Бігти звідси! Єдина думка крутилася в голові Аліє, але відчай важкою пеленою застеляв очі та залізними кайданами приковував до землі ноги, відбираючи в дівчини рештки волі. «Господи, за що?» – пошепки заблагала Аліє, продовжуючи стояти серед переповненої людьми садиби, і лише зараз вона зрозуміла, що більше за всіх жаліє себе. Вона звела руки вгору й одразу ж опустила. Аліє не могла молитися. Вона вже не знала, до якого Господа мала надійти молитва, хто мав пожаліти, прихистити її, чужинку на своїй землі?

Ледь стримуючи сльози, ховаючи очі від людей, дівчина примусила себе вийти за ворота, аж раптом погляд її упав на одноногого старця, який був тут як тут, супроводжуючи людський потік від церкви. Дід стояв трохи осторонь, спираючись на дерев’яну ногу та свою різьблену палицю, відсторонено спостерігаючи за безтолковою метушнею і щось тихенько насвистуючи під вуса.

– Дядьку… Дідусю, візьми мене з собою, – тихо сказала Аліє, схилившись до самого вуха старця.

Старець ніби не чув і не помічав дівчини.

– Дідусю! – вже голосніше сказала вона, але той навіть голови не повернув.

– Якщо хочеш іти – іди, – раптом сказав він, ніби прокинувшись від сну. – Саме слушна мить. Треба іти зараз, поки панові пахолки та й сам пан-убивця зайняті іншими справами. Але пам’ятай, що як упіймають, то з таким лихо-господарем невідомо, чи жива зостанешся.

– То можна з тобою?

– Е, я тобі ні до чого. У нас дороги різні, – зморщив і без того зморшкуватого лоба кобзар.

– Я ж сама пропаду… А мені хоча б на дорогу до Києва вийти…

Старець не відповів. Він забив люльку й повільно сплюнув.

– То можна? – благально склала руки Аліє, а на її очах з’явилися краплі вологи.

– А, грець з тобою. Зустрінемось на вигоні, на південному шляху. Та не барися! Їжу візьми, одежину якусь, грошенят, якщо маєш, та подбай, щоби вдома не прохопилась!

Серед хмар заблищав тоненький і непевний, але промінь. Аліє розгледіла його навіть цього хмарного ранку. Той сонячний промінь означав «все буде добре». У цю мить Аліє Ханим уже не сумнівалася, бо їй дуже треба було хоч би в щось повірити.


Минув день, проведений у дорозі, а за ним настала холодна ніч. Ще на світанку дід розбудив Аліє, наказуючи збиратися в дорогу. Та насилу підвелася з копиці сіна, у якій довелося ночувати, струсила з себе сухі травинки і мовчки попленталася за старим.

– Підвезти? – гукнув їм якийсь чолов’яга на возі, що саме проїздив повз подорожніх.

Дід уважно вгледівся в обличчя чоловіка, ніби перевіряючи, і згідно кивнув. Дуже скоро вони вже сходили з підводи біля самих воріт Умані.

Аліє вдруге була у цьому місті. Дорогою дівчина силкувалася розгледіти знайомі вулиці й будинки. Їй так хотілося повернути час назад, до того місця, коли вони розлучилися з Уласом, коли все тільки починалося, а серце ще було сповнене надії. Та вулиці були незнайомими й непривітними.

Дзвони пробили полудень. День видався похмурим, і здавалося, що от-от почне накрапати дощ. Аліє хотілося побігти, обігнати дощову хмару й якнайшвидше дістатися прихистку – вона відвикла ночувати просто неба, й тепер їй хотілося даху над головою й хоча б на мить знову відчути себе в безпеці. Але одноногий дід насилу шкандибав, тож доводилося лише покірно йти слідом. Дівчина не нарікала – вона була вдячна кобзареві, якого лагідно називала дідусем, але він обтяжував Аліє, ніби сповільнюючи темп її нового, вільного від Цибулева й усіх його мешканців, життя. До того ж дідусь був дивакуватим.

– У мене більше немає імені, – сказав він, коли Аліє запитала, як його називати. – Я, як бур’ян при дорозі, – всі знають, який він із виду, але ніхто не знає назви.

Діставшись до корчми й устигнувши підмокнути під дрібним сірим дощем, подорожні сіли в самому кутку просторої, уставленої столами й лавами зали і замовили поїсти. Аліє мала кілька монет, що їх минулого тижня виплатила Софія і які вдалося приховати від названої матері, тож можна було розраховувати нехай на небагатий, але обід.

Корчма відрізнялась від тієї, де господарював німець. Тут було неприбрано й дуже темно, але корчмар виявився таким широким душею й добродушним, що Аліє одразу змирилася з усіма недоліками. Старець пішов «понюхати тютюну», як казав він, коли треба було справити природню потребу, а Аліє лишилася сидіти за столом одна. Раптом із сінних дверей з’явилася молодиця. гарно й чисто вбрана, усміхнена, із лукавим поглядом, що одразу не припав Аліє до душі.

– А ти, бачу, не місцева? – сказала вона, закурюючи тонку довгу люльку й підсідаючи ближче до дівчини.

Аліє спромоглася розгледіти її немолоде, але все ще гарне обличчя. Жінка говорила тихо, проте впевнено й солодко, ніби збиралася пригостити дівчину великодніми пасками.

Татарка кивнула у відповідь, з надією поглядаючи в бік корчмаря, але той кудись зник, і вони лишилися сам на сам у пустій залі.

