– Не все, але непогано вдаю, що знаю! – весело відповів він.

– А родина?

– Я сирота.

– Я тепер теж… Напевно, всі рідні мене вже зреклися, – дівчина понуро потупилася, ледь чутно зітхаючи. – Але нічого. Приїду до Києва – почну нове життя.

– Хай щастить! – підморгнув Улас. – А сало й смалець в новому житті їстимеш?

Аліє покривила своїм кирпатим носом і дістала з торби панського пиріжка.

– Хай краще в мене завжди буде піст, – сказала вона.


Аліє розбудила пісенька. Тихенька сумна мелодія, що її насвистував, умиваючись, Улас. Він був замислений і зовсім невеселий. А на небі тим часом вже жевріли перші промені, пробиваючись між дерев. Благословлялося на день, і ранок огортав галявину пухнастим туманом.

– Змерзла? – обернувся на неї хлопець.

Аліє заперечливо похитала головою, протираючи сонні очі.

– Наступну ніч проведемо в корчмі, маю знайомого корчмаря в Умані – задешево приютить.

– Та я звикла вже надворі ночувати, – знизала плечима дівчина, ледь посміхаючись. – Навіть подобається. Лише б комарів не було, – скривилася вона.

Улас кивнув і посміхнувся у відповідь.

Від тієї посмішки на душі стало тепліше. «Хороший він», – подумала Аліє, розчісуючи довге волосся й заплітаючи його в дві тугі коси, як це робили місцеві дівчата.

Зранку довго не сиділи: перекусили хлібом з водою, пригоршнею лісових суниць та й узялися сідлати коней. Улас поспішав у своїх справах, про які ніяк не хотів розповідати Аліє. Та вона й не дуже розпитувала – їде з нею, оберігає, дорогу вказує, то й добре.

Ближче до полудня, коли сонце піднялося угору й почало нещадно пекти голови, вершники зупинилися на пасовиську за якимось забутим Богом і людьми хутірцем. Хлопчик-пастушок продав їм глечик молока на обід, і Аліє нарешті переборола свій страх невідомого й просто насолоджувалась відпочинком. Улас дрімав у тіні розлогої придорожньої яблуні, коли його сон порушив козак, що зупинився біля них. Перше, що Аліє помітила, це був глибокий шрам через усе обличчя, який, однак, не псував його красивого з правильними рисами обличчя. «Обличчя героя», – майнуло в голові Аліє. Вона мимоволі посміхнулася новоприбулому й трохи далі відсунулася від Уласа. Вершник тим часом зліз зі змиленого коня та попросив ковток води чи молока.

– Звідкись тікаєш? – хитрувато поглянув на козака Улас.

– Їду до Умані, сповістити пана сотника про татар.

– Татар?

– Османському султану не до вподоби припало, що Дорошенко зі своїми козаками його землі прибережні розоряє, он у Кафі по поверненню такий погром вчинив, що ой-ой! А султан хутенько відправив на Україну кримську татарву, щоб гетьману помститися. Я їх аж під Корсунем бачив, вони так далеко давно не заходили!

При згадці про Кафу, Аліє здригнулася, але не виказала цього. Лише вловила короткий співчутливий погляд Уласа.

Віддихавшись, козак, ніби хизуючись перед Аліє, хвацько перетягнув на один бік шапку, виставляючи на огляд величезну золоту сережку, скочив на коня та махнув рукою:

– Дасть Бог, ще зустрінемось! Стережіться татар!

Аліє з Уласом знову перезирнулися.

– Знаєш, як татари на наші села набігають? – стишено запитав Улас, коли козак знак із виду. Таким голосом дорослі діти розказують молодшим страшні історії на ніч.

– Розбиваються на загони по сто чоловік і розходяться в різні кінці, а потім з ясиром і награбованим майном знову збираються в умовленому місці.

– Знаю, – не моргнувши оком відповіла Аліє.

Кутик рота Уласа злегка підскочив угору:

– Ти розумна татарка, впевнений, що більшість ваших дівчат про такі стратегічні маневри й не здогадується.

Аліє вирішила образитися.

– Я дочка бея, наречена кримського хана!

Посмішка Уласа стала ще ширшою.

– Якщо ти так цим пишаєшся, то чого досі не в гаремі у Джанібек-Гирея?

Дівчина стиснула губи, але нічого не відповіла. «Ну, постривай же, Уласе, я тобі ще згадаю твої насмішки!», – заграла в ній блакитна батьківська кров. Знову розмовляти з юнаком вона почала лише в корчмі в Умані.


Умань була першим містечком, яке Аліє вдалося більш-менш розгледіти, відчути його ремісничий і торговий дух. Щоправда, була субота, тож усі поспішали чимскоріше закінчити роботу й нарешті йти відпочивати.

Мощеними вулицями походжали доглянуті, червонощокі, убрані в легенькі свитки й жупани міщанки. Але тут само, поруч, на сходах дерев’яної церкви, сиділи з простягнутою рукою міські каліки-жебраки, від яких тхнуло нечистотами.

– Нам сюди, – кивнув Улас, коли вони проїздили повз великий дерев’яний зруб з навстіж відчиненими дверима.

