— До вас можна, Вікторіє, — крізь прочинені двері зазирав, знаєте хто? Володимир Петрович… Володя…

— Можна, можна, — проказала трохи розгублено, бо я хоч і в майтках, зате все ще без стратегії, що виявляється однаково зле.

— Вибачте, якщо перешкоджаю, але тут, знаєте, терміново потрібно приняти рішення, — стояв у дверях, чемно чекаючи на запрошення ввійти.

Оніміла од всього відразу: від його ґречності, від того, що нині виглядав ще ліпше як вчора, від запаху одеколону, який не тільки обеззброює, а й робить своєю спільницею, від голосу, погляду…

Ось коли воно сталось… А я все картала себе за легкодухість, за слабку волю, за відсутність рішучості. Картала за те, що мабуть могла, але не чинила опору, не вистояла, піддалася…

Коли? Коли я той опір мала чинити, якщо піддалася вже першої миті, як тільки-но увійшов до кабінету Генадія Юрієвича. Якщо всі рішення були прийнятими ще в перші чотири секунди, за які жінка з давніх давен на цілком підсвідомому рівні робить миттєвий висновок чи підходить їй цей чоловік чи ні. Як мужчина, як чоловік, як коханець і навіть як батько її дітей. Ще тих чотири секунди не минули а я вже знала — підходить! По всіх статтях підходить!

— Та ні, що ви? Прошу зайти. Прошу не стояти в дверях, прошу не робити мені сорому, прошу… — бурмотіла я, ще більше ніяковіючи.

А що коли всі мої почуття до нього написано великими літерами в мене на чолі і не тільки він, а й усі решта працівників банку це бачать? Труснула головою, вперлася поглядом у вимкнутий монітор і, отримавши від тої чорноти такий-сякий грунт під ногами, підвелася йому на зустріч.

Все сталося так миттєво і несподівано, що й не схаменулась, як опинилась в безпосередній близькості від того чоловіка. В той час як вискочила з-за столу, рушив мені на зустріч, не маючи найменшого уявлення про про мій намір. Це була не просто пастка. Це був кінець. Кінець моєму намаганню втриматись на поверхні, намаганню використовувати здоровий глузд, вхопитись за рятівну соломинку логіки.

Опинилась просто перед ним. Могла бачити найдрібніші візерунки на його краватці, могла прочитати ледве помітний надпис на гудзиках його сорочки, яка пахла пральним порошком. Та найгірше, що могло зі мною статись — це те, що я шкірою свого обличчя відчувала тепло його тіла, чула його запах змішаний зі запахом свіжості вбрання, одеколону, кави і… коли уважніше прислухатись, коли… заплющити очі, то й запах чорного хліба з маслом, які він їв на сніданок.

— Мені дуже потрібна ваша відповідь.

Він не бачить що зі мною коється? Чи це звична поведінка усіх жінок навколо нього? Можливо, йому видається, що саме так вони і мають себе поводити? Завмирати, затинатись, вкриватись румянцем, шарітись, заплющувати очі, всміхатись до себе, задавати безглузді запитання, або давати не менш безглузді відповіді.

— Так.

— Перепрошую? — Він здивувався і здається — щиро.

— Так, слухаю. — Виправилась я.

Намагалась все ж оговтатись, не зважаючи на те, що мої нові майтки, можна було викручувати від вологи. Я не впріла… Я хотіла… Його, його рук, голосу, запаху… Хотіла все окремо, почерзі, і все разом… там… під білим єдвабним італійським мереживом.

Несподіване усвдомлення свого бажання раптово привело мене до тями. Далі вже могла спокійно, не кліпаючи повіками, дивитьсь на свого безпосереднього керівника, милуватись його кількаміліметровою щетиною і чути все, про що він говорив.

Про турків, які готові взятись за ремонт дороги, про добру ціну, яку пропонує їхнє керівництво відносно якості роботи, про терміни виконання угоди, про відкат, про прибутки, про задоволення засновників, про ріст кар’єри, про… Стоп. Що він сказав? Його остання фраза. Щось про мене. Точно про мене. Але що саме? Я б могла відтворити в точності кожне його слово, всі цифри, відсотки, числа, дати, все, що стосувалося ремонту дороги, але не могла повторити короткої фрази яка стосувалася мене особисто.

Що це? Вибіркова амнезія, фрагментарна пам’ять, чи моє глибоке, на підсвідомому рівні відчуття сорому за себе? Невпевненсть? В мене? Звідки? Я завжди думала про себе добре.

Можливо, навіть трошечки ліпше ніж добре. Я завжди вважала, що трохи ліпше готую від інших, трохи ліпше вдіваюсь, з трохи ліпшим смаком вибираю бренди, трохи ліпше виглядаю. Тоді що це за нотки невпевненості?

Виявляється, на тому ж підсвідомому рівні вважала себе не вартої такого чоловіка як Володимир Петрович. Але звідки це в мене? З дитинства? Від виховання? Від якогось набутого досвіду? Мій чоловік… мій чоловік аніскілечки не схожий на мого керівника… Оо-о-о! Тільки не це… Саме через відчуття меншовартості в мене був чоловік, котрий пішов від мене, вірніше той, хто не повершувся? Чому ж досі це питання мене не турбувало? Тільки тепер, коли зустріла Володимира все почало рватись на гору. Раптом захотілося правди. Про себе. Про нього. Про чоловіка, зрештою…

Про всяк випадок кілька разів кліпнула повіками. Тиша не розчинилась і нічим не заповнилась. Видко він вирішив, що сказав усе, що планував. Тепер очікував моє реакції.

