Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– Хлопче, а ти куди їдеш? – заговорив до неї ватажок, середніх літ чоловік із охайно підстриженою світлою бородою.

– Листа везу до пана Ханенка, що в Києві.

– А покажи!

– Та ось! – Аліє дістала з-за пазухи складеного папірчика з сургучевою печаткою.

Намагаючись приховати тремтіння пальців, вона заховала руки за спину, байдуже роздивляючись збрую на конях роз’їзду. Здавалося, серце от-от зупиниться.

– Як звати? Звідки їдеш?

– Звати Іваном, а листа везу від однієї пані з-під Кам’янця, яка би дуже не хотіла, щоб про неї дізналися, – змовницьки підморгнула командуючому вона.

– Ох, від таких пань тільки клопоти потім зайві! – відповів на те чолов’яга. – Ну, обережніше будь, Іване, а то цими дорогами татарин-головоріз вештається.

– Що за татарин?

– Та учора втік із в’язниці. Із самої кам’янецької фортеці!

– А як же він звідти утік? Кажуть, утекти звідтіля взагалі неможливо!

– Дівчина допомогла. Певно, вона з ним утекла, бо й сліду від неї в Кам’янці не лишилося.

– Отакої! – «Іван» почухав потилицю, його шапка повільна сповзла й показала підстрижене під макітру волосся. – Ну, удалих вам пошуків!

– І тобі Бог помагай! – добродушно відповіли чоловіки.

День видався сонячний. Люди виходили з темряви костьолу і мружилися від яскравого сонця. Стара пані йшла під руку з високим, уже немолодим, засмаглим шляхтичем. Обоє вбрані скромно, як і належить ревним католикам, але милостиню роздавали щедро, не шкодуючи грошей.

– Так давно не було сонця, – скрипучим голосом озвалася до свого супутника пані, – та нарешті Геліос осідлав свою золотосяйну колісницю!

– Осідлати можна коня, та аж ніяк не колісницю, мамо, – похмуро відповів їй шляхтич.

– У дощову погоду мене хилить на сон, – пропускаючи повз вуха його слова, безтурботно продовжувала старенька. – І коліна судома зводить. А зараз так гарно, так гарно… Це чудотворний лик робить дива! Добра ця справа – ти і монастир побудував, і ікону святу привіз… Вона ще не одне чудо явить – пом’яни мої слова! Холопи мають тебе щодня благословляти за твої добрі діяння…

– Ясновельможний пане, – окликнув шляхтича товстий чоловік, вдягнений розкішно, по-панськи.

Він ішов за ним від самого костьолу, але все не наважувався підійти.

– Прошу твою милість пробачити мене… Я Соболь, Тимофій Соболь, зем’янин із Кам’янця…

Шляхтич намагався залишатися суворим і сповненим божеської благодаті після молитви, але не зміг втриматися від щасливої посмішки.

– Слава Ісусу Xристу! – привітання прозвучало, наче вигук, – чоловік зробив наголос на слові «cлава», а в очах сяйнула надія якнайшвидше передати маму під опіку когось із челядинців і нарешті відволіктися від розмов про судоми та чудеса бернардинів. – Чим заслужив таку честь? Ти приїхав подивитися на мій новий монастир?

– Пане Януше, монастир ще кращий, ніж його описували! Прекрасний, прекрасний костьол! Я чув про твоє щасливе звільнення з татарського полону, про обіцянку побудувати Храм Божий, якщо ноги твої знову топтатимуть руську землю. І ось – чесний пан завжди виконує свої обіцянки!

– Та все ж, для чого ти приїхав аж сюди, у Бердичів, пане Соболе? – допитувався Януш, бачачи, що Соболь нервує.

– Як сказати… – гість переминав із ноги на ногу й ледь чутно забубонів собі під ніс: – Я бачив… бачив її…

– Кого – її? – закляк на місці пан Януш.

– Ту, кого ви з сім'єю вже оплакали.

– Господи! Христину? – тьмяні очі шістдесятирічного шляхтича спалахнули молодецьким вогнем. – Присягнись!

Соболь квапливо перехрестився, і все повторював:

– Я бачив її…

– Бачив де?

– У Кам’янці, у пана Анжея Ґурського на балу.

– Сьогодні ж велю сідлати коней! – викрикнув Януш Тишкевич, один із найбільших магнатів Київщини й Житомирщини, майбутній каштелян київський, поборник татар і ревний католик.

У Київ Аліє в’їздила поночі, але місто не спало. Ворота, прикрашені цеховими значками й пучками чорнобривців, були відчинені, а вартові весело запитали, чому вона спізнилася на свято. Від них несло горілкою та цибулею.

– Та мені не до свята, шановні, – відсторонилася Аліє.

Вона вже перебралася в жіноче вбрання, і на ній й знову був улюблений жупан із новими ґудзиками та квітчаста спідниця, підперезана вишитою запаскою. Але стрижене поспіхом брунатне волосся тепер довелося ховати під шовкову хустку.

– Я шукаю Марію Кушнірку, мати Лукаша. Вона десь на Подолі мешкає.

– Поділ – це там, – указала напрямок сторожа. – Іди на вогні й музику. Краще б і нам там витанцьовувати, а не тут на Жидівських воротах стирчати.

– А що за свято таке?

– Тю, та Семена ж сьогодні. Женіння свічки. Усі цехи ремісничі святкують, а з ними й усе місто.

