– Я ж для тебе принесла, дурнику! – потріпала його світлі кучері вона.

І поки здивований Захарій відпивав ковток, а знічений Іванко не знав, куди подіти руки й очі, Аліє сама влила в рот вартовому принесений узвар.

За кілька хвилин чоловіки вже мирно спали на своїх місцях, а Аліє, важко дихаючи, нишпорила на поясі в Захарія в пошуках ключа.

Намацавши зв’язку, дівчина обережно зняла пояс і якомога тихіше, усе ще остерігаючись, стягнула всі дев’ять ключів. Вона швидко знайшла потрібні двері й потрібний ключ – ще під час першого візиту сюди їй розказали про зазубрини – мітки, кількість яких вказувала на номер камери. До дверей в’язниці Махмуда підходив п’ятий. Ключ легко провернувся, і з темряви визирнув її брат, тримаючи напоготові кинджал.

Не встиг Махмуд вийти, як Захарій поворухнувся, голосно при цьому зітхаючи. За мить татарин підскочив до вартового й одним відточеним рухом перерізав йому горло. Аліє закрила рот руками, щоб не закричати.

– Навіщо? – ледь видавила з себе вона. – Він же спав!

– Цей чолов’яга завжди мене дратував, – крізь зуби процідив Махмуд, поглядаючи на Іванка.

Але Аліє вже стояла біля юного вартового, закриваючи його собою.

– Не чіпай його! – гаркнула вона, вишкірившись, мов дика кішка.

Махмуд лише вишкірився у відповідь і різко сплюнув.

– Допоможи краще зняти з цього-от штани, поки вони ще не вимазалися кров’ю!

Татарин почав знімати з убитого одяг, а Аліє не могла примусити себе допомогти брату, хоч бачила, що той насилу рухається від недавніх катувань і побоїв. Натягнувши штани Захарія й накинувши на плечі його жупан, Махмуд мовчки пошкутильгав до виходу. Тут лише Аліє отямилася й, обігнавши його на вузьких сходах, пішла першою.

Подвір’я було безлюдним, і Аліє дякувала за це Богу, благаючи обійтися сьогодні без інших даремних смертей. На грудях тихенько подзвонював украдений у Катрусі ключик від чорного ходу.

На виході з фортеці віяв легенький вітерець, спокушаючи Махмуда вдихнути на повні груди такої несподіваної свободи. На віддалі стояв Адріян з кіньми.

– Ти повернешся за тими реліквіями? – тихо запитала Аліє.

– Не твоя це справа! – відрізав брат, підходячи до коня. – Прощавай. Сподіваюся, наші шляхи більше не перетнуться. Не хочу тебе знати.

– Ти вважаєш за велику честь рятувати твоє життя, чи не так? – Аліє зробила уклін, торкаючись кінчиками пальців голови, грудей і живота. – Того козака, що пощадив тебе, засудили до страти. То, може, і мене уб’єш за те, що врятувала тебе? Моїм власним кинджалом?

– Ти осоромила наш дім. Ти заслуговуєш на смерть, але спершу ти помучишся. Ти будеш служити панам, які самі мали б прислуговувати тобі! – Махмуд метнув гострий погляд на сестру й на Адріяна, що відчуженим видом стояв трохи поодаль, але чув кожне слово розмови.

Аліє не відповіла. Їй зробилося так гірко, що вона ледь втримала сльози, які наверталися на очі.

– Перекажи мамі…

Махмуд похитав головою й через зціплені зуби сказав:

– Хай ліпше думають, що ти мертва.

Він зі злістю жбурнув кинджал на дорогу та зник у темряві, а Аліє упала на траву й розридалася. Адріян за мить уже сидів біля неї, обіймаючи за плечі.

– Ти виконала свій обов’язок. Нам час, допоки сторожа не кинулася.

Аліє раптом підвела на нього очі. Мокрі від сліз, вони здавалися ще більшими й зовсім бездонними.

– Спершу заїдьмо до Уляни! – відчеканила вона.

– Навіщо? Я вже попрощався з нею. А нам треба скоріше тікати звідси! Не можна повертатися назад у місто!

– Так треба! – взяла його за плечі Аліє й стрімко підвелася. – Хутчіше!

Накинувши плащі й гостроверхі шапки, які Адріян спеціально замовив у знайомого кравця, і зробивши великий гак навколо фортеці, вони знову заїхали в міські ворота.

– Хто там? – гукнули вартові.

– Посланці до пана Адама Ґурського, – миттю відповіла Аліє, не дозволяючи Адріяну бодай відкрити рота.

– Дівчина? – здивувався один.

– Маю послання від ясновельможного пана польного гетьмана! – випалили вона. – Ви ж не хочете, щоб через вашу підозрілість до жіночого племені у всього міста були неприємності?

Тон, яким говорила Аліє, був достатньо переконливим.

– Матвію, супроводжуй пані до нашого вельможного!

– Немає потреби, – кинула Аліє, риссю проскакуючи через ворота й зникаючи за рогом.

Адріян мовчки прослідував за нею, нічого не питаючи. Зупинилися вони лише неподалік дому Уляни.

– Звідси пішки й навшпиньках, щоб не привертати уваги сусідів, – наказав Адріян, і за кілька хвилин вони вже стукали в двері низенької хатинки.

– Ви збожеволіли?! – Уляна запалила свічку, швидко впускаючи гостей усередину.

Адріян лише здивовано знизав плечима, одним лиш поглядом вказуючи на Аліє, а та без сил опустилася на лаву.

