Мені звідси пора.

На вокзалі стурбовано розглядаюсь на всі боки. Сьогодні понеділок, тож людей не багато. Голими спинами світять порожні крісла. Ні. Цього не може бути. В тому боці, де минулого разу знайшла вільне місце, також порожньо. Але ж вони не могли отак взяти й кудись забратися. Знаю, що можуть жити на вокзалах по кілька тижнів.

— Привіт. Мене шукаєте? — наче знайомий голос.

Від несподіванки я здригнулась.

Переді мною стояла та сама жінка, яка дала визначення моєму почуттю. Зловила себе на думці, що страшенно рада її бачити. Ледве стримала бажання, аби не кинутись їй на шию.

Незнайомка всміхнулась, наче давала зрозуміти, що вона не проти. Вона що, читає мої думки?

— Так… Але звідки ви дізналися? — Я таки розгубилась і цього не приховувала. Поряд з нею чомусь почувалася в безпеці. — І… там же нікого нема. — Киваю в бік порожнього залу. — Тоді звідки…

— Звідки я тут взялася? — Закінчує моє речення жінка. — Марія. — Простягла руку замість відповіді.

— Віка. — Називаю неповне ім’я, бо раптом несамовито захотілося, щоб хтось покликав мене так, як кликали в дитинстві. Несміливо тисну їй руку. Те, що зустріла її серед циган, оповитих запахом давно немитого тіла і одягу, який ніколи не бачив прального порошку, дається в знаки.

Дивуюсь, бо несподівано рука жінки виявляється доглянутою, з півкруглими нігтями середньої довжини. На них нема лаку, але вони акуратно обтяті та відполіровані. З соромом згадую, що мої не такі — минулого вівторка з відчаю обрізала їх цілком.

— Знала, що ти прийдеш. — Жінка дивиться просто в очі і всміхається, самими устами.

— Звідки? — Вихоплюється в мене.

Шкодую, що не стрималась. Не хочу її ні образити, ні налякати. Насправді, не має значення звідки вона про це дізналась, бо я таки беззаперечливо потребувала цієї зустрічі.

— Я багато речей знаю. — Знову всміхається.

З її спокійного тону не важко здогадатись, що її складно чимось здивувати. Вона дає мені час оговтатись.

— Може… може підемо кудись. — Боязко пропоную, бо ще до кінця не впевнена, що жінка не витвір моєї зболілолої уяви.

Хвилююсь чи не зникне вона як вийдемо за межі приміщення автовокзалу.

— Може хочеш зайти до мене? — Марія дивиться просто в очі і чомусь здається, що не бачу як вона відтворяє уста.

В знак згоди киваю головою. Чому ж ні? В мене все одно нема інших занять.

Жінка неспішно йде до виходу, слідкуючи аби я не відставала. Краєм ока зауважую, що на нас з подивом зглядаються поодинокі пасажири. Так, мабуть дивна парочка, міркую про себе, оцінюючи наше з нею вбрання. На ній довга до пят чорна спідниця, зверху майже до колін з сірої тонкої вовни плетена кофтина. Згори вбраний зеленого кольору бархатний піджак в якого вишиті фіолетовими і рожевими квітками вилоги.

Поверх всього накинута чорна з торочками хустка, яка покриває частину спини і рукави. На голові в жінки чорний капелюшок з мякими крисами. Сиве волосся завязане в гульку. На ногах елегантні черевички з тонкої шкіри. Мабуть, досить дорогі — що-що а в таких речах я розуміюся. І я — в сірому кашеміровому пальті, поверх якого намотаний мій улюблений квітастий шаль в голубих кольорах. Під низом — пісочного кольору спідниця до середини гомілки. Вона сюди геть не пасує, але це єдина річ без паска — на мякій широкій гумці. Можливо, в нас у Львові на таких пань ніхто б і погляду не вдостоїв, але тут, на півдні…

Чую дискомфорт від чужих поглядів. За тих кілька місяців, що я тут — звикла бути тінню. Стороння увага мене дратує і… злостить. Марія, здається, не зважає на те, що відбувається довкола нас. Впевнено йде у їй одній відомому напрямку.

— Скільки тобі ще, дитинко? — Ніжно звертається до мене.

Спиняється, аби я порівнялася з нею.

— Здається ще два з лишком місяці. — Невпевнено бурмочу, бо вже давно не була в лікарів.

Володька казав не світитись зайвий раз, поки нічого не турбує. Так по правді, то й не знаю: те, що два останні місяці безперервно блюю — нормально чи ні. Володька каже, що це звиклий стан, бо коли його сестра виношувала дитя, то від унітазу не відриваась.

— Начеб-то ще трохи є часу. Щось тебе гнітить? — Мяко запитує жінка з автовокзалу.

— Та ні, дякую. Начебто ні… — Невпевнено відповідаю.

«А може взяти і все їй розповісти?», — тихенько питає моя підсвідомість, — «можливо щось порадить?». Але ж я її не знаю. А раптом це хтось зі служби чи приватних детективів. Можливо, Володька не впорався і вони добираються до мене…

— От ми й прийшли. — Жінка рукою показує на звичайний чотириповерховий будинок. — Я живу на першому поверсі, так що тобі не доведеться підніматись по сходах.

Господиня пропонує тапки з войлоку ручної роботи. Запрошує до кімнати, а сама йде на кухню.

В квартирі дуже тихо і сухо. Пахне як у… музеї. Точно. Така ж відполірована до блиску паркетна підлога, картини на стінах… восновному портрети. З кінця минулого століття. Такі як у нашій Львівській картинній галереї.