Феєрверки, якими спалахувало небо, освітлювали київські гори – круті пагорби, розкидані по всій окрузі. У прохолодному повітрі пахло порохом і яблуками. Аліє їхала дуже обережно, щоб не зачепити підпилих перехожих, але й не надто повільно, аби встигнути туди, звідки лунали відзвуки свята. Доки всі не розійшлися, шансів знайти потрібну жінку, розпитуючи людей, було більше.

Заїхавши по Верхньому валу на широку ринкову площу, Аліє була вимушена спішитися. Так багато людей, які п’ють, танцюють і веселяться в одному місці, вона ще не бачила. Помітивши дерев’яну табличку з написом «Шинок Подільський», Аліє залишила на конов’язі свого жеребця й зайшла всередину. Людей тут майже не було – сьогодні всі святкували просто на базарній площі, а шинкарка, висока, ледь згорблена молодиця з видовженим, мов у кобили обличчям, виносила їм на вулицю пиво й меди.

– Шинкарочко! – улесливо заговорила Аліє. – Я шукаю одну жінку, її звати Марія Кушнірка.

Шинкарка зупинилася й голосно поставила на стіл тацю з повними пивними кухлями. Одну лиш мить вона здивовано оглядала Аліє, а потім знову взяла до рук підноса й промимрила:

– А тобі чого від неї треба?

– Хочу одну річ віддати, яка її синові, Лукашеві, належала.

– Чекай тут, – хриплим голосом наказала «кобиляча голова», як її подумки вже прозвала Аліє, і зникла за порогом.

Минуло зовсім мало часу, як шинкарка повернулася, а за нею, важко дихаючи, човгала товста приземкувата баба. Миловидне обличчя баби перетинало кілька глибоких зморшок, так що Аліє при світлі свічок не одразу вдалося визначити її вік.

– Ну, – сказала вона, наблизившись до Аліє. – Я – Марія Кушнірка.

Жінка завмерла в очікуванні, зводячи разом на диво тонкі й високі брови та поставивши руки в боки.

Дівчині зробилося ніяково. Її пальці самі по собі почали колупати дерев’яну ніжку стола. Шинок тим часом наповнювався новими молодицями, що з цікавістю розглядали Аліє, тримаючись трохи осторонь.

– Твій син… Лукаш… – несміло почала вона, зустрівшись із суворим поглядом баби. – Він потрапив у полон до татар, деякий час був рабом на галері, але біля берегів Кафи підняв козаків на бунт. Поводив себе дуже мужньо та відважно, але був страчений…

Аліє не розуміла. Кожне слово давалось їй дуже тяжко. А мати Лукаша, замість того, щоб розридатися чи схлипнути за сином, продовжувала дивитися їй прямісінько в очі, і на додачу – презирливо шкіритися.

– Давай уже його скоріш сюди! Ах, щоб тобі щастя не було, підла сучко! – раптом випалила вона, насилу стримуючись, щоб не вчепитися Аліє в коси.

– Кого? – дівчина відступила під натиском рук дебелої жінки.

– Хрестика! Бодай тобі лиха година, шльондро! – Марія наодмаш ударила Аліє по обличчю. – Відьма!

– Та що ти робиш, жінко? Я ж… Він же… – нічого не розуміючи залепетала Аліє.

– Давай сюди, сказала!

Дівчина покірно зняла з шиї заздалегідь повішений на окрему мотузочку олов’яний хрестик.

– Мені про тебе, бісова бусурманка, все шляхетна панна розказала!

– Невже… Агнешка..? – безсило прошепотіла татарка, не в змозі повірити людській підлості.

– Вона-вона! Та що ж ви стоїте, добрі люди! Ось та бузувірка, що мого сина розуму лишила! Зачаклувала, відьма поганська, хрестик, мамин хрестик – найдорожче – дурманом відібрала!

Не встигла Аліє й півслова вставити, як ніби з-під землі виросли дівчата, молодиці та старезні баби. Хтось вп’явся ззаду за хустку, боляче відтягуючи голову назад; хтось кігтями роздряпав обличчя, розірвав сорочку, обілляв бурячихою квітчасту спідницю… Аліє не змогла знайти в собі сили опиратися – вона просто підкорилася потоку людських рук, який нівечив її тіло; підкорилася людям, які так підло плювали в душу. Це був удар, якого вона найменше очікувала.

– Мамо-о… – лише встигла простогнати вона, звертаючись чи то до своєї, чи то до Лукашевої матері, і навкруги запала темрява.

Вона вже не чула, як сміялися п’яні молодиці, як нахвалювали Марію й проклинали її саму.

– У холодну її! – крикнула якась молодичка своєму чоловіку, що саме поспішав розібратися, що тут діється.

Довго розбиратися не стали. Кинули в холодну, судить постановили зранку, та й пішли святкувати далі.

Коли до Аліє повернулась свідомість, вона була вже певна, що знаходиться на тому світі. Вірогідно, у пеклі, бо кожен порух тіла віддавав болем у кістках і м’язах. Вона спробувала підвестися з холодної долівки, але в боку щось боляче хруснуло, тож дівчина лиш важко зітхнула від безпомічності й знову розпласталася на підлозі.

У ямі було сиро й темно. «Хоч би в цьому пеклі не водились щури…», – подумала Аліє, намагаючись стерти брудним подолом сорочки патьоки запеченої крові зі свого обличчя. Потрібно було зайняти руки, щоб хоч якось відігнати важкі думки.