— Ходіть за мною. Вас хтось чекає?

— Ні.

Господи! Як добре, що з’явився цей ангел у білому халаті зі шваброю в руах. Тепер мені більше не потрібно ні про щось думати, ані за щось дбати.

— Ви хоч з кимось домовились?

— Ні.

— Вас хтось оглядав? — Мало не кричала жінка, находу щось метикуючи.

— Ні.

— Звідки ви взялися? — З розпачем спитала жінка і звела на мене сиві очі, повні співчуття, що аж вихлюпувало з них.

— З дому…

Звідки я знала що можу говорити а що ні. Ми з Володимиром не встигли про це домовитись.

Жінка-ангел махнула рукою, полишила під стіною швабру і відчинивши якісь двері, жестом запросиа ввійти.

— Роздівайтесь і чекайте. Бритва своя є?

— Нема.

— Знайдем свою. Йду пошукаю чергового лікаря. Надіюсь він ще не пішов додому.

Кімната лякала порожнечою. Ліжко схоже на лавку. Обтягнуте потрісканим дермантином. Темно-зелена виварка, накрита клейонкою в лівому куті приміщення. З протилежного боку від ліжка — стіл. Все в кімнаті пофарбоване олійною фарбою білого окльору. Мазки покладені недбало один коло одного. Де-не-де просвітлюється рідний колір випадкових речей, які з чиєїсь доброї волі стали предметами одного інтер’єру. Таке враження, що той, хто фарбував — на тих меблях виладовував свою злість. Холодно і якось наче вороже.

— Ви ще стоїте?

Від несподівнки я здригнулась.

— Я… Я вже… — Поквапливо почала скидади один за одним свій одяг.

— Перейми є?

— Так.

— З яким періодом?

— Не знаю.

— А, хай з вами доктор морочиться. Благо, він ще тут. Я його попередила про вас. Він чекає на горі. Ви в туалет ходили?

— Так. Ні. — Не знала що саме хоче від мене жінка-ангел.

— По великому ходили?

— Ні. — На очі виступили сльози.

З вдячності, що незнайома жінка заопікувалась мною я готова була зробити для неї геть все, що попросить, але я справді не розуміла про що їй йдеться.

— Ви що? Перший раз зібрались народжувати? — мякше.

— Умгу.

— Тоді йдіть в туалет і спробуйте сходити по великому. Що вийде, то вийде, а вкінці зробимо клізму. Потрібно аби ви зовсім була порожньою.

Ствердно закивала головою. Аби не розчаровувати жінку-ангела я пішла шукати туалет. Коли вернулася, то на столику навпроти ліжка стояло дволітрове горня і клізма.

— Лягати?

— Настояче ще ніхто нікому клізму не робив. — Спробувала вона пожартувати, не всміхнувшись навіть кутиками вуст.

Я лягла.

— Обличчям до стіни.

Обернулась. Час від часу мене всю заціплювало і я не могла ворушитись. Біль спаралізовував мій мозок і я впадала в забуття. Жінка терпляче зачекала заки я розслаблюсь і вправно ввела клізму.

Сергій Романович, так звали лікаря, справді чекав нас на другому поверсі.

— Доброго дня! Звідки то ви до нас така рання прашка? — Після нічної зміни доктору вдавалось залишатись в доброму гуморі.

— З далека. — Стримано відповіла я, заплющивши очі. — Нова хвиля болю знову спаралізувала тіло.

— Добре-добре. Потім побалакаємо. Тепер на крісло. — Скомандував він.

— Так, добре. Води відійшли. Матка розкрита на чотири пальці. Що ж скоро будемо родити. Ви готові? — Спитав з-за моїх ніг, широко розведених в обидві сторони.

— Так. — В той момент я була готова на все.

— З ким ви прийшли?

— Сама.

— Хто підійде до вас?

— Ніхто. — тихо.

Володька й так не встигне.

— Ви що? Вирішили собі зі мною пожартувати? Як вас звати?

— Вікторія.

— Чоловік є?

— Нема.

Отак з розкритими навстіж коліньми мені захотілось раптом розповісти всю правду. Про себе, про Володьку, про гроші, про банк.

— Але ж дитина сама від себе не взялася? — Раптом всміхнувся.

– Є… коханий.

— О! це вже краще. Це вже значно краще. Де він?

— Не знаю.

— Ви телефон його маєте?

— Так.

— Дайте мені його номер. Мені необхідно з ним поговорити.

— Щось сталося, докторе?

— Ні. Не сталося. Але мені потрібно знати, що не станеться. — Він уважно подивився на мене.

За хвилю набравши номер на своєму телефоні який я йому продиктувала, вийшов з кабінету.


… Господи! Як здається давно це було, а пройшов всього лише неповний рік з того дня, коли я народила сина.

Ореста сиділа, перетворившись на увагу. В її великих на пів обличчя очах можна було побачити геть усе, про що я розповідала. Весь мій страх, весь біль зміщувалися в її очах, витіснивши її власні страхи.

— Я, мабуть, вас втомила своєю розповіддю.

— Ні-ні. — Самими устами, бо в роті дівчини пересохло.

Аякже. Кому б не пересохло.

— Наступного дня зранку Сергій Романович сказав, що дитина померла. Що прийде медсестра і покаже як перевязати груди.

— А Володимир?

