Аліє стояла на віддалі від незнайомця, але й звідти змогла запримітити його незвичайну зовнішність і особливу манеру триматися. Здавалося, що цей чоловік дивився на всіх присутніх згори вниз.

– Жидам слова не давали! – мов ножем, відрізав шляхтич. – Що за провінційна мода – за панський стіл усяку челядь садовити!

– Добряче нализався! – почали перешіптуватися за спинами.

– Та пан Можарчук завше такий! Йому пить не можна – від краплі пива п’яніє. А пан пив біленьку… – вже сміливіше заговорили в натовпі.

– У моєму домі правила встановлювати мені і мені вирішувати, кого за стіл садовити й на іменини кликати! – пролунав розкотистий бас десь за спинами. То у залу ввійшов сам пан Анжей Ґурський, якого тривалий час ніде не було видно.

Господар балу, високий дебелий бородань із пронизливим поглядом і трохи викривленим носом підійшов до Можарчука й із усього розмаху вперіщив йому розкритою долонею по обличчю, що той від несподіванки аж повалився на землю, не втримуючись на п’яних ногах.

– Піди проспися, пане-шляхтичу! А назавтра вже явишся до мене з уклоном просити пробачення. Але я ще подумаю, чи матиму його прийняти.

– Ти, пане Анжею, чого зі мною, як з холопом поводишся? – підвівся задирака, потрясаючи кулаком. – От я тебе зараз!.. – Можарчук сам замахнувся, але його ноги вдруге підкосилися, тож він знову важко повалився на підлогу.

Пан Анжей кивнув своїм козакам, котрі давно вже стояли напоготові, і ті миттю винесли п’яного буяна геть, відпочивати в сусідні покої.

Що сталося з Можарчуком далі, Аліє так і не дізналася, вона одразу втратила будь-який інтерес до того вельможі. Тепер її думки займав красень з великими сірими очима. Із усієї розмови було ясно, що він не шляхтич, але й не збирався поступатися шляхті нічим. Побачивши вільне крісло, Аліє вмостилася зручніше й продовжила спостерігати.

Тепер її невинне заняття набуло нового сенсу – слідкувати за таємничим чоловіком виявилося значно цікавіше, ніж просто бездумно оглядати гостей. Ось він заговорив зі схожою на гуску підстаркуватою пані в величезній намітці з тонкого серпанку. А ось його затулили танцюючі пари – дві схожих між собою дівчати в німецьких сукенках незграбно підстрибували не в такт музиці, наслідуючи відточені й плавні рухи своїх значно вміліших кавалерів. А ось і незнайомець уже танцює з «гускою». Вона просто з’їдає його поглядом, а він апатично дивиться крізь свою пару, повторюючи завчені рухи повільної алеманди. І жодного зайвого поруху, жодної зайвої емоції.

Аліє прикипіла поглядом до чоловіка. Він був прекрасним, але холодним і відстороненим. До нього хотілось доторкнутися, вимолити його посмішку, чи принаймні погляд.

Ось він уже розмовляє з товстою пані в дорогій оксамитовій сукні й кумедному капелюсі з величезним пером. Пані улесливо йому посміхається, змовницьки підморгуючи, ніби їх ніхто не бачить, бере за руки. Він дивиться на неї байдуже, але тактовно відповідає, схиляючи голову й механічно цілуючи руки. А потім і зовсім зникає від погляду татарки за гравцями в кості й шахи.

Однак, перед тим як випустити незнайомця з-під свого нагляду, Аліє звернула увагу на його повіки. Вони були злегка червонуваті, а самі очі поблискували нездоровим тьмяним вогнем. Такі самі очі вона бачила в молодих яничарів, які виходили з турецької бані. Ельнур казав тоді, що це дія опію – так дарують собі щастя ті, хто не може дістати його інакше.

– Хто цей пан у чорному? – запитала Аліє в Катрусі, яка ніби з-під землі виринула поруч.

– Лікар пана Ґурського. Його звати Адріян. Думаю, один із кращих лікарів Подільської України, – сказала вона й зашарілася.

– Ти теж підпала під його чари? – насмішкувато кинула Аліє, хоча їй самій було не до жартів.

– Та що ти! Якби він принаймні помітив мене, я була б така щаслива, така щаслива!..

– Але ж він помітив! Він заступився за тебе, коли всі присутні мовчали…

– Ні, це не те! Так учинив би кожен благородний чоловік на його місці.

«Небагато ж у залі благородних…» – подумала Аліє, але її балакуча сусідка продовжувала:

– От якби він запросив мене потанцювати чи прогулятися з ним під зорями… – мрійливо завела Катруся. – Ох, я б не дала йому заснути! – зі сміхом підморгнула вона. – Але він помічає лише багатих удів та тих пань, які могли б забезпечити йому корисних друзів і становище в суспільстві. До речі, він юдей, але християнин. Кажуть, перехрестився заради служби в пана Ґурського.

– Тож він справді не шляхетського роду?

– Та де! Тільки мріє! Зате в Надуванському університеті цілий рік навчався!

– Падуанському, – інстинктивно виправила Аліє.

– Та мені байдуже, – зітхнула Катруся, ніжно поглядаючи в його бік.

Лише Катруся відійшла, до Аліє причепився якийсь школяр в маскарадному костюмі тубільця. Його обличчя було вимащене сажею, а крислатий, модний у Європі капелюх, прикрашало різнокольорове куряче пір’я.

