Ці слова Аліє не сподобались. Вони були надто про неї саму, а дівчині хотілося принаймні сьогодні забути про своє подвійне життя. Їй хотілося нарешті перестати брехати й стати хоч ким-небудь цілісним.

– Чому так спохмурніла, панночко ясна? – запитав Адріян, коли вони спустилися сходами до самої води. – Невже панна Лівія настільки зіпсувала тобі настрій?

Аліє лише похитала головою. Вона сіла на услужливо розстелений на траві Адріянів плащ і потупила зір. Адріян дістав люльку і, ставши ближче до води, узявся її набивати.

– Ти такий хороший, – раптом сказала Аліє. – Лікар. Допомагаєш людям… Я спостерігала за тобою вчора – ті всі пані-шляхтянки вилися біля тебе, наче дикий виноград. Навіщо тобі я? Заради забави? Ти не схожий на людину, яка шукає забави. Бути подругою я тобі теж не зможу, я скоро поїду звідси… Та й не варта я тебе. Я, наче Лівія, щодня міняю свою личину та вже сама забула, як виглядає моє обличчя.

Адріян здивовано повернув голову. Його очі, очі людини, яка страждає меланхолією, зробилися вологими, а його обличчя раптом набуло натхненного виразу. Чоловік присів біля Аліє, обійняв її за плечі й ніжно поцілував. Потім відсторонився, ніби чекаючи, чи не відвісить йому дівчина ляпаса, і поцілував знову – сильно й пристрасно, збурюючи в грудях Аліє ціле море невідомих раніше почуттів.

– Навіщо це? – сказала Аліє, нарешті відсторонюючись сама. – Ти не відповів.

– Це й була відповідь. Я закохався, Христино. Уперше й востаннє в житті.

– Закохався? – вона підвела на нього великі очі, кольору бурштину, що золотими іскрами грали на сонці. – За тиждень мене тут уже не буде. То що ти робитимеш зі своєю любов’ю?

– Це звучить жорстоко. Не думав, що ти можеш бути жорстокою.

– Можу. Я всім приношу самі лише нещастя, – із натиском проказала дівчина. Несподівано для неї самої у її душі прокинувся хтось обачний і розважливий.

– Я поїду з тобою, куди б ти не подалася, і яку б маску не одягла! – палко проговорив Адріян. – Мені байдуже, хто ти. Я прийму будь-яку!

Аліє гірко всміхнулась, хитаючи головою. Вона вдивлялася в палаючі очі Адріяна й твердо запитала:

– І ти здатен заради мене на зраду свого покровителя?

– Що ти задумала? – ледь зіщулився чоловік.

– Відповідай.

– Так. Заради тебе я згоден на все.

– Добре. Тоді мені потрібна буде твоя допомога.


Наступного ранку сонця на небі вже не було. Його затуляли важкі сірі хмари, пухнастим куполом нависаючи над містом. Аліє, як звичайно, приносила братові сніданок. Він мовчки сидів у своєму кутку, навіть не підводячи на неї очей. Жалюгідний, брудний і зацькований, Махмуд і близько не був схожим на блискучого воїна, знатного агу. Без жодного слова Аліє поставила миску на підлогу й вийшла.

Учорашня розмова з Адріяном давала їй надію, хоча дівчина й досі не була певна, що чинить правильно. Татарка розказала Адріяну лише те, що їй здавалося, він має знати. Розказала, що Махмуд її брат, і що вона мусить звільнити його з полону. Адріян не питав про подробиці. Узагалі, він ні про що більше не розпитував. Його цікавило лише розташування в’язниці, кількість вартових та потаємні ходи з замку, які жартома показала дівчині легковірна Катруся.

Адріян пообіцяв дістати ліки, від яких людина міцно засинає. Ці ліки треба було підсипати в питво сторожі, а коли вартові заснуть, забрати в них ключі й вивести Махмуда через потаємний тунель.

Аліє довго осмислювала події минулого дня. Думки про Адріяна бентежили її, але вона щоразу питала себе, чи можна довіряти людині, яка вже на другий день знайомства обіцяє звернути заради тебе гори, ні про що не питає й поводиться, щонайменше, нерозважливо. От і зараз, виходячи за межі фортеці, вона думала, чи не розкаже Адріян про її задум Ґурському чи – ще гірше – Калиновському, чи він і справді готовий допомогти.

У місто Аліє вибралася за нитками для вишивання. Рукоділля заспокоювало її, переносило в інший світ – світ дивовижних тварин і чудернацьких квітів. І вона прикрашала вишивкою все, що мала: рукава й поли спідньої сорочки, шовкові стрічки, запаски, свій новий багряний жупан і навіть Катрусину корсетку на знак удячності.

Накупивши ниток, Аліє вже зібралася повертатися у фортецю й братися за улюблену справу, коли побачила Адріяна. Вочевидь, він був заклопотаний і швидким кроком ішов по вулиці – незмінно убраний у чорне.

Довго не розмірковуючи, дівчина підбігла до нього й ухопила за рукав.

– Боже помогай, – сказала з несміливою посмішкою вона.

– Ох, це ти! – обличчя Адріяна просіяло. – Радий бачити тебе так скоро, радосте моя!

Адріян поцілував її в щоку, але Аліє відсторонилася.

– То ти дістав? – змовницьки прошепотіла вона, відсторонюючись від зайвих думок і зосереджуючись на головному.

Саме йду до жінки, яка ці сонні краплі робить.

