— Ти зависокої думки про себе, саксонська сучко, — я нервувала, смикала поводи й сумирна біла кобилка піді мною теж почала хвилюватися. — Ти так поводишся, ніби вважаєш, що це нижче за твою гідність — розмовляти з жінкою, у якої хотіла вкрасти чоловіка.

Гіта Вейк несподівано підвела плоскодонку до берега й, утримуючи жердиною та дивлячись мені у вічі, заговорила:

— Не робить вам честі, леді Бертрадо, те, що ви поводитеся зі мною ось так. Свою чашу принижень і гіркоти я й так випила сповна. І ваші слова не можуть заподіяти мені більшого болю. Буде ліпше, якщо ми зараз розійдемося, і я не згадуватиму більше ваших лихих слів, а ви не думатимете, що образивши мене, зможете повернути собі чоловіка.

Я буквально задихнулася від злості. Смикнула повід, майже задерла голову коня. Він здибився на передні копита, пирхав, трусив головою. Я ще й досі німувала від її натяку. Звісно, ні для кого в графстві не було таємницею, що ми з Едгаром не ладнаємо. Але нема більшого приниження за те, ніж коли про це нагадує суперниця.

А вона тим часом вела далі:

— Вам не варто думати про мене, пані. Адже ви його законна дружина, ви його родина й доля. Тому любіть його, зробіть щасливим, будьте йому другом і помічницею. І тоді мир і спокій повернуться у ваш шлюб, ви народите йому сина…

І ця змія ще сміла докоряти мені безплідністю!?

— Мовчи! Це від тебе мені вислуховувати поради? Від тебе… Та ти народила моєму чоловікові цю жалюгідну істоту!

Я відчувала такий біль, дивлячись на Едгарову доньку! О, як за одну мить я зненавиділа цю дитину! Дитину, яку Едгар нарік родовим ім’ям Армстронгів, визнав своєю, ні на мить не замислюючись, яка це образа для мене. Цієї дитини не повинно було бути.

Я щосили стисла боки коня, послала його вперед. Кобила заіржала, зробила стрибок, саме коли саксонка відіпхнула човен від берега. Передні копита вдарили по днищу човна майже коло самісінької дитини.

Тріск, крик, сплеск води, холод… Човен умить пірнув, усі попадали в струмок. Але я втрималася в сідлі. Коневі тут було по груди, а я лише ноги й пелену спідниць намочила, коли розвернула тварину та змусила вибратися на берег. Звідси, з висоти свого сідла спостерігала, як решта борсаються у воді.

Насамперед Гіта вихопила з води доньку, яка жахливо верещала й захлиналася від крику. Пригорнула, підняла вище, почала дряпатися на берег, однією рукою тримаючи дівчинку, другою чіпляючись за кущі. Ах, як шкода, що струмок не дуже глибокий! Я б умить зараз могла позбутися суперниці, її поріддя, та й Адама на додачу. Адже Адам так волав і борсався у воді, що якби було хоч трішки глибше, напевне б захлинувся. А так він зумів схопити простягнену Гітою руку, вона витягла його, другою рукою притискаючи до себе доньку. При цьому щось говорила спокійним рівним тоном. Адам перестав вовтузитися, заліз на укіс, навіть прийняв із рук Гіти сестру. Гіта повернулася до мене. Фурія, справжнісінька фурія! Її шаль сповзла, вологі пасма прилипли до обличчя, а очі… Вірою присягаюся, вони вже не здавалися мені безбарвними, а ніби почервоніли — такий у них палав виклик.

Але чи ж мені її боятися? Обліплену сукнею, обтяжену дітьми… Ну, просто обдерта, мокра кішка. Бачив би зараз Едгар свою прекрасну Фею Туманів!