— Забрав мене з пологового будинку, допоміг зпакувати речі. Йому навіть довелося віддати свою торбу з якою приїхав, бо мені ніяк не хотілося розпрощатися з книжками і ще деякими милими речима, якими за час квартирування розжилася. Далі він поїхав швидше на один день, аби привести до ладу квартиру у Львові. Більше я його не бачила. Кілька разів звонила, але він не брав трубки. Згодом автомат відповів, що номер не обслуговується. В квартирі, яку винаймав для нас двох мешкали чужі люди, які про Володьку нічого не знали. Більше розпитувати я побоялась…

Все. Я розповіла їй геть усе. Чи майже усе. Не розповіла, що насправді я не ніяка не монахиня. Язик не повернувся. Та це й не так вже важливо.

Що я відчула? Спустошення. Розраховувала на полегкість, а відчула одне велике спустошення. Можливо, поки тримала історію в собі, поки намагалась про неї не думати, то залишала для себе найменший ілюзію, що не все так однозначно.

Я підвелась і почала збирати посуд. Більше мені нічого додати.

Все решта, що залишилось — може вбити її.

— Будете? — Я тримала її тарілку зі штруделем.

— Дякую, ні. — Винуватими очима дивиться на мене.

— Вдома з’їси.

— Не буде коли. Завтра ранесенько їду в Трускавець, мати взяла путівку. Мене не буде двадцять один день. Відпочинете від мене. — Силувано всміхнулась.

— Еге ж. — Всміхнулась і я їй у відповідь, а мій мозок уже гарячково працював.

Оце так новина! Невже доля обернулась до мене?

В мене двадцять один день аби змінити своє життя. Але це навіть більше, ніж мені потрібно. Стільки часу в мене й так немає. Рома повертається за два тижні.

— Бувайте. — Сусідка.

— Бувай, Оресто.

24

Не знаю чому, але була впевнена, що потрібна Сашкові. Знала про це напевно. Тому аби не гаяти часу заходилась складати речі. Та й справжня господиня от-от повернеться.

Вкотре перебираю весь одяг, в якому ходила останній рік. Господи, не дивно, що мене ніхто не впізнав. Я сама себе заледво впізнавала у відбитку дзеркала, що висіло в коридорі. Востаннє приміряю своє вбранко. Надіюсь воно мені більше не знадобиться.

У великі пластикові смітникові пакети викидаю геть усе, чого більше носити не буду. Довгі до п’ят спідниці, нічні ситцеві сорочки в дрібненькі букетики фіалок, коричневі в клітинку тапочки на тонкій гумовій підошві. Майтки мабуть з часів моєї юності — білі, великі і цупкі.(боялась, аби хто не підгледів, що сушу мереживні). Безформенні чорні та коричневі блюзки, які накупляла на секонді, маючи власне таке розуміння гардеробу монахині.

В окрему тобинку складаю документи, які з моменту знайомства з Володькою ховаю у потаємній кишенці. Серед іншого маю папери на двокімнатну квартиру в спальному районі Львова, якою опікувалась тітка Орися. Вона, як ми й домовлялись, справно здавала помешкання в оренду. Гроші клала на рахунок, на якому вже лежали гроші від Генадія Юрієвича. За моїми скромними підрахунками там мало бути щонайменше тисяч тридцять доларів. Що ж, на перший період вистарчить.

Розібравшись до гола йду до дзеркала. В коридорі легкі сутінки і це мені на руку. Те, що економила гроші і вела скромний спосіб життя також дається взнаки. Форми мої набрали витонченого аскетичного характеру. Не залишається поза увагою усвідомлення того, що кілька додаткових кілограмів підуть мені на користь, придавши їм більш апетитного вигляду.

Хочеться торкнутись до себе. Зробити екскурсію найпотаємнішими стежками, аби переконатись, що все працює, що дихає, пульсує… Стримуюсь. Обіцяю собі, що незабаром віддам його в руки більш вмілому і досвідченішому екскурсоводу.

Йду, залишаючи зеркало можливості споглядати моє тіло. Воно змінилось від тоді, як я в’їхала сюди. Завдяки тому, що чула за стіною, воно почало оживати.

Правду кажучи, мені трохи соромно за себе. Не сподівалась, що так скоро повернеться його чуттєвість і давні бажання насолоди після всього, що відчула, пережила. Аби не роз’ятрювати спогадів, постановила ж сама для себе, що можна жити й без усього цього. Але хіба?

Попри все гірка одягу, який любила, чималенька. Бачу, що потрібно докупити, аби ті чи інші речі з мого скромного гардеробу запрацювали на повну потужність.

Сіре пальто. Можна було б його викинути, аби не вертало в страшні спогади. Якщо ж до нього докупити шовкову хуску, а на лацкан вчепити велику квітку з валяної вовни в тон хустині… Елегантну шкіряну торбу і чоботи на високих підбрах, то… Залишаю. Доведеться брати торбу, яку Володька нехотячи лишив мені, аби допакувала речі. Вона хоч і нагадує його, проте більша і майже нова.

Акуратно складаю на дно взуття. Згори пакую в окремі поліетеленові торбинки одяг. Намагаюсь вкласти так, аби якомога менше пом’яти. Використовую всі шпарки.

Раптом чую, як щось царапнуло тильну сторону долоні. Зойкнула. В тому місці, де зачепила — крапельки крові. Злизавши її язиком, акуратніше пробую долонею в чому ж річ. Пальці нащупують замок. Потаємний. «Точно такий як і в моїй торбинці», — сполохано пульсує думка. І я з пересохлим вмить горлом розсовую замок і запизаю туди руку.