Раптом на столі мого новоприбулого керівника задзеленчало.

— Перепрошую, я підійду, — винувато всміхнувшись, чоловік кивнув в бік телефону.

Ми з керуючим також всміхнулись йому у відповідь. Розуміюче. За мить зрозуміла, що розмова затягнулась, тож ледве кивнувши на прощання головою, покинули його кабінет.

— Як він тобі? — керуючий не церемонився.

В ту ж мить, як прозвучало його запитання, до болю чітко усвідомила, що між чоловіками, які працюють в банку, чоловіками яких я досі знала і моїм новим керівником — прірва. І не просто прірва, а неподолальна прірва.

— Не знаю. Начебто нічого, але треба попрацювати разом, тоді щось можна буде сказати напевно, — почув чоловік від мене.

Тоді я навіть на мить не задумувалась над тим, куди приведе оте таємне захоплення і… покривання.

— Молодець, — Генадій Юрієвич по-панібратськи поплескав мене по плечу, — я знав, що на вас можна розраховувати.

— Це ви про що? — все ще витаючи в мріях, я намагалася не дихати, аби цілковито не розтратити запах одеколону того, хто щойно так несподівано вразив мене.

— Зайдете по обіді, побалакаємо.

Німий подив застиг в очах, але я ствердно кивнула головою. Всю обідню перерву сушила мізки над тим, що може стати темою для балачок між керуючим банком та керівником фінансового відділу інвестицій, себто зі мною. Не в тому річ, що Генадій Юрієвич ніколи не викликав мене до себе і ми ніколи не розмовляли. Звичайно, ні. Навпаки, ми багато часу проводили разом, вирішуючи поточні проблеми, плануючи наступні кроки, зі всіх сил намагаючись підвищити показники, які чомусь стрімко падали. Засновники поки що коректно висловлювали незадоволення. В них щойно почав розпалюватись апетит, а банк не встигав за ним. Отже здивувало мене не те, що маю після обіду з’явитись на ясні очі керуючого, а те, яким тоном він про це сказав. Якось так примирливо, по-домашньому. Я б навіть сказала — надто солодко, що аж приторно. І це той чоловік, який ніколи не рахувався з чиїмись емоціями. Треба погодитись, що це більше ніж дивно.

— Генадіє Юрієвичу, викликали? — стояла в дверях тільки-но вибило другу годину.

— Вікторіє Миколаєвно, для чого аж так офіційно з порогу — викликали. Я ж казав — заходьте, побалакаємо. Чи може вас чим образив, то вже вибачайте — не хотів, не хотів, — натхненно тараторив керуючий банком, не зважаючи на мій погляд, повен здивування, здійняті вгору брови і розгубленість, яка мене сковувала і змушувала стриміти в одвірку, як скалка в пальці.

— Та ні, не образив мене ніхто, просто я… я не впізнаю вас, Юріє Генадійовичу, — вичавила я зі себе повільно, намагаючись вловити реакцію чоловіка на мої слова.

— О, чудово, чудово, — керуючий задоволено потирав руки, — я ж бачу, Вікторіє Миколаївно, що ви все ще залишаєтесь відвертою і чесною. Чудово, чудово! — чоловік не приховував радості.

Щось новенького. Відколи ж це моя нездатність кривити душею, через яку не раз сама страждала і яку при кожній нагоді Юрій Генадієвич ставив мені як докір, стала чеснотою йому до вподоби.

— Гаразд, про що ми мали балакати? — що ж, спробувала я включитись в гру, яку запропонував шеф.

— О, Вікторіє, це ж зовсім інша розмова, — вигукнув він, — ви ж не проти що я вас так називатиму?

Низькорослий, з небритою шиєю, з трохи задовгими рукавами на піджаку, зате з кубинською сигарою в короткопалій правиці чоловік виглядав доволі гротескно і я мимоволі всміхнулась, незважаючи на не вельми приємну ситуацію.

— Ні, звичайно, не проти. Але одразу хочу безапеляційно заявити, що вас й надалі називатиму по імені й по батькові, — випалила я.

— Хай буде по вашому, Вікторіє. Хай буде по вашому, — задер вгору руки чоловік, наче звертався до небес, які от-от мали розкритись йому на зустріч.

Аромат дорогого тютюну поступово наповнював його кабінет. Я уважно розглядалась навколо, наче й справді була тут вперше. Нічогенько так. Кабінет вигідно відрізнявся від свого господаря. Тут очевидно попрацював дизайнер, та ще й який. Все: від клямки і до письмової ручки на столі — в одному стилі. Все дороге, але нічого не кидається в очі — ось чому я, мабуть, уваги не звертала до сих пір на всю цю красу. Зрештою, відомо, що гармонія завжди викликає відчуття природності, наче воно саме так і має бути, наче воно по іншому бути б не могло.

На столі — шість ваз і всі як одна зі синього венеційського скла. В кожній по свіжій гілочці троянди, які ростуть китицями. Ніжно рожеві. Цікаво хто їх йому сюди приносить і ще цікаво чи вони завжди тут були? Можливо, досі у вазах стояли інші квіти: іриси, флоксії, нарциси? Фіранки на вікнах з тонкого білого єдвабу, наче нижня спідниця нареченої. Зачіплені з витонченою простотою тоненькими стяжками за ковані карнизи. Ніяких тобі важких гардин, металевих завитків. Все дуже романтично, але водночас строго і по-діловому. Над столом Генадія Юрієвича живопис… Схоже Труш… На протилежній стіні однакового розміру дошки з цікавими геометричними орнаментами виконані на основі левкасу. Щось сучасне. Мабуть, авторська техніка. На підлозі кілька скульптур, які перегукуються з декоративними пластами на стінах. Цікаво де вони їх знайшли?