– Далі я поїду одна, – сказала вона, не піднімаючи очей.

– Що ти говориш, Христино?! – кинувся до неї Адріян, але вона його відсторонила.

– Мене звати Аліє, – ледь не зриваючись на крик відрізала дівчина. – Так просто: А-лі-є. Це означає «вища», «піднесена». Я дочка татарського бея й полоненої русинки. Я сама не знаю, що роблю на Україні, але схоже, що я послана сюди самим дияволом, щоби нівечити всім життя!

Дівчина підвелася й заміряла кроками маленьку кімнату. Від шуму прокинувся Бенедикт. Він визирнув з-під ковдри й уважно спостерігав за Аліє своїми жвавими допитливими оченятами.

– А це – Уляна, – продовжила сповідь татарка, – яка видавала себе за мандрівного дяка Уласа, бо в неї маленька дитина, яку треба за щось годувати й одягати.

Уляна закрила обличчя руками, ховаючись від приголомшеного погляду Адріяна.

– Так, Адріяне, до недавнього часу, перед тим як ти почав допомагати їй і замовляти в неї ліки, вона місяцями мешкала далеко від свого сина у багатих паничів, видаючи себе за чоловіка!

Тепер очі Аліє горіли праведним гнівом. Уляна підняла голову, безмовно благаючи Аліє припинити, але марно. Вона продовжувала, і ніхто не наважився суперечити їй.

– А ось це – Давид, – лагідно подивилася на чоловіка вона. – Він іудей. Був іудеєм, доки не зрікся свого роду, щоби прислужитися якомусь вельможі й одного разу отримати шляхетство. Він – талановитий лікар, але просто дарувати людям життя йому замало! Він честолюбець і хоче мати власний герб, титул і маєток. І для цього ладен іти будь-яким шляхом. Чи не так, Адріяне?

– Ти ріжеш мене без ножа! – викрикнув Адріян. – До чого ти це все?..

– А це – Бенедикт, – вела далі Аліє, не звертаючи жодної уваги на протести.

Дівчина підійшла до ліжечка й взяла малого на руки. Той, сонно потираючи оченята, слухняно вмостився на колінах Аліє.

– Наш маленький Бенедикт… син Уляни й Адріяна.

Адріян заперечно захитав головою.

– Він справді мій син – хрещений! – із жаром випалив він.

– Кого ти намагаєшся обдурити? Та в нього твої очі, волосся, твоє обличчя! Ти ж… Ти зневажаєш жінок, я бачила, я спостерігала! Про Уляну ж говориш як про кращого друга! А вона…

Аліє вручила Бенедикта розгубленому Адріяну, а сама сіла на лаву поряд з Уляною, обіймаючи її за плечі.

– Вона досі любить тебе, як і три, п’ять, двадцять років тому!

Усі замовкли. Уляна залилася густим рум’янцем і знову заховала голову в долонях. Адріян дивився то на неї, то на Аліє, то на малого Бенедикта, який принишк у нього на руках, і не міг зрозуміти, звідки це дівча, яке він взяв під свою опіку, знає такі неймовірні речі.

– Ти маєш лишитися тут. Я поїду сама, – сказала вона й уперше за тривалий час у її голосі забриніли владні нотки.

Де й поділася нещасна загублена дівчинка з заплаканим обличчям.

– Господи, та ти ж знову вляпаєшся в якусь халепу, навіть не доїхавши до Києва… – почала було Уляна, але Аліє її перебила:

– Я не пропаду! Я вже подорослішала, Уляночко! Щось придумаю! Я видаватиму себе за шляхтянку, що їде на постриг в монастир. Чи, може, я дала обітницю Святій Діві, що сама здійсню паломництво до її святинь. Усі повірять! – гаряче заговорила Аліє. – Я не можу прирікати Адріяна на вигнання через мого… брата, – раптом гірко сказала вона, і весь її запал кудись щез. – Я не маю права вас розлучати, – тихо, ледь не пошепки сказала вона, окидаючи присутніх поглядом. – Та й недоречно це якось – мені брати шлюб з Адріяном, бо його серце все одно належатиме тобі, а той, хто сниться мені, усе одно мертвий…

Адріян підійшов до Аліє й поцілував її у чоло.

– Ти ще краща, ніж я думав, – ледь помітно посміхнувся він. Його руки тремтіли, а завше горда пряма спина згорбилася, ніби від невидимого важкого мішка. – Уляно, чи правда те, що сказала ця дівчинка?

Жінка лише кивнула, не підводячи очей.

– Чому ж ти мені брехала? Чому не сказала?! Ні про дитину, ні про твої заробітки?

– Я…

Аліє здивовано дивилася, як з очей Уляни потекли великі блискучі сльози. Раніше вона не могла б і уявити, як ця сильна жінка плаче.

– Я піду… – ніяково прошепотіла Аліє.

Адріян не ворухнувся. Він, ніби зачарований, дивився на Бенедикта, який заснув у нього на руках.

Натомість озвалася Уляна.

– Зажди! – гукнула вона, витираючи непрохані сльози. – А ти й справді подорослішала… Але якщо вже вирішила їхати сама, то будемо вчитися на моїх помилках.


Передосінні садки пахли стиглими яблуками. Аліє так закортіло зупинитися, проїжджаючи повз дерева, що аж гнулися від важких, налитих соком плодів, але вона примусила себе їхати далі, не зупиняючись. Спішилася, лише коли просто перед нею виїхав військовий роз’їзд.