Я їхала до своєї єдиної тітки сюди, у Кам’янець. Знаєш, я ж збиралася таємно позбавитися дитини, попросити грошей на навчання й під виглядом хлопця вступити до краківського університету, щоб вивчати медицину. Аліє, дівчинко, я була просто, як ти! Чого я тільки не натерпілась дорогою від Львова до Кам’янця! Це була моя перша самостійна мандрівка, я нічого не тямила, розкидалася заощадженими за довгі роки роботи грішми. А прийшовши в Кам’янець…

Уляна замовкла. Їй було важко говорити, і Аліє навіть здалося, що вона вперше це все комусь розказує.

– Тітка була моєю далекою родичкою. Ми не бачилися з нею з самого дитинства, але вона прихистила мене й усе випитала. Її чоловік, заможний колись купець, напередодні помер, і вона лишилася самотньою, без дітей і будь-якої рідні, заробляючи шитвом одежі для благородних панянок. Вона умовила мене залишити дитину…

Зайвих грошей, звісно, не водилося – треба було годувати сина й викинути з голови мрії про навчання. Так я зосталася в Кам’янці. Але роботи ніякої знайти собі не могла. Я пробувала робити ліки – у мене це завжди добре виходило, але потім пішов про мене поговір, нібито я відьма. Син однієї шляхтянки, якому я робила ліки від пропасниці, помер. Вона звинуватила мене у навмисній ворожбі, наговорила такого! Буцімто я жаб на роздоріжжі зариваю, свічку в церкві якось «по-бісівськи» ставлю, шнур від великого дзвона обрізаю… Такі дурниці! Мене засудили, і я цілу добу пролежала пластом на холодній кам’яній підлозі храму, після того як мене прилюдно висікли канчуками. Повернулася додому я зовсім хворою, у мене ледь не сталося зараження крові… Я не мала жодного покровителя й вирішила так більше не ризикувати.

Колись хтось із львівських студентів розказав мені, як вони заробляють гроші, працюючи в багатих сім’ях час від часу учителями – мандрівними дяками. От я і спробувала, перекинувшись чоловіком.

– Це було складно?

– Та вже ж не легко! Мій обман одразу ледь не розкрили. Але я вчилася на своїх помилках, і мені все більше вдавалося вести себе по-чоловічому.

Скоро я влаштувалася на службу, потім знайшла нову. Із кожним разом я їхала все далі й далі від дому – спершу Хмільник, потім Брацлав… Вишневецькі були моєю четвертою сім’єю. Я збиралася пробути в них до кінця літа…

– А чому ти тоді поїхала за мною?

– Такий кумедний збіг обставин, – невесело всміхнулася Уляна. Її очі зовсім не сміялися. – Того ж дня, як ти звалилася на мою голову, я зустріла Одарку Скопелиху, пралю, що жила просто навпроти моєї тітки. Вона мала якихось родичів в Черкасах, от і приїхала… Звісно, я не могла не розпитати її, як там тітка й Бенедикт. Питаю, а вона як почне ридати! Тітка при смерті твоя, каже… От я того дня й узяла ноги в руки та помчала в Кам’янець. Дорогою вирішила нагнати тебе – дуже шкода зробилося, подумала, що пропадеш сама. Згадала себе… Я розпитувала людей на шляху, вони й підказали, що ти до пана Сестринського на обід завітала.

– Я тоді ще зовсім нерозумною була! – посміхнулася Аліє.

– А наче зараз у тебе розуму побільшало? – розсміялась у відповідь Уляна. Цього разу вже щиро.

Аліє зробила вигляд, ніби пропустила ті слова повз вуха.

– То як твоя тітка? – запитала вона.

– Уманський корчмар… Пам’ятаєш старого німця? Переказав, що моя тітка померла, а за Бенедиктом його хрещений батько наглядає.

– Господи! – жахнулася Аліє та відчула, як червоніє, згадуючи події тієї ночі. – Така звістка, а тут ще й я… Я себе так нікчемно поводила! Не дивно, що ти тепер не хотіла мене й бачити…

– Пусте. Минулося, – тихо відповіла Уляна.

– Але ти сказала – хрещений батько… Як ви познайомилися з Адріяном? Він говорив, що ви знайомі з дитинства…

– Адріян і є Давид.

Дівчина заплющила очі, збираючись з думками.

– Тобто ви… Тобто Бенедикт…

– Через два з гаком роки він знайшов мене, – продовжувала Уляна. – Ми знову почали товаришувати, ніби нічого й не сталося. Розумієш, Давид, як і я, завжди прагнув неможливого. Він же ці два роки вчився в Падуї! Приїхав вже не аптекарем – велів називати його лікарем! Сам Анжей Ґурський, наш каштелян, запропонував йому працювати при своїй особі, але за умови, якщо Давид визнає Ісуса сином Божим. Давиду було все одно – він визнав би Богом хоч чорта, аби вибитися в люди! Уявляєш, він відрікся від свого імені, віри, своєї сім’ї! Але ті люди, до яких він так прагнув, однаково його не приймали.

Аліє глитнула слину. Здавалося, Уляна розказувала про неї саму. Але жінка продовжувала:

– Він не міг цього збагнути. Як це йому – освіченому, талановитому, красивому – весь час указували на його місце якість неотесані, грубі шляхтичі з родовим гербом на дверях палацу. І він мстився панам-шляхтичам.

– Із їхніми дружинами?

