Завиваня повторилось, але значно голосніше. Стало очевидним, що то ніяке не цуценя, а жінка породжує ті звуки. Та ж жінка, що учора всіма фібрами душі ловила задоволення.

Не треба думати, що я їй заздрила. Ні. Я свого часу також все отримала. Але то було щось інше. Таке ж переконливо солодке і щемке, таке ж тягучо-тремтливе, але лишень на фізіологічночному рівні. Про це я довідалась… вчора. Бо вловила в голосі незнайомої жінки щось більше, аніж просто втіха… Що саме — я не відала, бо сама цього ніколи не мала. Саме те щось і було майстерно вплетеними нотками з присмаком гіркого полину в приторному солоді, що надавали тому вдоволею лету. Стрімкого. Окриленого.

Що ж там відбувається? Мене розривала на шматки цікавість. Як я не дослухалася, як не намагалася вловити ще бодай хоч якийсь звук крім того скавуління, нічого не вдавалося.

Там більше нікого не було. Вона сама. Вона лежить так близько, що я розрізняю її дихання. Що ж, чорт побирай, вона там робить? Чому так скавулить? Невже щось спричинює їй біль?

Скиглення стає голоснішим і наче благальнішим. Чую як вона несамовито товчеться по ліжку, як натужно і співчутливо стогнуть простирадла. Я стерпла. Та ж вона… Вона намагається отримати собі насолоду… без нього. Сама собі… Сама для себе… Насолоду, яку з ніким не потрібно ділити, за яку нікому не мусиш бути вдячною. Тільки-но зрозуміла походження тих звуків, в уяві постала жінка. Молода, самотня з великими потойбічними очима, в яких можна заховати пів-світу. Рот відкритий, уста сухі і пошерхлі. В надвечірніх сутінках в неприродній позі застигла постать. Тьмяним світлом вібрує матовість шкіри. Тіло розламане кривою лінією ніг, розкинутих в різні боки. В ту надтріснутість встромила пальці. Намагається загоїти свою рану, загоїти біль, завдану чоловіком. Радше його відсутністю.

Тепер вона квилить, мов пташка. Та, що з поламаним крилом силиться злетіти. Уста жадібно хапають тонкі ріски розігрітого повітря, щоб не задихнутись від потреби… в ньому. В чоловікові чи в його устах, руках, смаглявій плоті? Руки жадібно зминають перса. Ні. Лише одна рука. То праву, то ліву. А ті вперто мовчать. Не реагують. Не тріпочуть і не тремтять. Тільки настовбурчено закопиливши пружні пипки штрикають її у й так зранене самолюбство. Бо їм також, бачите, подавай його долоні. Мякі та водночас владні.

Силуюсь і ніяк не можу згадати а який то він, той дотик чоловічих рук. Невже так давно це було, що геть з пам’яті стерлося? Чи не було що стирати? Ніяк не вдається освіжити спогад про дотик. І починає мені видаватись, що його взагалі не було… того діткнення. А як же тоді? Як же я без торкань? Невже просто входив в мене і через кілька митей — наче нічого й не було? Та ні. Не може того бути… Чи може? І я з тим жила, вірніше без того?

Вмить зробилось якось страшно і соромно… самій за себе. Легко, аби тільки вмістилася рука, зробила між стіною і тілом шпарку. Не відриваючи вуха від шовковистості тиньку намагалася зімітувати дотики чоловічих рук, аби хоч таким чином відновити в пам’яті стерті файли. Спочатку в мене виходило якось незграбно, наче торкалась чогось чужого і непристойного. Руки були холодніші від персів, тому ніжна шкіра одразу зібгалася і вони ледвовломимо потягнулись догори, наче дуги брів, здійняті в очікувані якогось дива. Довелось зауважити, що вони в мене округлі і доволі важкі. Відчула як вони охоче вмощуються в долоні та мов малі кошенята ластяться і з насолодою прогинаються під пальцями.

Спинилась. Ні. Нічого такого схожого досі не відчувала. Таке не можна забути. Не можна викреслити, стерти з пам’яті. Не можна не пам’ятати ту довіру, з якою перса відповідають на твої дотики. Ту пружність і твердіть їх верхівок, яка так невинно провокує і манить. А згодом — бажання стиснути їх з усією натугою, аби силоміць вичавити з них радість насолоди. Та найдивовижніше те, що ніжність і єдвабнисть з якої вони виткані сама прагне того грубого і владного дотику, від якого тужавіють потемнілі від задоволення кільця. І, мов цнотливі дівчата, вкриваються румянцем, видаючи безсоромне бажання бути зім’ятими, розтерзаними, насилуваними.

До болю солодко. Жінка за стіною переходить на крик. В тому крикові все: біль, самотнє надвечір’я, насолода, претензія, крива лінія неба, надія… Друга рука відривається від стіни і вже пестить стегна, внутрішню поверхню ніг, яка на дотик схожа на перса. Така ж єдвабна і така ж чуттєва. Господи, та що ж це зі мною? Навіщо я це роблю? Я ж уже все згадала — не було нічого схожого. Так не пестив ніхто мене. Може, для годиться й стиснув напнуті горбики під блюзкою, може й поцілував, трішечки попестив… але не більше. То що? Маю тепер самотужки наздоганяти? Але що? Чи кого?

Далі… я пропустила все, що було по той бік. Почула голосний переможний стогін полегшення. Не знаю, це була я чи жінка за стіною. Та це вже не мало значення. Плоть болісно і затихаюче пульсувала під пальцями.

