– І ви всі ці довгі місяці вагітності були самі? — здавалось сусідка не йме віри моїй оповіді.

Коли добре подумати, то й справді для пересічної людини моя сповідь видасться погано сфабрикованою історією. Звичайно, зі затаєними деталями, можливо, було б не так складно осягнути справжню суть справи.

— Так. Вірніше спочатку — так, але згодом у мене з’явилась приятелька, якщо так можна назвати жінку якої я навіть імені не знаю. Вона просила кликати її Марія, але думаю це не було її справжнім ім’ям.

Я бачила, що сусідка не дає ради з тим, про що розповідаю. Її розривали запитання, від озвучення яких вона марно намагалася стриматись, бо така була умова нашої з нею розмови. Запитання того й гляди зривались їй з уст, пребиваючи й так вкрай тонку, наче одяг на мерцеві, канву моєї роповіді.

– І вам одній не було страшно? — не вгавала вона.

От не думала, що моя історія так глибоко западе їй у душу і вона й слова не дасть промовити. І… звідки вона знає про… страх.

— Було, дитинко. Було страшно так, що ввечері я боялась вкладатись спати, а зранку боялась розплющувати очі. Особливо страшно було вночі. Мене проймав такий приступ жаху, що я відчайдушно, зі всієї сили, заплющувала очі і намагалася втиснутись в чуже ліжко, стати невидимою, безтілою. Хотілось змаліти, зникнути, розчинитись в темряві, що обов’язково, наче неминуча тортура приходила в моє помешкання кожен день, коли наступали сутінки.

— Вікторіє, ви не пробували боронитись? — Молода жінка, яка тепер сиділа переді мною на кухні, несвідомо прагла допомогти мені тодішній. І це її бажання було таким щирим, що від розчулення я розплакалась.

Ореста розгубилась. За той час я витерла сльози.

— Пробувала. Нічого не виходило, бо я не знала як. Не знала від чого маю боронитись. Адже позірно все було в нормі. Я маю чоловіка від якого під серцем ношу дитину, який не тільки не розізлився, а навіть зрадів, що буде батьком. А те, що відвіз мене на Південь, то на те, мабуть, були причини, адже він дбав про мене. Обіцяв, що народжуватиму вдома. Я йому вірила. Принаймні намагалась. То від чого мала боронитись? — Вкотре переконувала радше сама себе.

— Чому ж тоді боялись?

— Сама не знаю. Мабуть, десь в глибині душі уже все знала наперед. — я дивилась в потемнілу рідину, яка вже охолола і ніскілечки не нагадувала духм’яного ароматного чаю, який кілька годин тому Ореста налила в моє горня. Говорила наче сама до себе. Я ж тоді так і побоялась прийняти відповідь на всі запитання.

Сьогодні прийшов на це час.

— Що було… згодом? — Самими очима, майже не втворяючи уст.

— Згодом я…

Розмову обірвав різкий дзвінок. Ми обидві, мов за командою, здригнулись. Ореста глянула на годинник, що висів над столом і зблідла.

— Саша… — Пересохлими губами видихнула вона.

— Я відчиню.

— Ні-ні, я сама.

Побігла до дверей. Клацнув замок. Не бачила, що там відбувалось, але якусь мить, поки знову той замок не клацнув, чула здавлений жіночий і зле притлумлюваний чоловічий голоси. За мить двері затворились і голоси зникли. Наче нічого й не було.

Вперше за довгий період, тільки-но торкнувшись подушки, відразу поринула в сон без сновидінь.

22

Страх. Завдяки тій жінці з автовокзалу тепер я знала як називається звір, якого ретельно годувала й плекала щодня. Немов з коханцем з ним прокидалася і з ним лягала спати. Цікаво як Володька зреагував би на моє спостереження? Приревнував би чи гидливо скривив свої досконало зліплені уста. Від однієї згадки про цього зчужілого за останній період чоловіка, зловила себе на думці, що усміхаюся. Господи! Це ж потрібно було так закохатися…

Невже цю ситуацію годі було спрогнозувати зі самого початку. Невже нічого не підказувало, що не слід закохуватися в чоловіка, місце якого на сторінках дорогого глянцевого журналу. Невже не розуміла, що я проти нього така собі — сіра миша. І що саме так завжи будуть сприймати нас ті, хто поруч: в транспорті, на вулиці, в кав’ярні.

Що я собі вбила в голову? Що я краща? Краща від всіх, кого стрічав досі? «Чому ж тоді обрав мене?» — кволо волала моя підвідомість, для якої все не було так просто і однозначно. «Бо ти сама вішалась йому на шию», — відказував мій розум, який також не знаходився у кращій формі. Щось всередині мене обурювалось від такої оцінки ситуації, але я вже не слухала.

Мене понесло — я картала себе на чому світ стоїть. Вичитувала сама себе як школярку, якій не дають і слова сказати у своє виправдання. «Але ж він хоче, аби я народила йому дитину…», — з’явилась квола думка, коли від втоми припинилось моє самокатування. «Що ж? Мабуть і цьому можна знайти пояснення», — твердив своє мій розум.

Довше не витримую внутрішньої боротьби і… ридаю. Голосно, безвтішно. Ніхто мене не чує, ніхто не стримує, тому я даю волю своїм почуттям. Біль, образа, розпач… страх. Саме страх заповнює мене зі середини, коли я втихаю, спустошена і обезсилена плачем.