Ого! Цікаво хто це. Очікую, що під картиною знайду підпис, як і годиться в музеї. Але ніяких підписів нема. Восновному портрети чоловіків. Усі вони різного віку, але між ними можна вловити певну схожість. Таку як і між господинею помешкання і портретом молодої жінки. Та в пишному платті зеленого кольору і двома разками перлів на шиї. Її портрет осібно висить на протилежній від вікна стіні.

— Це все, що залишилось. — Пояснює жінка, зауваживши мій інтерес до живопису. — Вона не продовжує, а я не насмілююсь спитати, бо в її голосі виразно вчуваються нотки смутку. — Запрошую до кухні. — З перебільшеною церемонністю схиляється переді мною в реверансі.

Марія жартує і я раптом з невимовною тугою згадую, що давно не сміялася.

— Як смачно пахне. — Виривається в мене.

Ранковий чай і два сухарики давно скінчились. Відчула, що зголодніла.

— Це грибова зупка. — Марія ставить переді мною полумисок з рідиною золотистого кольору, в якій поряд з темними шматками грибів плаває світлобока квасоля.

Легко зачерпаю ложкою зупку зі самого дна.

— О, вона як і годиться — з макаронами. Ще й домашніми. — Не приховую свого зачудування.

Жінка поблажливо всміхаться, але сама не їсть.

— Віко, то що ж вас все-таки турбує? — Питає вона, коли я кладу до рота останню ложку божественної страви.

— Дякую. Дуже-дуже смачно. — Я з-за доволенням відсовую від себе порожню тарілку. Тепер мені легше говорити. Світ вже не видається таким однобоко похмурим. — Я… в мене… дуже часто блюю. Особливо зранку. Натощак. Не знаю чи це нормально…

— Так я й думала. — Жінка, не приховуючи ніжності, дивиться на мене. — Ви таки чого боїтеся, Вікторіє.

— Та ні, начебто нічого не боюся… — пересохлими в мить устами роблю кволу спробу заперечити.

Ось я й попалась. Зараз вона мене про все випитає, а тоді зайдуть хлопці з кайданками і повяжуть мене. Чую як щось важке піднімається до горла.

— Не бійся, дитинко, я тебе не скривджу. Коли побачила тебе вперше на автовокзалі, то аж заклякла — давно не стрічала такої наляканої жінки. Але ж ти тепер не сама, тому й наважилась підійти. Колись дуже давно, я вже таке одного разу бачила… — Зробила паузу, аби відчути чи я розумію нею сказане. — Чи ти думаєш я підходжу до всіх на вулиці? — Жінка весело розсміялась від свого здогаду.

— Ви були посеред… — Виправдовувалась я.

— Циганів? — вихопила в мене з уст господиня.

— Так. — Я почервоніла з ніг до голови.

— Я також знайшла там вільне місце як і ти. — Все ще сміючись, пояснювала жінка. — А що? Я видалась тобі схожою на циганку?

Не встигла я ще відповісти, як Марія знову засміялась, зауваживши мій погляд, що ковзнув по довгій спідниці.

— Так. — Погодилась я, даючи зрозуміти, що вона вірно все витлумачила.

— Довга спідниця… Так, через неї мене часто приймають за… за екстравагантну особу, але циганку — ні. — Жінка не приховувала того, що моє припущення її веселило. — А колись, дитинко… — Мені подобалось як вона кликала мене дитинкою. — Всі жінки ходили в довгих спідницях, бо це добавляло їм енергії, яка йшла від землі. А ще… робило спокусливішою в очах чоловіків. — Жінка з-під вій глянула в мій бік.

Сміх зробив її молодшою на років десять. Думаю в ту мить ми виглядали на однолітків.

— Справді? Я ніколи такого не чула.

Мені захотілося, аби жінка розповіла мені більше про те, що знає.

— Так, Вікторіє. Мені про це розповіда бабця. Звичайно, вона не говорила про енергію. Поняття енергії — це здобуток сьогодення, але те, що жінка повинна ходити в спідницях для свого ж блага, то цього вона мене навчила.

— Що ще повинна робити жінка? — Марія мене зачаровувала своїми словами і лякала водночас.

— Вона не повинна боятись.

Ага. Нарешті. Це те, що я хотіла від неї почути. Це те ради чого вибралась попри заборону з’являтись без потреби в людних місцях пішла на автовокзал.

— Чого? — Пересохло в горлі.

— Води?

— Так.

Марія налила в склянку води з чайника.

— Вього. Всього не повинна боятися. Бо той страх може навічно поселитися в її душі і навіть, що значно гірше, жінка той страх може предати своїй дитині. Ти ж цього не хочеш, правдва? — Її темно сірі, немов сутінки, очі дивились мені просто в душу.

— Я не маю з ким поговорити. Мені самотньо. — Я наче виправдовувалась за свій страх. — Але ж звідки ви знаєте?

— Про страх?

Я свердно кивнула головою.

— Твоя самотність не має нічого до речі. А про страх — ти й сама добре знаєш. Думаєш, твоя блювота — це щось інше ніж страх?

Ого! Оце так собі відкриття. Та чи можна їй вірити? А якже тоді Володька? Що? Брехав? Добре, хай навіть той страх у мене є… Я ж бо то знаю про його походження. Банк, позика, Володька за тисячі кілометрів, я вагітна, але не одружена. Але як тоді ті, в кого цього всього нема? В них також страх?