішнє, то, кружляючи, дами виходили назовні, а чоловіки, притупуючи, сходилися у внутрішньому колі. Усі повеселішали, навіть низьке склепіння Нортгемптонського замку не настільки давило на голову. В червонястому світлі смолоскипів ми підстрибували та кружляли, по черзі змінюючи партнерів, і ось уже то Вільям Іпрський, мій колишній наречений, ніяковіє, змушений обійняти мене й обвести навколо себе, то я плескаю в долоні з лукавим Джеффрі де Мандевілем. Ах, як чудово, що ми прибули в Нортгемптон!

Смолоскипи чаділи, бо повітря коливалося, розвівались вуалі, лунали удари в долоні та сміх. Обходячи залу, ковзаючи серед вервечки танцюристів, я то знаходила Едгара, кружляючи, сплітала з ним пальці, то відразу натикалася глузливим поглядом на тужливу пику графа Суррея, то встигала обмінятися жартом із братом Реджинальдом Корнуоллом, далі…

Першої миті я вирішила, що мені привиділося. Неяскраві смолоскипи, чергування світла й тіні, невиразні силуети… І ось, ніби заведена, я роблю поворот долоня до долоні з Гуго Бігодом. Я тільки кліпнула, коли впізнала його високу худорляву постать, коротко обстрижене біляве волосся, коли зблиснули під вусами його зуби в посмішці.

— Гуго!

— Т-с-с, Бертрадо. Постарайся після півночі бути біля старої каплиці в замковому саду. Я на тебе чекатиму, радосте моя…

І ось я вже роблю поворот із другим танцюристом. З наступним, ще з наступним. Я мимоволі почала озиратися, шукаючи поглядом Гуго. Не привиділося ж мені? І якоїсь миті я його помітила, він стояв біля портьєри під аркою на вході до зали. Гуго дивився на мене посміхаючись, але відразу вийшов, і лише тканина заколихалася, мов на підтвердження, що він таки був тут. Але це немислимо! Король Генріх оголосив Гуго заколотником, якби він з’явився при дворі — його миттю схопили б. І все-таки він зухвало з’явився тут. Призначив мені зустріч. Як же він сумував за мною, якщо прийшов, ризикуючи навіть власною свободою!

Мабуть, мені не відразу вдалося впоратися з хвилюванням. Едгар помітив це.

— Може ти стомилася, люба? Ти раптом стала така сумна. Хочеш, залишимо бенкет?

Я погодилася, що трохи стомлена. Полювання, їзда верхи, потім це застілля, танці. Я б і справді пішла, однак саме сьогодні Матильда наполягла, щоб я залишилася з нею ночувати. Адже ми сестри, а нам так рідко доводиться бувати разом. Я говорила все це чоловікові, побоюючись лише, щоб він не викрив моєї брехні та не вирішив запитати про це в Матильди.

Але він тільки посмутнішав.

— Звісно, я розумію. Доведеться наказати, щоб ваші слуги залишитися в замку.

Знаєте, я майже відчула себе винною, майже ладна була відмовитися від задуманого. Адже хто такий Гуго? І як він смів призначати мені побачення, коли сам повинен розуміти, що я з чоловіком? Однак я промовчала. Я хотіла зустрітися з Гуго, мені було цікаво з ним поговорити. Він же так підтримував мене раніше, був такий вірний, коли Едгар відверто ігнорував мене, примушував коритися.

Але щойно я опинилась у відведеному мені покої, як пожалкувала, що залишилася. Як там було незатишно й похмуро! І якщо, навіть у тісноті міського будинку з Едгаром я не була позбавлена комфорту, яким так любив оточувати свій побут мій чоловік, то в цих вогких кімнатах смерділо сечею чужих псів, а постіль, по суті, була ящиком із соломою. І хоча мені виділили постільну білизну та ковдру, але як бурчала моя Маго, коли збивала солому на ложі! А Клара навіть розплакалася, коли зрозуміла, що їй просто доведеться спати на підлозі вітальні. Щоб хоч якось розвіяти кепський настрій, я кілька разів смикнула Клару за коси та вліпила важкого ляпаса пажеві, який похмуро пихкав.

Однак тут прийшов сер Роджер Бігод, батько Гуго, з кошиком фруктів і духмяних свічок. Слідом за ним слуги внесли балію з теплою водою. Стюард поводився надзвичайно запопадливо, кидав на мене погляди вірного пса. Що ж, не так уже й погано мати в боржниках лорда-стюарда королівського двору.

Я відразу поцікавилася, чому серед запрошених не було Вільяма, старшого сина Бігода, на що той відповів, що згодом я про все дізнаюся.

Коли він вийшов, я зняла дерев’яну віконницю. Місяць був уповні, десь протягливо ухкав пугач. Було тепло. Чудова ніч для побачення. А Гуго…

Свічки, які приніс сер Роджер, були з позначками, поряд із якими стояли цифри, що означали проміжки часу — години й половини годин. Я всілася в крісло та почала сонно спостерігати, як жовтий віск тане біля латинської цифри X. Це означало, що мені чекати ще цілих дві години.