– Його вимиють перед стратою…

– Пані! – очі чоловіка горіли бунтівним вогнем, незримою силою притягуючи погляд Аліє.

Ельнур хотів було відвести дівчину назад, але вона йому не дозволила, помахом руки наказавши зачекати на неї осторонь.

– Пані чи, певно… панночка розмовляє українською! Яке щастя! Можливо, ти така ж бранка, як і я, а може, ти янгол у людській подобі… я ні про що тебе не питатиму, і не проситиму нічого, за що тобі могло б докоряти сумління. Лише поговори зі мною і…

– Я не бранка, і вже напевно не янгол, – перебила його Аліє, стримуючи незнайоме раніше збентеження.

Вона підійшла так близько до ґрат, що Ельнуру довелося завбачливо вхопити її за плече, але дівчина відкинула руку євнуха та продовжила далі уважно роздивлятися полоненого.

– Учора ти, з волі Аллаха, пощадив мого брата, наступного правителя Кафи Махмуда-агу.

– О, то ти й справді татарка? – чоловік примружився, вдивляючись у обличчя Аліє через перевиту ґратницю. – Та ще й така вельможна! Але твоя шкіра здається надто світлою, хоча очі й справді трошки розкосі, татарські… Ясна панна має надзвичайно гарні очі!

Аліє зніяковіла й укрилася рум’янцем під чадрою. Вона мала б розгніватися за такі зухвалі слова, які не заведено говорити дочці бея, але натомість лише розгубилась.

– А звідки так добре знаєш нашу мову? – продовжував чоловік.

– Моя матір українка. Вона навчила.

Бранець посміхнувся, а потім якось дивно поглянув на Аліє та запитав:

– А як інші? Їм вдалось втекти? Можливо, ти чула?

Дівчина похитала головою.

– Усі загинули, – тихо відповіла вона.

– Отже, усе марно… – чоловік відвів погляд і кілька секунд дивився в одну точку. – Земля їм пухом і царствіє небесне!

В’язень зовсім перемінився на вид; його очі на мить зробилися тьмяними, ніби життя залишило їх. Перехрестившись, він зірвав із себе натільний хрестик і через отвір у ґратах простягнув Аліє.

– Можливо, Господь Бог покарає мене за це, але він все бачить, він знає, що не зрікаюсь я його… Як би я бажав, щоби по смерті прах мій упокоївся на рідній землі!.. Але не така в мене доля, – його голос зривався й переходив на шепіт. – Знаю, що не маю права простити, але все ж попрошу. Якщо коли-небудь якась християнська душа їхатиме до українських земель, нехай передасть це Марії Кушнірці, матері Лукаша… вона мешкає в Києві на Подолі…

– А Лукаш – це ти?

– Я, – чоловік сумно посміхнувся, і Аліє здалося, що він значно молодший, ніж їй подумалося спершу.

Чомусь це спостереження видалось їй важливим. А ще важливішим було те, що ця людина зі світлими очима скоро мусила померти.

– Обіцяю, що передам твого хрестика, Лукаше! – пошепки сказала вона, примушуючи себе відійти від ґрат.

Не обертаючись, Аліє Ханим попрямувала сходами вниз, за всю дорогу додому не зронивши жодного слова.

Казка перша

Принцеса Татарії

Того вечора море було спокійним, ніби гладінь дзеркала. Ледь гойдалися на хвилях легенькі ялики, непорушно стояли оголені щогли галер.

Аліє завжди любила спокійне море. Вона йшла на скелі, що височіли за міськими мурами, де ніхто не міг її побачити, знімала з обличчя чадру та годинами спостерігала за ледь помітними гребінцями зеленавих хвиль, підставивши обличчя вечірньому бризу.

Але сьогодні спокійне море дратувало її. Підібгавши ноги, дівчина за звичкою сіла на ще тепле від денної спеки каміння, але цього разу воно виявилось надто твердим, а захід сонця – надто млявим. Сьогодні їй хотілося шторму!

Аліє опустила руку в торбинку, яка висіла на поясі, та дістала звідти затерту срібну монету. Довго тримала її в руці, ніби наважуючись на щось, а потім раптово підкинула.

– Один, два… Три!

Монета підлетіла угору і, голосно дзенькнувши об кам’яну кладку, повернулася догори тильним боком.

Ледь помітна посмішка промайнула на устах дівчини й одразу ж зникла.

Аліє одягла чадру, поправила оксамитову феску й відкинула з обличчя дрібні косички, ховаючи їх під покривало. Стрімким рухом вона звелася на ноги, так і не дочекавшись останніх променів сонця.

Обережно спустившись донизу, дівчина кивнула євнухові і, оминаючи похмуру сторожу та крикливих міських торговців, неквапно попрямувала до сералю Халіль-бея.

– Дивачка, – почула вона за своєю спиною перешіптування вартових, але не озирнулася. Їй не було діла до думки плебсу.


Халіль-бей саме закінчив трапезу. Він струсив крихти з прикрашеного вигадливими візерунками халата, прикрикнув на служниць і вже збирався покинути обідню залу, аж у кімнаті з’явилася огорнена в барвисті шовки дівчина. Зовсім маленька й тендітна Аліє ледь діставала високому хану до плечей.