Я голосно засміялася. Але далі все відбулося так швидко, що я й оком не встигла змигнути. Гіта залишила обох дітей на схилі, блискавично схопила довгу жердину, що стирчала з води, замахнулася… Мене оглушив різкий біль від удару по обличчю, я охнула, впала, задерла ноги. Мій кінь кинувся геть, а я лежала горілиць, розгублена, відчуваючи в роті присмак крові. І раптом знову тупий біль і навіть повітря забракло, коли саксонка налягла, притисла жердину впоперек мого горла так, що годі було дихнути. Я бачила над собою її перекошене від люті обличчя. І задихалася, задихалася… Зараз у моєму горлі щось хрусне, зараз я вмру…

Я нарешті змогла зітхнути. Ця божевільна таки отямилася, послабила натиск.

— Слухай ти, нормандська зміюко, — почула я над собою її майже спокійний голос. — Якщо ти ще хоч раз спробуєш заподіяти зло моїй дитині… Якщо ти хоч наблизишся до неї… Присягаюся ранами Христа, я знищу тебе. Я зроблю так, що тебе затягнуть у болото, й ніхто не дізнається, в якій трясовині спочиває тіло королівської байстрючки.

Наді мною зовсім близько були її скажені світлі очі, злиплі пасма. Соромно зізнатися, як я тоді злякалася. Навіть заплакала. Але вона вже відпустила мене, відійшла. А я скиглила, скиглила, мов собака… Побитий собака. Безтямно поправила свої мокрі спідниці, що задерлися під час падіння, спробувала сісти.

Крізь розпатлане, нависле на обличчя волосся й пелену сліз я бачила, як саксонка бере білу кобилу за вуздечку та виводить її на стежку. Потім вона сіла в сідло, гукнула Адама, прийняла від нього своє промокле й заплакане дитя, допомогла хлопчиськові піднятися позад себе на круп. По тому пустила коня навальним клусом, і незабаром вони зникли за кущами.

«За крадіжку чужого коня…» — раптом зовсім не до ладу пригадалася мені фраза із судебника. А чому не до ладу? Гіта Вейк украла мого коня. Більше того: вчинила на мене розбійницький напад. Я можу заявити на неї в суд графства. Та я… Яка ж я дурна!

Я завила вголос від болю, безпорадності й приниження. Мені хотілося качатися в багнюці, рвати на собі волосся.

Як я могла дозволити так повестися з собою, так знеславитися?! Але ж я була досить сильною жінкою, в мене завжди за поясом стирчав невеличкий меч, яким я вміла непогано користуватися. Але про це миттю забула від ляку. Та й що, запитується, змусило мене поїхати ось так без охорони у фени? Всі ці розмови, що під рукою мого чоловіка землі в Норфолку стали безпечними… А ось на мене напали! Напала відома заколотниця Гіта Вейк. Ні, я неодмінно здійму такий галас… От лишень якби не Адам. Він же скаже, що саме я напала на них. Хоча хто йому повірить? Я знаю, хто. Едгар. Повірить не мені, а цій сучці Гіті Вейк і своєму молокососові.

Я трохи заспокоїлася, але обмацала себе й знову заплакала. Ця розбійниця скалічила мене! У мене було обдерте й розпухле горло, наливалися синявою вилиця й повіки, губи були розбиті до крові, а двоє передніх зубів хиталися. Мої дрібні зубчики, що блищали, мов перли!

Не переповідатиму, як довго я, скоцюрблена від холоду, обдерта, брудна, добиралася додому, як зустріла якогось фенлендця на поні, якою приниженою почувалася під його здивованим і жалісливим поглядом. За моїм наказом він доставив мене в Гронвуд, де мене не насмілилися ні про що запитувати, просто піклувалися, лікували, догоджали. Але я ненавиділа ці співчутливі погляди, ненавиділа голосіння Маго, ненавиділа навіть своє побите відображення в люстерку. Всі ці примочки мені поки що мало допомагали, а спухлі ясна й розхитані передні зуби просто лякали. Пречиста Діво, змилуйся, поверни мені мою красу!