Мені робиться страшно настільки, що боюся дихати. Нога, на якій лежу — затекла, але я боюся ворухнутись, аби не потривожити мого звіра. З острахом прислухаюсь до тиші яка завжди панує в моєму помешкані. Ніколи не вмикаю радіо, яке висить на кухні.

А раптом не почую як він телефонує…

Ранок застає мене в тій же позі, що й учора. Я жодного разу за ніч не перевернулась з боку на бік. Права частина тіла затекла і я не чую ні рук, ні ніг. Не знаю котра година, але на вулиці ще доволі сіро, тож мабуть сьома.

Роблю відчайдушну спробу ще раз заснути — бо навіщо мені ставати так рано? Щоб роздуми знову й знову розривали мене на кавалки? Але я все-таки поворухнулась і кров, дрібно поколюючи, тече затиснутими венами та артеріями.

Пробую звестись на ноги, але вимушена одразу сісти назад на ліжко. Кінцівки мене не слухають — мов ватяні. Поколювання стають такими сильними і невблаганними, що інтуїтивно заходжусь розтирати литки. Так значно краще. За якийсь час відчуваю — можу йти.

Не зважаючи на залишки болю чим дуще біжу до лазнички. Падаю на коліна і лише встигаю схопити волосся в оберемок. Блювота вивертає мій шлунок на виворіт. Спазми повторюються не залежно від того, що всередині геть порожньо. Гострий терпкий смак обпалює носоглотку.

Я так і не навчилась робити це безболізно. Трохи рідини потрапило в ніс. Неприємно щипає. Вільною рукою намацую туалетний папір. Смаркаюсь. Давлюся слізьми і диким болем, який з’являється вслід за такими приступами. Це душевний біль. Не знаю звідки він достеменно, але він навдивовижу стабільний.

В лазничці з дзеркала на мене дивиться до болю знайома мені жінка. Довге волосся, не зважаючи ні на що, слухняними пасмами обрамляє бліде обличчя. Як тільки-но завагітніла — перестала його обтинати — кажуть не можна. Не можна то й не можна.

Мені байдуже, хоч краєм ока зауважую, що довге волосся таки личить мені. Заплітаю його в косу. Щось не дає спокою. Так. Знаю. Погляд. Від вчорашнього дня він став іншим. Яким?

Шукаю в очах сліди вчорашніх відвідин Володьки і… не знаходжу. Можливо, страх щось змінив і моєму погляді? Ні. Ще не зовсім впевнена, але ні, це таки не страх.

Десь вже я бачила це погляд. Тільки коли? Перебираю в пам’яті основні моменти свого життя: весілля з Олегом, фективне розлучення, робота в банку, Зустріч з Володимиром. О! Вже знаю. Саме тоді й бачила ці стиснуті, радше зціплені в одну рівну лінію уста і погляд, сповнений… рішучості. Так. Саме тоді я вирішила, що вартую кращого… Господи, що ж вирішила сьогодні?

Випиваю горня чаю і впихаю в себе два сухарі. Їжа не лізе мені в горло, але чітко розумію — я не сама. Відразу мию за собою посуд. Ставлю горня на місце. Натягую на себе пальто, яке вже давно не застібається на два останні гудзики. Але іншого не маю, тож доведеться миритися.

На вулиці похолодало. Натягую чорний берет. Відчепляю від нього велику рожеву квітку з валяної вовни. Тут вона мені ні до чого. Все що маю й так не підходить одне до одного: ні за кольором, ні за стилем, ні за погодою. Намагаюсь про це не думати, але розум постійно видає нові й нові варіанти комбінацій деталей та аксесуарів. Чи не вперше радію, що мене тут ніхто не знає.

Минаю продуктовий маган «Світлана» і механічно згадую чи нічого не потрібно. Здається ні. Я їм мало і без особливого бажання. Лише найнеобхідніше. Ноги самі несуть на вулицю Суворова, де поряд з торговою площею — автостанція.

Дивлячись на ряди з різнобарвним харчем: зелень, риба, овочі, фрукти, пахучі прянощі, у мене раптом прокидаються спогади. Ще зовсім недавно я насолоджувалась готуванням улюблених страв для Володьки. Пекла струделі, сирники, цвібаки, завиванці.

Чую як рот наповнює слина. Борюся зі спокусою принаймні діткнути виставленого краму. Не встоюю. Звертаю між торгові ряди. На мене ніхто не зважає, тому я переходжу від одного продавця до іншого і приглядаюсь, прицінююсь наче справді планую щось купити.

Не можу перебороти спокуси і… торкаюсь гладких боків справжіх південних кавунів, поряд — шершаві спини золотих динь, які, здається, ипромінюють аромат лише від одного того дотику. Торкаюсь яблук, акуратно поскладаних у ящику, грушок. Пробую їх на твердість. Акуратно стискаю їх у пальцях. О! Вони такі мякі, що здається зіткані зі самого нектару. Заплющую очі і уявляю як…

— Вам погано? — стурбований голос десь коло мене.

Налякано розплющую очі, так і не дізнавшись якою соковитою може бути ця грушка. За мить розумію, що всі погляди звернені до мене. Потрібно щось сказати.

— Ні-ні. — Заперечливо хитаю головою. — Все добре. — Безпомічно розводжу руками і, ніяковіючи, кидаю поглядом на розщепнуті гудзики — мовляв, самі тямите — вагітність.

Жінки розуміюче кивають головами, а чоловіки продовжують займатись своїми стравами.