– Що ти робиш так пізно на чоловічій половині, дитя? Тобі вже час спати, – Халіль-бей злегка торкнувся вустами лоба доньки. Його голос прозвучав суворо, але на грізному й змарнілому від давньої шлункової хвороби обличчі бея відобразилася ніжність.

Жінкам знатних татарських родин не вільно було покидати жіночої частини сералю – гарему та без запрошення заходити до чоловіків. Однак Аліє неодноразово вдавалася до таких витівок – вона знала, що їй, любій донечці турецького намісника, ще й не таке зійде з рук.

– Я не можу заснути, ясночолий мій батечку.

Аліє покірно опустила очі та міцно стисла руки в кулаках.

– У чому справа, радість моя? – бей взяв Аліє за руку та повів до низького дивану, покритого темними оксамитовими покривалами, одним лиш жестом виганяючи з кімнати всіх слуг. – Сідай, коли ти вже прийшла, то я тобі дещо розкажу.

Дівчина здивовано підвела очі і слухняно сіла.

– Ну, розповідай, що сталося.

Аліє глибоко зітхнула, вдихаючи запахи плодових ефірних олій, якими обкурювалася світлиця.

– Той козак у в’язниці… Лукаш… Мені євнухи про нього всілякі небилиці розповідали.

– А, той зірвиголова, який ледь не вбив твого брата! – Халіль-бей засміявся й одразу посерйознішав. – І що ти хотіла про нього знати? Чому він удостоївся честі бути гостем у моїй в’язниці?

Аліє ствердно кивнула, зробивши вигляд, що їй нічого про це не відомо.

– Він був рабом на галері, що припливла в наш порт із Константинополя. Учора вночі цей чоловік підняв бунт. Але втекти не вдалося нікому, а цього хлопця… як його?

– Лукаша?

– Так, Лукаша… Його ми повісимо в неділю на площі.

– Що ж він такого зробив, щоб після скоєння настільки тяжкого злочину заслужити особливі почесті перед смертю? – Аліє дивилася на батька широко розплющеними наївними очима, вдаючи, що вперше чує історію козака. Вона здавалася врівноваженою, але всередині вирувала буря.

– Твій брат разом із яничарами кинувся ловити утікачів. Махмуда поранили – і він упав на землю обеззброєний. Той хлопець, що ти його називаєш Лукашем, міг добити його одним ударом шаблі, але він не став позбавляти життя беззахисного.

– І за свою доброту він поплатиться головою, – протягла Аліє. – Але ж це несправедливо! Він зберіг життя нашому дорогому Махмуду-азі, тож тепер ви маєте зберегти життя йому!

– Тебе надто цікавить цей бунтар, – холодно відрізав Халіль-бей. – Вочевидь, ти вже подорослішала достатньо, щоб цікавитися чоловіками. Про це я і хотів з тобою поговорити.

Халіль-бей налив вина і вмостився зручніше. Аліє затамувала подих, ще сильніше впиваючись довгими пофарбованими хною нігтями в свою долоню.

– Я мав би вже давно видати тебе заміж, та все ніяк не можу зважитися.

– Бо це означає, що я назавжди залишу ваш дім?.. – сльози виступили на очах дівчини, але вона не дозволила їм скотитися вниз. Дочка бея ніколи не плаче.

– Я шукав для тебе найкращого чоловіка, – досить холодно відповів батько. – Але й це теж, – ніби між іншим кинув він.

– Тобі вже скоро вісімнадцять, – продовжував Халіль-бей, потягуючи солодкий дим від люльки, – незабаром ти перетворишся на стару дівку, перестарка, і ніхто тебе не захоче брати, тому треба поквапитися з заміжжям.

Халіль-бей замовк на хвилину, вибиваючи свою люльку й неспішно наповнюючи її свіжим тютюном. У повітрі дужче запахло вишнею.

– За декілька днів до нас приїдуть посли від хана Джанібенд Гирея. Він якраз шукає собі четверту дружину.

– Ви віддаєте мене заміж… за кримського хана? – у Аліє перехопило подих. Вона ще не вирішила, сміятися їй з цієї звістки чи плакати.

– Так, краща трояндо мого саду, я даю тобі можливість стати могутньою правителькою Криму.

– Але…

Халіль-бей похитав головою.

– Ти розумна дівчинка й знаєш, що Кафа разом із іншими південними містами знаходиться в підпорядкуванні двох володарів: моєму як намісника Османської Порти, і турецького султана особисто. Але північні міста мають свого власного намісника – хана із роду Гиреїв і свою державу – Кримське Ханство, що дедалі менше бажає залежати від султана. Бачиш, останнім часом стосунки між ханом Джанібенд Гиреєм та Мурадом ІV, нашим великим султаном, хай продовжить Аллах його дні, досить напружені. І не безпідставно. Адже такі вдалі походи козацького гетьмана Дорошенка на Стамбул та провінції підкріплюють мрію про можливість Кримського Ханства зовсім відділитися від Порти. Розумієш?

Аліє ствердно кивнула.

– І якщо це станеться, – продовжував Халіль-бей, – то ми хочемо бути друзями з кримським ханом… Аліє, ти маєш пам’ятати, що ти зі знатного роду. Це честь – поріднитися з онуками славетного Чингіз-Хана, і далеко не кожна родовита татарка отримує таку можливість!