Сльози текли з очей і зрошували подушку. Чи я тоді плакала? Мабуть, ні. Я проходила очищення. Я вчилася любити себе саму. Я більше не хотіла стояти осторонь і вдавати, що все, що відбувається — відбувається не зі мною…

5

Зранку прокинулась від того, що протягом ночі ніяк не могла знайти усамітненого місця, аби побути наодинці з чоловіком, який без сумнівів як дві краплі води був схожим на Володьку. Якби не той сон, і бажання все-таки опинитись сам на сам з незнайомцем, то я б, мабуть, сьогодні іншими очима дивилась на новоприбулого… не такими жадібними. І, можливо, не вляпалася б в цю бридку історію з нишпоренням.

Раптово мені зробилось так прикро за себе, що на очі вмить набігли сльози. А я ж, потрібно зауважити, не з сентиментальних. І чому це все на мою голову? Навіщо воно мені?

Жила собі як всі. То й що, що нічого особливого не було, що чоловік не дарував квітів, дрібних подарунків, не цілував на добраніч, не говорив: — «Доброго ранку, люба», не приносив кави до ліжка, не дивився на мене зі захопленням, не зауважував в якій я сукні, не міг згадати, що їв щойно на вечерю — так це у всіх так. І я начебто вже до цього звикла — не жалілася нікому, не вередувала, ультиматумів не ставила на кшталт: — «Або шуба, або я», навіть тихцем по ночах не плакала — звиклася.

Уявила собі, що це не я. Що це цілком інша жінка в якої така доля — карма так би мовити, а сама збоку на це все споглядала. Збоку воно не так болить…

І ті чоловіки… Я ніколи не ставала на сторону жінок, що чоловіків цуралися, зневажали чи просто ігнорували їх. Правда, я тих жінок і не осуджувала, бо завжди вважала — кожному своє, але потай тішилась, що той, нестерпний, за їхніми словами, чоловік в мене все ж є.

Зрештою, нема чого гріха таїти — вважала себе від тих жінок ліпшою. Бо ж якби і в них були чоловіки, то чи б вони тоді виступали та мітингували? А чому в них чоловіків нема? Бо вони на них не заслуговують: прати — не перуть, підлогу помити — це також нижче їхньої гідності, їсти варити тим жінкам також потрібно або по черзі з чоловіком, або домогосподарка, винайнята за гроші, хай варить… Коли чоловік таку жінку покине, то й питань не виникне, але ж мене…

Ніяк не можу до тями прийти після розлучення. Ніяк не второпаю що мені робити і до якої когорти покинутих жінок пристати. До тих, що чоловіків зневажають, але постійно про них теревені заводять чи до тих, які давно рукою на них махнули і живуть так, наче їх в природі не існує.

Скільки до себе не дослухаюсь — зрозуміти не годна. Щось глибо в середині мене каже, що не всі вони такі паскуди, як про них розказують а з іншого боку здоровий глузд та події останнього часу говорять самі за себе — нема кому вірити. Будь мудра…

Отак собі розмірковуючи, більше зі смутком, ніж з біллю, зловила себе на думці, що таки знаю, чому так зачепила мене вчорашня подія за самісіньке серце, що попри бажання чекаю продовження. Надія? Можливо…

Роздумування на кшталт того, що зранку все проясниться не виправдали сподівань. Про всяк випадок, того дня, йдучи до праці, вбрала нові майтки які берегла про всяк випадок. Правда, про який саме й сама не знала…

Якщо мене має збити машина і я маю лежати посеред людного місця в старих майтках, а нові лежатимуть в шухляді комоду, то вони нічим мені не допоможуть. Навпаки. Ця думка, попри всю трагічність ситуації, сверлитиме мені мозок. Відволікатиме від надання правильних відповідей молодому лікареві з каретки швидкої допомоги, від яких, можливо, залежатиме моє життя.

Чи у випадку, коли все-таки стріну чоловіка, якому захочеться віддатися. Прийду з ним додому, а ті ж майтки, котрі спокійнісінько лежатимуть на дні шухляди, також мене не порятують, а тільки дратуватимуть, бо чому вони там, у комоді, а не на мені.

В голові досі жила історія чоловікового друга Степана. Той якось розповів, що донині пам’ятає пригоду майже тридцятилітньої давнини. Пригадував, як вони дітьми, вертаючись зі школи натрапили на місце аварії. Розбився мотоцикл, на якому їхали хлопець з дівчиною. Товариш чоловіка не знав достеменно яким чином сталася катастрофа, не пам’ятав чи хтось вижив. Весь час з того моменту перед очима в Степана стояв лише один-єдиний застиглий кадр. В неприродній позі лежить нерухоме тіло дівчини, задерта догори спідниця і розкішна коронка від порваних при падінні панчох на звабливих стегнах молодої панянки.

Ми ще перепитували чи він упевнений, що то були саме панчохи на дівчині. В ті часи й звичайні колготи були дефіцитом. Степан ствердно кивав головою і запевняв, що він нічого не вигадує, бо такої краси, а особливо за трагічних обставин ні з чим не переплутаєш.

Панчохи вбрала також.

Щойно зайшла до кабінету, роззирнулась. За ніч начебто нічого й не змінилось, проте все було якимось іншим, наче чужим. Вирішила на хвилю застановитись, виробити стратегію. Пауза в роботі ще нікому не зашкодила. Запарила собі кави і втупилась у вікно, відпустивши погляд у безкраю синь.