Уляна кивнула.

– Уляно… А мені здалося, чи він… курить опій?

Жінка кивнула.

– Це почалося нещодавно. Давид зневірився, утратив сенс життя. Він зрозумів, що ніколи не здійметься на бажану вершину…

– Але ж він лікар! Я бачила, як він ставиться до своїх хворих, як він співчуває, дбає про них! – із запалом сказала Аліє, підводячись. – Хіба не в цьому його призначення?

– Він честолюбець. І що би він не казав про своїх стоїків і Сенеку – він буде щасливим, лише коли матиме найкраще.

– Чи ж буде? – похитала головою Аліє.

– Після зустрічі з тобою, – якось ніяково сказала Уляна, – Давид запевнив мене, що покинув…

Дрібні мурашки пробігли спиною Аліє.

– Ти його досі любиш?

– Що ти, – сумно посміхнулася Уляна й відвела погляд. – Стільки часу минуло. Він мені як брат.

– То чому ж ти так вишкірилася на мене, коли я прийшла за ліками? Хіба лише тому, що досі на мене ображалася через той випадок в Умані?

– Я лише захищала свій світ. Давид…. Називатимемо його тепер Адріян… казав, що ви разом їдете до Києва. Мені не хотілося його втрачати. Але… – Уляна злегка потисла руку Аліє й знову продовжила: – Нехай краще ти, наївна моя татарочко, зробиш його щасливим, аніж дурман опію чи багаті підстаркуваті шляхтянки.

Годинник на міській площі пробив десять. Уже стемніло, але в дворі фортеці горіли смолоскипи. Аліє розминулася з Катрусею в дверях своєї кімнатки.

– Ти що, знову на побачення? – підморгнула їй Катруся.

«Добре, що вона не здогадується, із ким саме я ходила на те побачення. Вона б мене вже зі світу зжила», – подумала про свою зустріч із Адріяном татарка. А в голос якомога веселіше відповіла:

– Я спробую повернутися не пізно!

Свої скромні пожитки Аліє вже зібрала в клунок і ще засвітло передала Адріяну. Той повинен був чекати її з трьома запряженими кіньми на виході з показаного Катрусею підземного ходу, що вів за міські мури. У неї в руках був лише великий глек.

– А що це ти несеш? – раптом озирнулася на свою сусідку Катруся.

– Узвар, – одразу зніяковіла Аліє. В узварі було замішане сонне зілля.

– А куди це ти його несеш? – не відставала та.

– Вирішила пригостити моїх товаришів, які на сторожі в’язниці стоять. Ти ж знаєш, я поїду звідси з паном Калиновським уже за кілька днів. Хотілося зробити їм щось приємне. Не все ж їм воду пити!

– То чого ти мені не хочеш зробити приємне? – дзвінко засміялася Катруся, підставляючи своє горнятко.

Аліє наливала узвар, намагаючись посміхатися, але серце в грудях так сильно калатало, ніби дзвони перед великодньою службою. Їй здавалося, що Катруся от-от почує стукіт її серця й запідозрить недобре. А що як вона, Аліє, налила забагато зілля? Або навпаки, замало, і вся сторожа прокинеться, коли не слід?

Катруся зробила великий ковток.

– Такий-собі узвар, – скривилася вона. – Але пити можна.

Не встигла вона поставити горнятко на стіл, як її тіло обм’якло, й дівчина повільно опустилася на підлогу.

Аліє одразу припала до Катрусиних грудей, але почувши слабке дихання, заспокоїлась. Перетягнувши дівчину на ліжко, Аліє ще раз оглянула кімнату в пошуках своїх забутих речей і загасила каганець.

Татарці пощастило, що великий загін, який зазвичай квартирується в фортеці, цими днями був у роз’їзді. Фортеця й удень перебувала майже порожньою, а надвечір тут і зовсім нікого не залишалося, тільки поодинока сторожа, приставлена до в’язнів у башті й підземеллі, та вартові на єдиних воротах.

Підвал, у якому тримали Махмуда, мав окремий вхід знадвору. Щоб дійти до того місця, де починався тунель із замку, потрібно було пройти половину освітленого смолоскипами подвір’я. Аліє сторожко озирнулася й почала спускатися у підвал. Побачивши знайоме обличчя, вартові радісно з нею привіталася, змірюючи однак допитливими поглядами. Уночі Махмуда стерегли два найманці, і сьогодні це були Захарій, якого вона пам’ятала ще з Умані, та Іванко Лісовик, зовсім молодий хлопчина, що лише втретє ніс варту.

– Чого це ти до нас так пізно? – підняв брови Захарій.

Дівчина спробувала посміхнутися.

– А я вам дещо принесла! Гостинець! Мене на кухні пригостили – тут цілий глек узвару! Ми з Катрусею стільки за ніч не вип’ємо, а він до ранку може вже й скиснути.

– О, яка ти в нас молодець! – сказав Захарій, забувши про будь-які підозри й наповнюючи свій великий дерев’яний кухоль. – Іване, питимеш?

– Та ні, щось не хочеться, – сказав хлопець, повільно потягуючи люльку.

Аліє кинуло в жар. Якщо Захарій засне на очах у Іванка, то її задум одразу розкриється.

– Іванко, ти мене ріжеш без ножа, – ніжним голосом промовила вона, швидко наповнюючи ще один кухоль.

Вона підійшла до хлопця й миттю вмостилася в нього на колінах.