– Мені треба коника забрати. Виведи-но його та осідлай.

– А коника немає, – двійко невинних дитячих очей так само ясно дивилися на Аліє, яка заклякла від такої новини.

Думаючи, що дитина жартує, Аліє перепитала веселим голосом:

– Як немає? А де ж він?

– Господар на торг сьогодні повів.

– На торг? – задихаючись від здивування й несподіваної люті викрикнула Аліє. – Та за яким правом…?!

– Господар сказав, що це плата за вечерю й ночівлю.

– Цілий кінь? Та це відбірний татарський жеребець, за нього можна було б півроку в твого господаря жити! Де це бісове торжище?

– Господар попереджав, що ти гніватимешся, – трохи налякано відступив назад хлопчина, – але велів передати тобі торбу: тут паляниця й кусень сала. Ось, на! – хлопчина протягнув Аліє перелатану сіру торбу, на дні якої лежало щось важке. – І ще, пан Хведір, просив переказатитобі «гарної дороги»!

– Що ж мені робити? – до самої себе розгублено проговорила Аліє.

Вона мала б знайти господаря, відібрати у нього вірного коника, нехай би й через війта чи старосту, але… Вона не мала жодних документів. Вона могла виявися збіднілою шляхтянкою, а могла й біглою селянкою. Ніхто її тут не знав, ніхто на її користь не свідчив би.

– Я… зовсім збилася зі шляху. Далеко до Цибулева? – знесилено опустила руки Христина.

– Та мабуть, до вечора дійдеш. Верхи було би хутчіше! Зачекай, ти забула торбу з харчем!

– Нехай лишає собі! Я не собака, щоб його об’їдками снідати.


Плентаючись розмитою дощем дорогою, збиваючись зі шляху, змучена голодом і спрагою, Аліє заночувала в копиці сіна на сіножаті. Цілу ніч вона чула шурхіт мишей і пугикання сов, а поряд не було жодної живої душі, щоб захистити її.

Так і не зімкнувши за всю ніч очей, ледь зійшло сонце, Аліє продовжила свій шлях. Знову накрапав дрібний дощ, її ноги замерзли й знесилено волочилися стежкою. Одяг, що й так перетворився в дрантя, тепер звисав мокрим ганчір’ям, дратуючи все більше з кожним кроком. Іти допомагала лиш надія. Надія на те, що скоро весь жах скінчиться, скоро вона буде вдома…

– Ґаздине, а до Цибулева далеко? – змученим і охриплим від нежитю голосом спитала вона молодицю, що їхала назустріч на старій іржавій підводі.

– Так гиндечки й він, – кивнула головою молодиця, вказуючи на село, що розкинулося в долині. – А ти до кого?

– До Бондарів, Тараса й Секлети…

– То це тобі, ладо, на ту крайню вулицю, що попід лісочком, тут рукою подати!

– Невже я вдома?.. – сама до себе сказала Аліє, але жінка її почула.

– Звісно! Нема кращого світу, як рідна хата! – засміялась вона, і на душі в Аліє стало тепло-тепло. Над землею сходило сонце її нового життя.


Аліє бігла довгою галерею, оздобленою ліпними завитками й персидськими килимами. У голові встигла майнути думка: «Де б то такій красі було взятися у забутому Богом селі?»

Вона бігла, оминаючи утомлену тітку Секлету в почорнілій від пилу й бруду сорочці, похмурого дядька Тараса, із наточеною сокирою в руці, зморщену та беззубу бабу Оксану, а далі… Осторонь стояла Агнешка, сиплючи прокльонами, сміючись безбарвним сміхом розкішної фаянсової ляльки. «Дивись, дивись на себе, красуне заморська!» – зло шепотіла вона, протягуючи обрамлене золотом свічадо. Аліє побачила своє відображення. Її руки, порізані серпом і колоссям, кровоточили, бруд під нігтями на ногах уже не відмивався. Волосся злиплося від поту й засмоктаними патлами звисало на опечені сонцем плечі. Але то все було б байдуже, якби не біль. Біль, що пронизував усе тіло, не дозволяв повернутися, пробудитися…

Третіх півнів дівчина зустріла, як довгожданих вісників ранку. Уже котру ніч Аліє не спала. Дрімала й бачила перед очима один і той самий жах. Вже вкотре вона прокидалася з третіми півнями, коли надворі ледь світало. Так і не відпочивши за ніч, вона бралася розтоплювати піч.

Це був її звичний день. Звичний жахливий день…

Минув місяць від того часу, як Аліє постукала в двері хатини Марининих батьків. Біленька, розписана маками хата у мріях її здавалася раєм, але дівчинку дуже скоро повернули з неба на землю.

Старий добряк Тарас та сварлива Секлета, яка тримала чоловіка коло свого пояса, вже давно оплакали смерть дочки. Тож своїми напіввигаданими кримськими історіями Аліє лише розворушила рану, що була уже затягнулася. Крім Марини, господарі мали ще п’ятьох дітей, але живими лишилися тільки двоє: старша дочка Мотря, видана заміж у сусіднє село, і малий шестирічний Олесик – непосидючий, але кмітливий і м’якосердий, як батько. Ще була стара баба Санька, чиясь чи то мати, чи то хрещена. Баба вже давно не мала зубів, але каші їла за двох, а працювати в полі вже не могла.

Тож жила сім’я бідно, робочих рук бракувало, і вони згодилися залишити в себе «подруженьку Марини», мозолистими пальцями беручи з тендітних Христининих долонь доньчиного хрестика.