– Панянка воліє танцювати? – зірваним голосом просипів він.

Розгублена Аліє швидко замотала головою, відмовляючись від танців, та юнак ніяк не хотів давати їй спокій. Тоді Аліє, удаючи, що погано себе почуває, залишила залу.

Вийшовши на вулицю й вдихнувши свіже повітря, дівчина зітхнула. Безтурботне життя залишилося за порогом палацу. А там, де видніються шпилі й башти фортеці, можливо, саме зараз, доки вона розважається, стікає кров’ю її ув’язнений брат. Здавалося, що бал був лише сном. Спостерігати за людьми було так легко, так цікаво, але чи ж могла Аліє вічно бути самим лише спостерігачем, пливучи за течією подій? Тепер кожної миті її життя доводилося робити вибір, і вона з жалем це розуміла.

Нарешті дівчина почала повільно спускатися вниз із високого портику палацу, але пройшовши лише кілька кроків, Аліє відчула на собі чийсь уважний погляд. Вона озирнулася. Біля розчинених вхідних дверей стояв Адріян. Непорушно завмерши, він пронизував Аліє поглядом своїх затуманених сірих очей, ніби намагався прочитати, що в неї на душі.

Аліє заклякла. Вона не знала, як себе поводити, що говорити, що думати… Її невимовно тягло до цього таємничого чоловіка! Тож вони так і стояли – Аліє внизу сходів, чоловік нагорі, – витріщаючись одне на одного.

– Я не дуже добре почуваюся, – знічено пробурмотала Аліє, нарешті порушуючи тишу. – А ти?

– Я теж, – злегка кивнув головою Адріян. – Отже, між нами є дещо спільне.

Аліє лише похитала головою.

– Боюсь, не так багато, як хотілося б.

– Мені чи тобі?

Аліє несміло посміхнулася, але чоловік, всупереч її очікуванням, посміхнувся у відповідь. Уперше за весь вечір дівчина побачила Адріяна усміхненим.

– На добраніч, – переборюючи несподіване бажання тікати разом з чорнявим незнайомцем на край світу, видавила з себе татарка.

– Мене звати Адріян Львів’янин. А тебе?

Адріян, не зводячи з неї погляду, неспішно спускався донизу. Така самовпевненість роздратувала Аліє, хоча водночас саме це її й приваблювало в своєму новому знайомому.

– Христина, – ледь загаявшись відповіла вона, подаючи руку.

Замість того, щоб поцілувати, Адріян потис простягнуту руку, що неабияк здивувало і навіть зентежило її.

– Я проведу тебе.

Це не було запитання, тож Аліє лише легенько знизала плечима й пішла в бік фортеці. Адріян попрямував слідом.

– Ти не місцева, я бачу. Давно в місті?

– Лише другий день…

– О, а я тут уже два роки! – несподівано з запалом проговорив він, і туман у його очах ніби розвіявся. – Кам’янець прекрасне місто! Я міг би показати тобі його.

– Я тут зовсім ненадовго, – почала було вона. Більше всього на світі зараз їй хотілося якнайдовше лишитися з цим чоловіком, але його таємничість лякала. А ще страшніше було закохатися й забути про свій обов’язок.

– Тоді потрібно зустрітися просто завтра зранку! Я лікар, тож якщо твоєю відмовкою буде погане самопочуття – я тим паче матиму за свій обов’язок прийти.

Навіть серед ночі Аліє розгледіла бездоганно рівні білосніжні зуби чоловіка. Він посміхався до неї! Це все було настільки нереально, що Аліє не мала сил пручатися.

– Добре. Завтра о десятій біля воріт фортеці, – сказала вона таким тоном, ніби давала розпорядження слугам, і сама злякалася свого голосу. Вона намагалася звучати впевнено, а натомість вийшло владно.

– Домовилися, – зняв перед нею капелюха Адріян. – Із нетерпінням чекатиму, моя панночко!


«Дивно», – думала вона, зоставшись на самоті. – «Чому я? Чим же я заслужила таку увагу цього серцеїда? І як це все недоречно!»

Такі невчасні переживання закрадалися в душу юнки. Вони проникали в груди й відлунювали солодким щемом десь унизу живота. Це було не так, як з Микитою, і зовсім не так, як з Лукашем. Цього разу вона не мала жодних ніжних почуттів. Все, що її переповнювало, було лише бажанням. Якимось дивним, тваринним бажанням, від якого здригалося все її тіло.

Аліє сіла на лаву й поклала руки собі на коліна – кінчики пальців тремтіли, ніби налякані пташки. Вона до болю впилася нігтями в коліна, і якби не дві спідниці, що створювали бодай невелику, але перешкоду, то на нозі лишилися б сліди її нігтиків. Перед очима весь час стояв той самий образ – таємничий і жаданий усіма, і вона не могла примусити себе думати про будь-що інше.

Нарешті Аліє підвелася, зачинила всі вікна, опустила фіранки й переконалась, що двері зачинені на засув. Катрусі все ще не було, але Аліє її сьогодні й не чекала. Умившись й перевдягнувшись у чисту сорочку, вона опинилася в ліжку з єдиним усвідомленим бажанням – скоріше забутися.

Та жаданий сон прийшов лише опівночі й замість полегшення приніс на ранок ще один головний біль. Тієї ночі їй знову наснився живий Лукаш.