– То можна я з тобою?

Але Адріян незгідно похитав головою.

– Тобі краще не ходити зі мною. Навіщо зайві підозри?

– Але ж ти казав, що ця жінка – твоя подруга. То вона нікому не скаже! Будь ласка, – благально склала руки Аліє, і її погляд зробився ангельсько-печальним. – Я місця собі не знаходжу! Дозволь, я піду з тобою!

– Бісове дівча, – з лагідним докором сказав Адріян. – Добре, ходімо вже разом!

Із неба накрапав дрібний дощ. Навіть не дощ і не туман огортали місто, а мряка, яка буває восени. Сонце вже повернуло на зиму, тож погоди стояли похмурі, хоч на календарі й було ще літо.

Так далеко від фортеці Аліє ще ніколи не заходила. Вони ішли вузькими, посипаними дрібним камінням доріжками в бік Руської брами, помежи крихітних вірменських будиночків із несподівано високими мурованими парканами, що розташувалися понад самим урвищем.

– А ось колишній гарем якогось знатного турецького вельможі, – указав на величну, обвиту диким виноградом будівлю, Адріян. – У давнину тут у підземеллях, кажуть, була в’язниця для особливо непокірних бранок.

Аліє мимоволі здригнулася.

– Що там зараз?

– Мешкає один заможний турок. Торгує на базарі тканинами, платить бургомістру непогане мито.

– І гарем тримає?

– Перевіримо?

– Ні, ні, мені зовсім не цікаво! – запевнила Аліє.

Ледь не єдина річ, яку Аліє розказала про себе, що вона була напівтатарка, а в підземеллях фортеці несправедливо ув’язнений її рідний брат. Ця напівправда робила їх хоч трохи ближчими, але дівчина все рівно почувала себе огидно.

– А далеко нам ще йти? – змінила тему вона.

Хижка, яку вони шукали, притулилася одним боком до самого муру. Одразу за нею виднілась галерея з вузенькими бійницями. Схоже було, що в будиночок неодноразово влучали з ворожих мушкетів і пушок, коли місто змінювало чергового господаря.

Дощ саме припустив, і маленька глиняна мазанка справила на Аліє ще жалюгідніше враження.

– А ця жінка… Вона знахарка? – сказала Аліє, замешкуючись.

– Я би не називав її так, – Адріян посміхнувся й у його голосі почулася несподівана ніжність. – Скоріше… аптекарка, якщо можна так казати про жінок. Бо вона все робить по-науковому, а не спираючись на якісь забобони, як це зазвичай роблять всілякі баби-повитухи. І жодної дохлої кішки! – сміючись заспокоїв він Аліє.

Та кивнула, збираючись рушити далі, але Адріян продовжував:

– Вона дуже розумна й талановита особа. Якби вона була чоловіком, то вже зробилася б першим аптекарем на все місто. Вона тобі сподобається, от побачиш!

– Буду рада знайомству, – не дуже впевнено відповіла Аліє, із деяким острахом відкриваючи двері старої хижі.

Всередині було напівтемно. Тьмяне денне світло ледь-ледь пробивалося через вузенькі віконечка, освітлюючи довгий стіл, заставлений склянками й мисками з різноманітними сумішами. Промені падали на завішені травами пошарпані стіни й викривали силует молодої жінки, яка схилилася над якимось рукоділлям.

Аліє вистачило одного погляду на жінку, щоб упізнати в ній ту, котра нещодавно назвалася їй Уляною. Голову жінки покривала та ж сама руда хустка, кінчики якої стирчали зверху, нагадуючи роги, на плечі ж був накинутий сірий чепрак, протертий на рукавах та поїдений міллю. Жінка здивовано підвела голову, ніби не чекала гостей, і з іще більшим подивом перевела погляд із Адріяна на Аліє.

– О, так ось для кого ти замовив сонне зілля, – поволі проговорила вона, звертаючись до Адріяна й вже потім знову потім повертаючись до дівчини: – Дай же я тебе роздивлюся.

Жінка встала й підійшла ближче, обпалюючи Аліє недобрим поглядом, від якого тіло татарки покрилося сиротами.

– Це Уляна, – м’яко сказав Адріян, ніби нічого не відбувалося. – А це – Христина, про яку я розповідав тобі.

– Ми зустрічалися, – видавила з себе Аліє, почуваючись, як Івасик-Телесик на гостині у Баби Яги. – А від Уласа нічого не чути?

– Я ж говорила – ні-чо-го! – огризнулась Уляна, повертаючись до столу й чітким рухом переливаючи якусь прозору рідину з горнятка в склянку.

– Гей, будь ввічливою з нашою гостею! – нарешті приструнив її Адріян. – Хто такий цей Улас?

– Її брат-близнюк, я зустріла його дорогою сюди. Він тричі рятував мої життя й честь…

– Уляно? – здивувався Адріян, підходячи ближче до жінки й розвертаючи її обличчям до світла. – І як давно ти маєш брата-близнюка? Та звідкіля він узагалі міг у тебе взятися!

Усе обличчя Уляни покрилось рум’янцем, проте вона швидко опанувала себе й відповіла впевненим голосом:

– Це дівча сплутало мене з кимось, тож я їй просто підіграла.

– Тоді звідки у тебе цей перстень? – не вгамовувалась Аліє, підвищуючи голос і вказуючи на безіменний палець Уляни. Великий чорний агат мерехтів у слабкому денному світлі.