— Я думала, що це… обов’язковий побічний ефект вагітності. Чогось там несприйняття…

— Ось… — Перебила мене жінка і наче засвітилась зі середини. — Ти сама щойно все сказала.

Не розуміючи дивилась на неї. Не зводила погляду з її сивих як передранкова туга очей. При контакті з ними мені чомусь робилось спокійно і затишно, як вдома. Раптовий біль штрикнув в саму душу. Коли я вже нарешті опинюся в дома… В себе в дома…

— Не розумію. — Витиснула з себе.

Попри бажання припинити розмову, яка мене все далі більше тривожила, хотіла докопатись до істини.

— Бачу, що не розумієєте. — Не приховувала смутку і… розчарування. — Шкода, що я тебе так пізно зустріла. — Раптом вирвалось в неї. — Ти не приймаєш не що інше — а своє дитя.

Ого! Чи я добре почула? Жінка з автовокзалу, яка знає мене всього якихось пів години звинувачує мене у тому, що я не хочу своєї ще ненародженої дитини? Це вже занадто. Інстиктивно хапаюсь руками за живіт. Хочу підвестись, але її сірі, мов перетинки крил у кажана, очі втримують мене на місці.

— Я… вас… цілком не розумію, Маріє. Я відмовляюся вас розуміти. — Звідки й взялася в мене хоробрість.

Хоч не можу піти, зате скажу, що думаю.

— Знаю, дитинко. — Її лагідний тон мене заспокоює. — Це не тільки твоя вина. Нас ніхто не вчить протистояти страху. Зауваж, що у жінок, які жили в тубільських племенах ніколи не було рвоти. А знаєш чому? — Не чекаючи від мене відповіді, продовжила. — Тому, що вони нічого не боялись. Вони знали, що тільки-но жінка народить — плем’я подбає про неї і про дитину. Зафіксовано навіть такий факт, що цикл місячних в тих жінок, які зв’язані між собою одним племенем чи колом спілкування, одинаковий. Це говорить про те, що вони могли вагітніти і виношувати дітей в один період. Тож завжди була впевненість, що хтось-таки вигодує твоє дитя, навіть якщо з тобою щось станеться. А що тепер, Вікторіє? Тепер жінка мусить подбати за все: забезпечити собі житло, відкласти грошей, придбати малюку найнеобхідніше. Дуже часто їй нікому помагати. Вона або цілком сама, або в той період, коли потребує найважливішої допомоги.

Марія таки має рацію. В її словах є доля правди. Я боюся всього накупу: того, що після пологів не буду для нього такою привабливою як раніше, що втрачу красу своїх форм, що в нас більше не буде часу один для одного, що не вдасться повернути грошей в банк, що позбудусь своїх особистих заощаджень, що… Володька так зі мною і не одружиться.

Часто-часто кліпаю повіками, аби не дати скотитися зрадливій сльозі.

— Розумію… тепер розумію. — Не можу не погодитись з жінкою з автовокзалу.

Тепер можу встати. Тепер вона мене не тримає.

— Чудово, Вікторіє. Єдине, що хочу добавити, що в світі все простіше. Якщо ви завагітніли, то все неодмінно складеться так, що ви зможите народити і виховати малюка… — Вона затнулась. — Тільки не бійтеся. Дуже прошу — не бійтеся. — Мало не вмовляла мене Марія.

— Я спробую. — Обіцяла їй, хоч вже в ту мить розуміла, що нічого в мене не вийде.

23

Все частіше ловлю себе на тому, що давно не чула жодних звуків за стіною. Разом з тим усвідомлюю, що мене це тішить. Безумовно, складно повірити, що вони геть перестали кохатися, але однозначно роблять це тепер значно рідше, або принаймні значно тихіше. Можливо, їм… не так солодко як колись.

Знаю, що Ореста прийде сьогодні ввечері дослухати мою розповідь. Розраховую на це. Я задалеко зайшла. Назад вертатись нема змісту. Тим більше, що сьогодні телефонувала Рома з Люрду і нагадала, що повертається. Залишилось всього кільканадцять днів, щоб я прийняла хоч якесь рішення.

Про Сашка намагаюсь не згадувати. Ще не час. Та й думки про нього можуть все зіпсути. Коли його бачу, чую, згадую, мрію — наче божеволію. Цілковито розчиняюся в його імені і… зникаю. Як же тут думати?

Розумію, що вже не довго лишилось. Чомусь ця думка добавляє мені енергії і… радощів. Аби приховати свій новий, ще не висмакуваний для себе самої і для чужого ока стан, намагаюсь чимось зайнятись.

Йду на кухню. Відрухово знімаю з полиці зошит з кулінарними записами. Мабуть, ще баці моєї подруги. Такий старий. Пожовклі сторінки, вкриті де-не-де жирними плямами, розлітаються як сполохані голуби з-під ніг. Беру перший, що до мене найближче.

Струдель з яблуками.

250 гр муки, 1 невелике яйце, 1 ст.л. розтопленого маргарину, 6 ст.л. теплої води, дрібка солі, оцет.

О! Якраз те, що потрібно. Продукти нехитрі — все можна знайти й в чужому помешкані. Завзято беруся до справи і через годину квартиру наповнює неперевершений запах печених яблук з цинамоном.

Не знаю який він на смак, але на вигляд вже мені подобається. Вагаюсь чи вкраяти собі скибку чи ні. Вирішую не псути краси і різати при Оресті.

