— Це нічого не дасть, у нас нема жодних важелів, нам залишається лише мріяти на кухні. А мій чоловік ніколи не поступиться власними принципами, ти ж його знаєш. Ліпше, для святого спокою, його не нервувати.

— То що, ти цілий свій вік так і доглядатимеш його, наче малу дитину?

— Я не скаржуся. Подивися, скільки довкола алкоголіків, які нищать себе і свої сім’ї. Не розумію таких людей, які так низько падають: невже не можуть стриматися? А мій, слава Богу, є зразковим чоловіком. Я повинна в усьому його підтримувати, для мене найважливішим є його успіх.

Незабаром відбувся блискучий захист докторської. Її огортала хвиля гордості від спогадів, як Георгій вправно відповідав на каверзні запитання, розмітаючи їх на різні боки. Вчена рада одноголосно підтримала здобувача, і Жорж став одним з наймолодших докторів наук на факультеті. Новий титул відкривав науковцю ще вищі щаблинки кар’єрного росту. Карколомні успіхи чоловіка піднесли Олену на сьоме небо. Вона окрилено на кожному кроці з гордістю розповідала про наукові здобутки, наче вони були її власними.

Спогади змінювали одні одних під час перетирання келишків і тарілок. Раптом задзвонив телефон.

— Оленко, ти не образишся, якщо я ще трохи затримаюся? — пролунав у трубці голос Георгія.

— Але ж з хвилини на хвилину прийдуть гості!

— Сідайте за стіл без мене, я намагатимуся прилетіти якнайшвидше, в мене ще одна зустріч. Наступного тижня мушу їхати у відрядження і не можу її відкласти. Може, щось купити по дорозі?

— Я все купила, нам потрібно тебе, закінчуй швидше і не барися, — незадоволено пробурчала Олена.

— Ну не сердься, у думках я з вами, — поспішив завершити розмову Георгій.

— Так завжди, а особливо останнім часом, як не одне, то друге, — запротестувала Олена, але в трубці чулися лише короткі гудки.

— Що йому мої образи, все одно зробить так, як захоче, — промовила сама до себе.

Раптом їй пригадався один неприємний епізод, від якого кольнуло у серці. Зранку, коли поверталася з магазину, перед носом виросла з землі старезна баба, справжня відьма, та ще й з порожнім відром. Олена хотіла її обійти, однак та наче навмисне поквапилася перейти їй дорогу.

— Який лихий знак, — подумала, — треба очікувати на неприємності. Господи, тільки б усе гаразд з Георгієм і дітьми. Тривожні думи, що почали ґвалтувати мозок, перервали голоси хлопців, які зайшли в кімнату.

— Мої любі уродинники, ви нарешті вдома, швидко мийте руки і мені трішки допоможете, — радісно зустріла дітей Олена.

— Мамо, ми ще маємо деякі справи, — швидко відповів Петро.

— Які ще можуть бути справи, якщо зараз прийдуть гості, нікуди не йдіть, — незадоволено почала дорікати.

— На вулиці нас чекає приятель, ми швидко повернемося, — додав Павло.

— А кого ж вітати, якщо вас не буде?

— Ми тут неподалік, як тільки хтось прийде, ми відразу повернемося, — у дверях вигукнув Петро.

Вона хотіла щось додати, але хлопці швидко вислизнули з дому.

За півгодини прийшла Марина.

— Олесь ще не приходив? — у дверях запитала гостя.

— Ні, ти перша, а ви що, окремо?

— Вони з малою з хвилини на хвилину прийдуть, виникли ще якісь термінові справи.

— Твоя доня справжня красуня, як у неї справи?

— Усе в порядку, вже стала зовсім дорослою, тепер вирішила змінити місце праці. Сучасна молодь мало дослухається до порад батьків. А твої всі де?

— Не питай, бо слів немає. Діти десь тут вештаються, обіцяли скоро прийти, а Георгій, сама знаєш, весь у роботі. Навіть на уродини до власних дітей запізнюється.

— І коли ж прибуде наш сонце-бог? — їдко запитала Марина.

— Казав сідати за стіл без нього.

— І що ж то у нього така важлива робота у суботній вечір?

— Якась зустріч.

— Ну-ну, знаємо ці зустрічі, всі вони однакові.

— Що ти маєш на увазі? — стривожилася Олена.

— Та я так, — вкусила себе за язик Марина.

— Ні, ти мені скажи, ти щось недоговорюєш, — наполягала Олена.

— Та що я можу знати, я ж свічки не тримала.

— Ти думаєш, що він не на роботі, а з якоюсь жінкою? — вжахнулася Олена.

— Я не стовідсотково впевнена, але ти повинна бути уважнішою.

Олена відчула, як у неї затерпають ноги.

— А як я можу довідатися?

— Для початку перевір його мобільний телефон, хто до нього і до кого сам телефонує; простеж, куди ходить і з ким.

— Мені що, шпигувати за ним? Я так не можу.

— Якщо хочеш довідатися, мусиш це зробити.

— Але ж він дуже зайнятий, ось, наприклад, з понеділка їде до столиці на цілий тиждень.

— А ти знаєш, з ким їде твій геній?

— Ні, — перелякано витріщила очі Олена.

— Ну то довідайся.

— Ти вважаєш, що він мені каже неправду?

— Я не знаю, якщо захочеш, то все довідаєшся.

Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Прийшли батьки Георгія, а з ними зайшли Петро і Павло. Гості наче змовилися. За пару хвилин відразу завітали Оленині батьки з трьома Банахами: Стефаном старшим, Катрусею та їхнім сином — Стефаном молодшим. Останніми прийшли Олесь з Олесею.

— А де наш Жорж?! — у дверях вигукнув Олесь.

— Скоро прийде, — сумно відповіла Олена.

— Не хвилюйся, не пропаде твій суджений, у нього багато роботи, — поцілував господиню Олесь.

— Сідайте до столу, — штучно весело промовила Олена, а наш татко приєднається пізніше.

Усі розсілися. Спочатку пролунали тости від найстаршої генерації, потім від кумів, а Жорж усе ще не повернувся. Олена не знаходила собі місця, не чула жодного побажання, все відбувалося як у тумані. Час від часу непомітно виходила на кухню і намагалася додзвонитися до чоловіка. Найбільше її хвилювало те, що телефон увесь час був відімкнений.

Жорж повернувся, коли гості покінчили з гарячими стравами.

— Amici, diem perdidi [4], — артистично вигукнув Жорж, сідаючи за стіл.

— Де ж татко так забарився? — запитала мати.

— Ліпше не питайте, мамо, бо лютий, мов вовк, усі нерви з’їли.

Олена уважно стежила за виразом обличчя і кожним словом чоловіка. Їй здалося, що його очі забігали після запитання матері, бо швидко перевів розмову в інше русло.

— Єдина приємність від нинішнього дня — переміг одного зарозумільця.

— Хіба хтось наважився з тобою змагатися? — підхопив Олесь.

— Був один і намагався переконати всіх нас у бездоганності власної писанини. Зухвалець навіть наполягав на презентації своєї книжки в «Омфалі», та щоб туди потрапити, необхідно пройти крізь вузьку рамку, а він туди аж ніяк не вписується.

— А як тобі вдалося перемогти? — не вгавав Олесь.

— Це один з моїх найліпших ходів. Я починаю доведення від супротивного і бездоганно висвітлюю недолугість зухвалого мислення.

— А чому б йому не дати змоги виступити привселюдно? — запитала Катруся.

— Amicus Plato, sed magis amica veritas [5]. Це неприпустимо, наша трибуна проповідує лише чисте і високе мистецтво, і якщо ми дозволимо одній бездарі, то за нею прийде наступна, і наш клуб втратить первинне призначення — охороняти справжню літературу від усілякого мулу.

— І чим це все закінчилося? — поцікавилася Марина.

— Нічим надзвичайним, я просто здер з нього шкіру і повісив її на привселюдний огляд.

— Ти що, вчинив з ним, як Аполлон з Марсієм? — перелякалася Олена.

— А хто такий Марсій? — запитав Петро.

— Це, синку, такий недолугий силен, який жив у фригійський лісах. Він якось знайшов флейту, яку викинула Афіна, і, хизуючись майстерною грою, осмілився викликати Аполлона на змагання.

— І хто ж виграв? — зацікавився Павло.

— А хто ще міг? Звичайно, Аполлон. Але нахабника треба покарати, от Аполлон і здер з нього шкіру, а потім повісив на дереві, щоб це послугувало для решти уроком. А щоб іншим більше не кортіло змагатися, — шкіра в жаху тріпотіла від кожного звуку флейти.

— А навіщо Афіна викинула флейту? — здивувалася Катруся.

— Кожна жінка зостається жінкою, навіть якщо є могутньою богинею. Під час гри на флейті її щоки роздувалися і спотворювали прекрасне обличчя, а їй це не подобалося.

— Я вперше чую про силен. Хто вони такі? — продовжував цікавитися Петро.

— Це, синку, річкові божества, їх частенько ототожнюють з сатирами, однак вони відрізняються від сатир походженням і мають демонічні риси. Уся ця нечисть ніколи не зрозуміє справжнього мистецтва, як би не намагалася, їм цього не дано осягнути. Наш святий обов’язок — відганяти їх якнайдалі від «Омфалу», а якщо не заберуться з доброї волі, то моїм святим обов’язком є з усіх цих нездар здирати шкіру.

— Як я ненавиджу жорстокість. Давайте хоч сьогодні, не говоритимемо про страшні речі, — запротестувала Катруся, — маємо таке гарне свято.

— Я також, але інколи треба боротися за чистоту мистецтва і зубами, і пазурами. Ars longa, vita brevis est [6]. Ми не можемо залишатися байдужими до того, що залишимо по собі.

— Моя дружина завжди має рацію, давайте вип’ємо всі разом келих вина за щасливе майбутнє наших похресників, — проголосив тост Стефан.

— Так, це моя мрія, щоб вони стали добрими фахівцями і почували себе вільними людьми, які не дадуть собі в кашу наплювати, — доповнив друга Георгій. — Я власне після цих баталій мав розмову з одним поважним чоловіком і той також погодився — їхня спеціальність має добрі перспективи. Але я б хотів особливо побажати моїм хлопцям мати таких друзів, яких маю я. Без вашої підтримки і порад мені було б важко.

Олена слухала свого чоловіка з завмиранням серця. Отже, він мав якусь суперечку на роботі й потім зустрічався з якимось поважним чоловіком, а не з жінкою. Навіщо Марині вигадувати про нього плітки? На серці миттєво відлягло, а обличчя аж порожевіло. Як добре, що важкий тягар упав з душі.