Всередині корчми було людно. Переважну більшість відвідувачів, що сиділи за масивними дубовими столами, становили чоловіки, хоч Аліє помітила й кількох молодиць у білих намітках. Окрім неї самої, дівчат у корчмі не було. Запах браги, підсилений літньою спекою, викликав у татарки приступ нудоти. Чоловіки з інтересом поглядали на юнку, яка опинилася в такому непристойному для неї місці, і знову Аліє відчула себе голою під їхніми поглядами, мріючи про свою колишню чадру.

– Нам навіть сісти ніде, – ухопила Уласа за плече Аліє. – Може, ходімо звідси?

– Невже тобі не хочеться їсти?

– Хочеться, але ж…

Хлопець взяв її за руку та попрямував просто до корчмаря, аж раптом хтось їх окликнув.

– Егей, сідайте до мене, добрі люди! – почувся знайомий голос. – Ви зі мною ділилися їжею, а я з вами – лавою. Казав же, Бог дасть – зустрінемось!

Це був той самий пошрамований козак, якого подорожні зранку поїли молоком.

– Як там татари? Сповістив пана сотника, товаришу запорожцю? – привітно запитав Улас.

– Авжеж, сповістив! Кляті бусурмани! Благо, в Умані стіни товсті, таку фортецю їм не взяти.

– То ти за стінами ховаєшся?

– Та Господь з тобою, щоби я, сотні раз січений шаблями й битий кулями, од якихось кримчаків ховався! – зачванився козак. – Я три ночі не спав і майже не їв нічого. Наберуся сил – і одразу в похід!

Улас гмикнув, та не відповів. Він кинув на лаву шапку, зняв свого жупана й мовчки пішов до корчмаря.

– Якийсь він у тебе недовірливий. Та й сам на війну не спішить, – покрутив вуса козак. – Наречений?

– Не доведи Боже! – сміючись відповіла татарка. Їй було ніяково за Уласа, який замість того, щоби бути вдячним цьому чоловікові, одразу ж почав доймати його своїми колючими жартами.

– А мене Данилом звати, до речі, – оживився козак.

– Христина, – махнула татарка темними віями, а в її карих очах відбилося полум’я свічки.

– А той?

– Улас. Мій… дівер.

– Добре, а то я вже подумав, як такому страхолюду впіймалась така чарівна голубка!

Дівчина ніяково посміхнулась. Їй лестила Данилова увага, а той натомість відкрито розглядав маленьку татарку, накручуючи на палець рудуватого вуса.

Аліє не помітила, як корчмар шепнув щось Уласу на вухо, як той збліднув, а замість відповіді мовчки перехрестився, до крові закусуючи губу.

– Куліш, – поставив на стіл велику миску каші він, відсторонено дивлячись на присутніх.

Аліє взялася за ложку й одразу почала жадібно їсти, забувши, чому її вчили протягом останніх сімнадцяти років у гаремі, і зрідка зиркаючи то на Данила, який неквапно попивав брагу, не зводячи очей із дівчини, то на Уласа, який, на її здивування, майже не торкався довгоочікуваної їжі. Утамувавши голод, Аліє витерла рукавом обличчя.

– Як добре, коли не хочеться їсти, – звернулась вона до Уласа. – Дякую!

– Смачно?

– Дуже!

– От бачиш, тих свинячих шкварок і не чутно в каші, – тихенько й якось похмуро сказав він.

– Я-яких шкварок?

– Корчмар – німець, лютеранин. Він не постує і завжди всі каші лише салом заправляє.

– Чому ти мені не сказав? – прошепотіла Аліє, гнівно зводячи брови.

– Тоді б ти лишилася голодною. А так – швидше звикнеш до думки, що на Україні тобі доведеться їсти свиней.

– Мене зараз знудить! – Аліє прикрила рот рукою та стрімко вибігла із корчми.

– Що з нею, що ти їй сказав? – насторожився Данило, який не збагнув суті розмови.

– Дівчата, – багатозначно розвів руками Улас.

Двома ковтками допивши брагу, чоловіки вийшли на вулицю. Аліє сиділа на лаві, обійнявши руками коліна.

– Гей, маленька синичко, цей вражий син тебе образив? – звернувся до неї Данило.

– Образив.

Аліє закопилила губу і з-під лоба глянула на Уласа.

– Ще й як образив! – додала вона, дивлячись уже на Данила і шукаючи підтримки.

– Та годі вже тобі, розбещене дівча, – не витримав Улас. – Ніби я невідомо-що тобі скоїв! Ходімо нагору, я домовився про кімнату.

На мить затримавшись, Данило відійшов трохи убік, набив свіжим тютюном люльку та театрально знизав плечима, підморгуючи дівчині.

Аліє ще трохи посиділа й урешті попленталась слідом за Уласом.

– Ще побачимося, синичко! – підморгнув їй козак. – Раптом він знову буде тебе ображати – клич, завше прийду на поміч.

– Христю, ти ідеш? – почувся роздратований голос Уласа.

– Та іду вже! – буркнула вона, знімаючись із місця й ніби мимоволі даруючи Данилу посмішку одних лиш очей і кінчиків уст.


Старий німець-корчмар відвів подорожніх вузькими сходами на другий поверх – у дерев’яну надбудову, де розташовувались гостьові кімнаті.

У кімнаті була лише широка лава, накрита тканим коцом, завішене фіранкою вікно з видом на подвір’я та підвіконня, на якому стояв огарок свічки. Ще один коц лежав просто на дерев’яній долівці.