Мабуть, я зашарілась, зауваживши невластиву собі сентиментальність на роботі, бо шеф спинив на мені зацікавлений погляд. Складалось враження, що йому нестерпно кортить щось сказати, але повагавшись, видно вирішив змовчати.

— Юріє Генадієвичу, пробачте, але я тільки щойно зауважила з яким витонченим смаком виконаний дизайн інтер’єру вашого кабінету.

— Вікторіє, не жартуйте! Та ви й не могли нічого зауважити, бо ж тільки вчора тут усе закінчили. Бачите — ще й квіти свіжі. Чи думаєте я їх сам щоранку купую на базарі? Чи мій водій? — реготав шеф.

Цілком розгубилась і намагалася згадати коли й справді востаннє тут була? Тиждень, півтори тому? Так, я була тут таки майже два тижні тому. Невже за такий короткий термін можна простий примітивний кабінет керуючого банку перетворити на середовище, яке достойне місця на шпальтах найпрестижніших глянцевих журналів з архітектури та дизайну. З подивом відзначила, що задовгі рукави шефа вже якось не виглядали так однозначно смішно…

— Справді… Минуло майже два тижні як до вас не заходила. Але… невже за такий короткий… — я не договорила.

— Звичайно, звичайно, можна, — перебив він мене. — Особливо, коли на це є гроші.

Чоловік на мить задумався. Скрушно похитав головою, знизав плечима. Та за мить, одним коротким рухом відігнавши від себе непрохані спогади, всміхнувся до мене.

— Думаєте я сам не знаю, що це марнотратство. Думаєте сам не бачу, що дизайнер, якого запросили самі власники й гроша ламаного не вартий. Знали б ви, Вікторіє, скільки ми йому за цей проект заплатили. А скільки ще за те, що той клятий дизайнер сам власноручно за тими вазами, шторами та іншими витрибеньками їздив аж до Італії. Добре, що за квітками не спало йому на думку їхати до Голандії, — чоловік важко затряс головою, — і не думайте, що я не намагався їх схаменути. Втручався як міг. Казав, що якби хоч якась позолота, колони, ліпнина… то може б воно того і вартувало… ет, — розчаровано махнув рукою, наче щойно знову пережив свою поразку.

— Тоді навіщо воно вам, той інтер’єр? — щось я нічого не могла поскладати докупи, ще й до того вражена його смаком.

Засновники завжди були такими заощадливими, якщо не сказати скупими. Для того аби вибити якісь кошти, аби заінвестувати у вигідний і прибутковий проект, треба було добре попотіти. Ціла гора документів, розрахунків, аналізів. Іноді аж зло брало — не для себе ж старались. Ми ж мали лишень зарплату, нехай і непогану, але й вона не дуже вже від нас залежала. Іноді премія — це коли вдалось заінвестовані кошти подвоїти. Ще й питання, а чому так мало грошей вклали у вигідний проект і чи ще можна повторити. Аякже, хтось на тебе чекає з розпростертими руками. Нема кому й нагадати, що навіть те, що вклали — мало не зубами виривали у засновників. Тому така несусвітня щедрість — більше як диво.

— Та воно мені, Вікусе, сто років не треба, — шеф, здається, знайшов в моїй особі людину, яка, нарешті, готова його вислухати, — я б за таке, — розвів руками, скривившись, наче кислицю з’їв, — й гроша ламаного не дав. Так ті, -багатозначно підніс палець вгору, — наче сказились, дай їм за три тижні півтори мільйони та дай…

– І що, дали? — не вірила своїм вухам.

— Дав, — гордо. — А ти спробуй їм не дай, того, що вони хочуть — завтра на цьому кріслі інший сидітиме, який дасть.

— Але ж як? Це ж жодна інвестиція…

— А навіщо їм інвестиція. Їм відкат давай. От ми й ремонт зробили. Вартість творів мистецтва ніхто перевірити не може. Тут справа домовленостей і ніяких тобі фіксованих розцінок в Державних Будівельних Нормах. От за цього Труша знаєте скільки заплатили? — і не діждавшись від мене й припущень, сам відповів — сто сімнадцять тисяч.

— Ого! — вирвалося в мене.

Таки Труш. Іван.

— От вам і ого. Думаєте все так просто? — аукціон, довідка експертизи, довідка на довідку ще однієї експертизи, тепер державної, а за ними ще третя — з-за кордону — для певності.

– І що? Таки Труш? — мені зробилося не піддавано цікаво.

— А хто його знає. Труша й за його життя настільки вдало підробляли, що сам автор з трудом відрізняв, а що вже сьогодні… Але чекайте-но, ми ж не про Труша мали побалакати, — чоловік раптом сам себе обірвав на пів-слові. — Щось я й справді розбалакався…

— Чому тоді я тут? — задала я резонне запитання.

— Річ в тому, — Генадій Юрієвич раптом спохмурнів і наче зробився ще нижчий, — річ в тому, що справи в банку не найкращі. Що б ми не робили, як би не старались — апетити в засновників такі, що годі задовольнити. Один з них порадив нам Володимира Петровича. Зі своїх джерел я отримав деякі дані щодо цього чоловіка. Особистість і справді неординарна та й спеціаліст з нього першокласний але… працює він так, наче сьогодні останній день — на грані фола. Та що найцікавіше — завжди виходить сухим з води. То ще та бестія… — чоловік замовк, мабуть, зважував чи сказав все і чи при цьому не сказав забагато.