На Петропавлівку сім’я збиралася до церкви. Віконця вибіленої напередодні хати були прикрашені вишитими рушниками, подвір’я прибране, худоба попорана – це Аліє вже кілька годин була на ногах, хоч тільки розвиднювалось.

– Оце ти так звечора вікна помила? – провела пальцем по склу Секлета. – Ну хто так миє! Трясця твоїй матері, наче в тебе рук немає! Поялозила – тільки бруд розвела!

– Секлето, не сварилась би сьогодні! Чого гнівити Господа в празник? – заступився за Аліє дядько Тарас.

– А як на неї не лаятися, як ні до чого в неї руки не стоять? Одно – вишиває вправно! Ох, як усі свята святкувать, то не буде кому робити, казала моя тітка, Царствіє їй Небесне! Явилася дармоїдка!

Аліє в черговий раз стерпіла образу. Вона вдала, що дуже зайнята, переплітаючи косу єдиною стрічкою, яка лишилася в неї ще з Кафи. Усі привезені з Криму гроші й скарби, які всю дорогу вона ретельно зберігала, Аліє одразу ж віддала новій сім’ї. Коштовності були передані в храм, де по Марині відслужили панахидку, а золоті дукачі одразу ж зникли, надійно заховані господарською рукою Секлети.

Уже вийшли надвір, і Олесик, наздоганяючи Аліє, міцно вчепився в її руку, коли за тином пройшла зграйка дівчат. Усі в святкових сорочках, намистах, голови покриті кращими хустками та вінками з різнотрав’я – свято ж.

– Йой, дивись, які розцяцьковані йдуть! – кивнула головою в бік вулиці Секлета.

Її кругле молодяве обличчя раптом зробилося мрійливим. Вона коротко зітхнула, ніби згадуючи свою юність, і стрімко повернулася до татарки.

– Христе, ходи з ними, – владним тоном наказала вона. – У нас на Петропавлівку дівчата до церкви разом вирушають і до пані на поклін заходять.

– Вони не приймають мене до своєї громади, – холодним голосом озвалася Аліє.

– Дурниці! Тебе що, за руку відвести? От уже, звалилася на мою нещасну голову! Давай-давай, хутко, а то що сусіди скажуть? Стільки часу в нашому селі живеш, а все людей сторонишся… То звичай такий! Зви-чай! Ми ж не бусурмани, у нас звичаї є!

Аліє лише зітхнула, вирішивши хоч сьогодні не суперечити новій матері, і покірно попленталася за гуртом. Дівчата, як завжди, зробили вигляд, що не помічають її. Вони наспівували святкову співанку, плескаючи долонями в такт, доки не дісталися до панського двору.

«Святий Петро за плугом ходить, святий Павло волоньки водить!..» – затягнули перед вікнами дівчата, і незабаром на порозі панської хати з’явилася пані Софія.

Аліє багато про неї чула від Секлети, але ніколи не бачила, бо Софія частенько нездужала й у сільську церкву не ходила. Казали, що її чоловік, немолодий уже шляхтич пан Оліфер Загородній, який, не маючи власних земель, орендував Цибулів у дідича, Яна Вишневецького, побудував їй маленьку капличку в своїй садибі. Але не від великої любові, а щоб вона вдома під замком сиділа, бо, за його словами, її, таку молоду й вродливу, могли б викрасти якісь заїжджі паничі навіть дорогою в храм.

Пані справді була гарною. Більш за те, вона була прекрасною. Її обличчя здалося Аліє обличчям грецької статуї, яку вона раніше бачила на центральному ринку Кафи. Таке ж правильне, біле й витончене, таке ж застигле й незворушне. Коштовні сережки, ледь прикриті шовком напівпрозорої намітки, поблискували у вухах, а на довгій лебединій шиї холодними іскрами поблискував коштовний хрестик.

– Із Петропавлівкою, ясновельможна! Ой ясно, ясно, де ясне сонце сходить, а ще ясніше, де наша пані ходить… – знову затягли дівчата.

Софія байдуже спостерігала за дійством. Коли співи скінчилися, вона кивнула юнкам і коротко подякувала за кошик із яблуками й квітковий вінок, залишений біля її ніг. Дівчата у відповідь низенько схилили голови. Ледь помітно посміхнувшись – так вимучено, ніби сама вона ніколи б до цього не опустилася, якби не нав’язаний звичай, – вона роздала дівчатам по дрібній монеті, і квапливо зникла всередині покоїв. Її яскраво-сині очі, що так і приковували до себе увагу, лишилися холодними й байдужими.

– Але ж і гарна, бісова пані! – присвиснув хтось за спиною Аліє.

– А яка горда! Наче вона – сама королева! – підтримав другий голос.

– І така нещасна, – мимоволі прошепотіла Аліє, та за мить помітила десяток поглядів, які недобре по ній ковзнули, і поспішила відійти на кілька кроків назад.

– Та таких щасливих, як вона, тут на десять миль не знайдеш! – гмикнув хтось із дівчат. – Вона ж володарка всього тут!

Аліє сталоніяково. Але вона відповіла:

– Я знала одну таку пані, дружину турецького бея. Дуже гарну й дуже нещасну, – сухо сказала дівчина. – Одягалася в такі шовки, що ви бодай схожих у житті ніколи не побачите! Мала все! Але очі ніколи не обманюють…