Далі йду до кімнати і вкотре перескладую свої нечисленні пожитки. Дещо вирішую викинути. Зі мною виразно щось коїться, але що саме не можу збагнути. Можливо, передчуваю весну? Хай так. На цьому й зупинюсь. Більш детальним вивченням свого стану займусь трохи згодом.

Рештки дня проводжу біля вікна, спостерігаючи за людьми. Останім часом це єдина моя розвага. За цим заняттям і застає мене дзвінок, до надтріснутого звуку якого, мабуть, так і не доведеться звикнути.

Йду відчиняти. Так і є — Ореста.

Всміхається. Трохи винувато, наче наперед перепрошує за свою цікавість. В сусідки загоряються очі, коли бачить на столі штрудель. Цілесенький. З хрумкою коричневою шкуринкою.

— Штрудель? Ви?

— Умгу. — Задоволена її реакцією.

— Мабуть, я ще домашнього й не їла. Тільки чула яким він може бути смачним.

По тому як зручно вмощується на «свою» табуретку, як сплітає на колінах пальці, розумію, що приготувалась слухати. Але в мене на неї інші плани.

— Як ти думаєш… — звертаюсь до дівчини, наливаючи в горня чай з ромашки і меліси в рівних пропорціях. — Олександр любить тебе так само як ти його?

Ореста вмить ніяковіє, вкриваючись, наче лускою, червоними плямами. Враження — наче я застала її в лазничці за найінтимнішим туалетом. Рогублено совгається на стільці, сама, мабуть, того не зауважуючи.

— Думаю, що так. Сама не знаю… Хотілось би вірити, що саме так воно і є. — тепер вкривається червоним кольором геть вся. Здається, навіть руки робляться багряними.

Зводить на мене свй повний нерозуміння і ледве чутного ляку очі. Хоче мабуть второпати що тут відбувається. Мабуть, хоче побачити мій усміх, зрозуміти, що я з тим питання не навмисне, що так, пожартувала.

Не вступаюся. Не продовжую розмови, не переводжу діалог в інше русло. Краю величенький шматок струдля і кладу його Оресті в тарілку.

Дівчина, мов у ві сні, замість дякую, киває головою.

Наступний шматок опиняється в тарілці, що стоїть переді мною. Ех, запізніло шкодую, що не приготувала теплої поливки. З неабияким подивом ловлю себе на тому, що повертаюється моє смакування кулінарними витрибеньками.

— Часом я над цим задумуюсь. Інколи мені здається, що якби я перестала проявляти ініціативу, то наші стосунки застиглт б, як розгойданий маятних, в якого з часом затухають коливання.

Настає тиша.

Спостерігаю як жарівка золотистим горошком покоється на дні мого горнятка.

Я так і думала.

Можна припиняти допит.

— Пологи наступили на два місяці швидше ніж передбачалося. — Пора дати дівчині те, за чим вона прийла.

Ореста здивовано звела на мене свої чорні очі в яких виразно читалось здивування і… полегшення.

— А-а-аа… — Мало не проспівала вона. — То ви про себе.

— Так. Серед ночі відійшли води. Я прокинулась від того, що мені сниться, наче я потопаю в якомусь темному зловіщому але дуже теплому океані. Налякалась. Не було часу думати, тож я зателефонувала на станцію швидкої допомоги. Незнайомий голос кілька разів спитав, чи в мене все гаразд і чи нічого серйознішого не сталось. Я заперечила. Голос обіцяв, що машина ось-ось прибуде.

Минуло десять хвилин, двадцять, пів години. Ніхто за мною не приїжджав. Мене огорнула паніка. Не знала що робити. Ще й до того боялася позвонити Володимиру. Було дуже рано, він ще міг спати. Та й що він мені міг помогти за тисячі кілометрів.

Вбрала своє єдине сіре пальто. Натягла спідницю пісочного кольору поверх нічної сорочки. Взула чоботи на голу ногу і… попленталась пішки. Зі своїх спостережень знала, що до роддому метрів чотириста…

Ореста обережно, аби не стукати виделкою до тарілки, намагалась скуштувати штрудель. Після мої слів зброя випала з її пальців. Вона враз зіштивніла й так і сиділа, втупившись в блюдце з акуратно відділеним шматочком на ньому.

— Дорога до роддому виявилась для мене нескінченно довгою. Непосильною. По внутрішній стороні ніг продовжувала текти рідина. Не сильно. Рівно стільки, аби залишався мокрим слід, який безжалісно холодив вітер. Від того робилось незатишно і, як не куталась в куце пальто, не могла зігрітись. Вже під лікарнею відчула, що в чоботах стало мокро.

О цій порі будівля виглядала непривітною і порожньою. Великі двері зі скла, наче у нас не буває зими. Зраділа і піддала ходу.

Розчарування наступило відразу як тільки опинилась в приміщенні — тут було так само зимно як на вулиці. Вся різниця лише в тім, що сюди не задував вітер. Роззирнулась. Не могла второпати куди ж далі. Захотілось сісти отут, в холі роддому. Згорнутись калачиком, заплющити очі, щоб сховатись від страху, від розпачу, від себе.

— Ви до кого? — Неприязне за моєю спиною. — Ще день не почався, а вони вже пруться. Відвідують…Так, ніби нічого робити. Мий тільки за ними…

— Я… Я ні до кого… — Сльози готові були зірватись з очей.

Жінка в білому халаті зі шваброю в руках розгублено дивилась на мене. Не могла стримати свій погляд який без її на то волі перебігав то на моє пальто з єдиним защипнутим гудзиком, то на мої голі ноги в мокрих чоботах, а то на ріжок нічної сорочки, яка стерчала з-під рудої спідниці.