– І куди це ти зі старцем ідеш? – продовжувала молодиця, по-кошачому мружачись.

– Оце вже моя власна справа, – із натиском відрізала Аліє. Їй ця розмова зовсім не подобалася.

– А розраховуватися за обід чим будеш?

– Та вже ж грішми!

– А як гроші скінчаться?

– Зароблю ще, – буркнула Аліє розгнівано.

– Любонько, про це я тобі й говорю, – медовим голосом повела далі молодиця. – У нас тут троє дівчат мешкає, але для тебе теж ліжечко з периною знайдеться.

– Так зразу й з периною? – передражнила незнайомку Аліє. – І не треба на мене диміти своєю люлькою, у мене від диму кашель починається!

Аліє говорила сміливо, але насправді їй робилося страшно. У жінки навпроти зло блиснули очі, але голос і далі лився м’яко й спокійно, нібито вона говорила з малою дитиною.

– Будеш купатися в шовках, не гірше королівни…

– Гей, хвойдо лукава, ану відійди від дівчати! – раптом громом пролунав голос діда. – А то зараз своєю кобзою зроблю тобі на голові велику ґулю!

Жінка негарно вилаялась, але відійшла, гнівно поглядаючи то на діда, то на Аліє.

Від старого й немічного дідугана, якого ще вчора принижували на очах усього села, татарка такого не очікувала.

– Дякую, що вступився за мене, – тремтячим голосом прошепотіла Аліє, коли молодиця нарешті вийшла. – Хто вона така?

– Жінка продажна. А ти не збагнула?

Аліє похитала головою.

– То… Вона хотіла, щоб і я..? – татарка запнулася. Не таким вона бачила своє нове мандрівне життя.

– Головне – не втрачай голови. Гляди, ти дівка не дурна! – заспокоїв її дід, жартівливо хитаючи пальцем. – Світ широкий – знайдеться й для тебе якесь пристойне діло, не все ж зо мною куряву по шляхам здіймати. Гей, корчмарю! – крикнув він уже сердито. – Ти що, крізь землю провалився? Принеси нам чогось попоїсти й не пускай сюди більше своїх кучерявих крутихвісток!

За мить у дверях з’явилися усміхнений корчмар і зморшкувата жінка-подавальниця. Зала знову зробилася схожою на звичайну корчму, а страхи Аліє відступили перед запахом їжі.


– Він не хоче говорити, вражий син?

– Робить вигляд, що не знає нашої мови, ясновельможний, – зігнувся в низькому поклоні пахолок.

Той, кого назвали ясновельможним, покрутив вуса й різким рухом натягнув на голову підбиту куницею шапку.

– Ну, нічого, у Кам’янці заговорить! Коли його катуватимуть залізом, то з радістю заговорить!

– А що, як він справді не розуміє, ясновельможний пане? – не підіймаючи голови, лише зиркаючи з-під лоба на свого господаря, запитав слуга. – Або ж він із благородних? Такі легко не здаються.

– Ти говориш про татар, дурний Олешко, про дикунів! Забудь про слова «честь» і «благородство», коли перед тобою розбійник! – гупнув кулаком по столу ясновельможний.

Олешко нарешті сяк-так випрямився та спокійно продовжив:

– Нам із тобою, пане Адаме, треба пересвідчитися. Є в мене думка одна… Пройдусь я до корчмаря, може, справа й вигорить.

Адам Калиновський, вінницький староста, знову підкрутив вус. Його люди впіймали вночі кількох татар із ватаги, яка пограбувала його родовий маєток. Адамів батько, покійний уже генерал землі подільської Валентій-Олександр, мав велику колекцію старожитностей, а серед них золоту чашу зі святого Єрусалиму. Були підозри, що набіг татар саме на маєток Калиновських був не випадковим, та й реліквія, укупі десятком інших рідкісних старовинних речей, зникла після набігу. Мають татари звичку розбігатися щоразу після нападу та вже невеликими загонами повертатися у Крим зі здобиччю. Та цього разу їм не пощастило. Іще на виїзді з Вінниці татар наздогнав загін реєстрових козаків. Усіх перебили, але одна ватага, на чолі з цим гордяком-татарином, що здавалося, попри молодість, був у них за старшого, утекла далі. Упіймали їх тільки тут, біля Умані. Сам пан Адам командував загоном. Але й у цих татар не знайшли скарбів. Певно, встигли закопати їх десь у лісі… Так думав собі пан Адам, умощуючись зручніше в кріслі й забиваючи люльку. Польовим табором стояти він не звик, корчма була для нього затісною, тож Калиновський зі своїми людьми розташувався в маєтку панів Замойських, скориставшись їхньою гостинністю, поки господарів не було вдома. Думки в нього були прості – завтра зранку вирушити на захід і, оминаючи Вінницю, де на нього чекала дружина й шестеро дітей, поїхати в Кам’янець під приводом довозу полоненого до найнадійнішої в’язниці Поділля. У дійсності ж пан Адам збирався навідатися в гості до своєї молодої коханки, Гелени Струсь, яка доводилася йому двоюрідною сестрою.


У корчмі було пусто. Чи то пак посеред робочого дня в жнива тут знаходився лиш підстаркуватий корчмар, що саме застилав новою соломою долівку, товста баба-подавальниця і ще двійко людей, які засіли в самому кутку біля вікна й мовчки їли з однієї миски кислий борщ. Олешко аж скривився від його запаху, проходячи всередину корчми.