— Стосовно турків… — Почала я обережно, наче ступаючи на тонку кригу.

— Ні, стосовно них усе вирішено. — Вн усміхався. — Стосовно вас.

— Мене? — Мабуть вміння потрапляти в ступори — це теж риса характеру. І попри моє бажання вона в мене була.

— Так. Я прийшов почути від вас чи ви згодні летіти завтра на зустріч з керівництвом турецької компанії. Потрібно замовити квитки на літак і забронювати номери в готелі. Це завжди надійніше, ніж купувати номер на місці. — Терпляче пояснював він, мабуть, зауваживши здивування на моєму обличчі, яке нерухомо застигло на ньому.

Ось про що він. Запитував чи я поїду з ним на зустріч. Вдавати, що вагаюсь, чи одразу сказати, що «так»? І що на всі наступні запитаня — «так» і знову «так». Але жінці не личить бути такою податливою. Не пасує говорити все, що думає. Потрібно вдавати. Вдавати, що для мене це дилема. Що не маю я жодного бажання з ним кудись летіти, тим паче, до Туреччини. Там щойно розпочався сезон. Сонце ще ніжне, а вода вже доволі тепла. Цвітуть всіма можливими кольорами кущі, дерева, квітники і де я на превеликий свій сором ще жодного разу не була. Все ніколи. Та й не до того було… Але якщо це ради банку, ради…

— Думаєте моя присутність на переговорах доцільна? — Скромно опустивши повіки, питаю.

— Безумовно, це ж ви в банку визнаний стратег. Хто краще від вас знає фінансову сторону питання? — Всміхається на весь рот, зрозумівши, що я погодилась.

— Але ви справитесь і без мене. Я читала ваше резюме, — несподівано для себе випалю я.

Ніякого резюме я не читала і не вважала, що він може справитись без мене. Але як же тоді недоступність? Як же тоді завойовувати? Про те, що буде, коли Генадій Юрієвич довідається, що я відмовилась від стратегічної поїздки, в ту мить воліла не думати.

Який Генадій Юрієвич, який банк, які фінанси, коли в майтках з білого єдвабного італійського мережива, які досі лежали про всяк випадок, від бажання хлюпало і мало не преливалось через край.

— Справді? — здивувався. Щиро.

— Так. — Вирішила не здаватись і впиратись докінця, хоч не зовсім зрозуміла, що саме його дивує. Що він справиться й без мене чи те, що я читала його резюме.

Всміхнувся. Господи, чому ти одним даєш все, а іншим нічого? Чому в одних весь чар, розум, гроші, краса, усмішка, а в інших просто мокрі майтки?

— Якщо ви читали резюме, то ви б мали зрозуміти який я хвалько. Тож, будьте такими добрими, щоб ощавливити мене своєю присутністю. Я в повній мірі хотів би насолодитися своєю перемогою на ваших очах.

Що тут скажеш? Ач як завернув. Хай. Хай йому грець.

— Замовляйте.

Я ще довго стояла біля вікна, боячись сісти за стіл. Переймалася тим, що вогкий слід від бажання переб’ється на спідницю. І чомусь виникла думка, що все-таки не даремно вбрала білизну з білого єдвабного італійського мережива, яка про всяк випадок лежали в шухляді.

6

Все частіше й частіше ловила себе на думці, що проживаю чуже життя. Вкотре чуже. Чужим було, коли вийшла заміж за чоловіка, який слухав свою мамцю і понад усе обожнював борщ свеї тети. Чуже воно й тепер, коли вбираю чернече вбрання, тамуючи свій страх, розпач, а заодно свої емоції, бажання, тіло…

Цікаво скільки часу так витримаю? А ще цікаво чи в усіх решта людей виникало коли-будь таке ж відчуття. І що тоді робити? Жити далі, вдаючи, що все гаразд і нічого особливого не відбувається, чи все-ж такт щось змінювати? Але що?

Ось мої сусіди. В’їхали в нову відремонтовану квартиру. Чи їм добре? Чи в цієї жінки за стіною ніколи не виникало відчуття, що проживає чуже життя? Якось при нагоді потрібно буде спитати, хоч мені не слід (в цілях безпеки) заводити нові знайомства і розмовляти з чужими…

Роздуми обірвала мелодія дзвоника на вхідних дверях. Трохи жаль, бо от-от обіцяла з’явитись ниточка, за яку можна було б зачепитись. Поволеньки, обережно, аби не сполохати, слово за словом вийняти усю правду. Мені її так бракувало останнім часом…

Накинувши на голову хустку (вдома ходжу в довгій чорній сукенці і білою хустиною на голові, хоч не знаю чи так правильно, бо ніхто мені на цей випадок інструкцій не залишив) пішла відчиняти двері. Часом до мене забігав сусідський хлопчик. Йому чотири роки і в нас спільний… кіт, вірніше кицька.

Та прибилася до нашого під’їзду пізньою осінню, разом зі мною. До того ж вона була вагітною. Ніхто її не проганяв, але й забирати до себе не хотів, тож ми з Максимом, так звали малого, незмовляючись, почерзі її годували. Кицька призвичаїлася і навіть ходила до нас в гості. Іноді Максим забігав спитати чи вона часом не в мене. Кицьки сьогодні не було, тож я готувалась йому запропонувати, аби пошукав на подвір’ї.