Коли мене переодягли, підлікували й припудрили, я відіслала всіх геть. І майже до темряви просиділа в соларі над гобеленом. Встромляла голку у вишивання так, немов прохромлювала серця усіх ненависних мені. Раз… і я проштрикнула серце клятої Гіти… Два — й на вістрі голки серце верескливого дитяти. Ще раз — і зламаний Едгар. Встромила знову — й нехай стече кров’ю серце Адама…

Раптом звуки на подвір’ї привернули мою увагу. Там хтось гукав Адама. Невже гадюченя насмілилося повернутись? Я розчинила віконницю й у густих сутінках побачила хлопчиська, який зупинив біля ґанку викрадену сьогодні білу кобилу. Малий кинув поводи слузі, почав підійматися сходами. Чомусь я була впевнена, що хлопчисько зараз прийде до мене.

Я вийшла із солара, стала на вершечку сходів, які вели вздовж стіни донизу, до переходу на галерею. Настінних смолоскипів тут іще не запалили, й слабке вечірнє світло потрапляло тільки крізь напівкруглі аркові отвори вздовж галереї внизу. Зараз тут нікого не було, і я бачила, як увійшов Адам. Він помітив мене, якийсь час потупцював на місці, потім рушив нагору, тримаючись ближче до стіни. Як же бридко клишаво ставив він ноги! Зупинився Адам трохи нижче від мене. Напевне, розглядав, як мене спотворила його обожнювана саксонка.

— Я привів вашого коня, міледі, — сказав миролюбно.

Я мовчала. Він ще потупцяв на місці, знову заговорив:

— Я нікому не розповів про те, що трапилося. І леді Гіта звеліла мені…

— Боїться.

— Ні, міледі. Ви ж бо дружина мого батька. Нехай про те, що трапилося, не пащекують. А те, що було у фенах… Ви не хотіли згубити маленьку Мілдред, адже так? Це просто нерозумний кінь. Я так і пояснив усе леді Гіті. А коня у вас вона взяла, щоб швидше довезти мою сестричку до Тауер Вейк. Мілдред була зовсім мокренька, могла й застудитися. Вона дуже гарна дитина, моя сестра. Я люблю її.

— Ти ж часто буваєш у Тауер Вейк, Адаме?

— Так.

Я глибоко втягла ніздрями повітря.

— Відтепер я забороняю тобі там бувати.

Він мовчав якийсь час.

— Не гнівайтесь, міледі Бертрадо, але я все одно поїду туди.

Я схопила його за плече, сильно стисла.

— Ні, не поїдеш, мерзенний виродку. Я звелю тебе відшмагати, якщо ти хоч крок ступиш у бік фенів. Чуєш, я здеру з тебе шкіру. І з тебе, й із цієї Гіти Вейк. Я всім розповім, як твоя Гіта напала на мене!

— Пустіть, мені боляче!

Він шумно дихав, схлипував:

— Я їжджу туди тому, що в Тауер Вейк мені добре. Леді Гіта любить мене. І Мілдред любить мене. А я люблю їх. А ви… Я й хотів би любити вас, але ви лиха. А Гіта добра. Я люблю її. І мій батько любить її.

Ну це вже було занадто! Я не стрималася й щосили відважила цьому щеняті ляпас.

Він змахнув руками, почав падати.

Бог свідок — я цього не хотіла. Хоч би як я ненавиділа цього нав’язаного мені виродка, але такого — не прагла. Я не розрахувала силу, не очікувала, що він такий кволий.

Біля стіни, що тяглася вздовж широких сходів, скраю не було поруччя. Від мого удару Адам не встояв, перечепився, опинився на самісінькому краєчку. Якусь мить він ще балансував… Не пам’ятаю, чи кинулась я до нього. Здається, просто розгубилася. І він упав. Не так там було й високо. Ганяючись за покоївками, молоді челядники часто зістрибували звідси вниз. А Адам… Він просто невдало впав. Звук був — ніби розсипали сухий горох.