Тепер у неї був час на роздуми. Багато часу.

«Припустимо, я жива», – міркувала Аліє. – «Але що наплела про мене Агнешка, щоб на мене чекав такий прийом? І хоча я ще жива, проте смерть прийде незабаром. Чи від синців, чи від бруду в моїй крові, чи від вогнища, запаленого добрими людьми навмисно для мене. І кому тепер молитися? Аллаху? Чи Ісусу?!» Аліє торкнулася шиї, шукаючи свій оберіг, але ланцюжок із маминим хрестиком щез. Певно, ті баби з прокльонами й міцними кулаками вирішили забрати в дівчини все до остатку: спершу мрію, потім надію, а скоро й життя.

Загублена в плутанині думок, Аліє задрімала. Це був важкий сон хворої, радше схожий на марення, від яких кидало то в гарячку, то в холод.

Голоси, що долинули зверху, здалися дівчині черговими примарами. Чиїсь руки підняли її й обережно вийняли з ями, ставлячи на землю. Хтось тихо зашептався, і Аліє змусила себе розплющити очі.

Її обступили чоловіки. Татарці здалося, що їх зібралося більше двох десятків, і всі дивилися на неї, розглядаючи крізь розхристаний жупан і порвану сорочку її вкрите синцями й ранами тіло, присвічуючи свічками й лампадками.

Вона почала втрачати свідомість, коли чиїсь теплі руки підтримали її, і голос, давно забутий голос, що зрідка ще приходив до неї у снах, прокрався у свідомість:

– Господи, що ж вони з нею, бідолашною, зробили…

Вольовим зусиллям Аліє знову широко розплющила очі й підвела голову. Цього просто не могло бути! Без бороди, вимитий і гарно вдягнений, перед нею стояв Лукаш. Вона впізнала його за одним лише голосом й пронизливим поглядом, якого ні в кого більше не зустрічала. Охайно поголений, із тоненькими вусами над верхньою губою, він справді виявився значно молодшим, ніж їй колись здалося, майже її однолітком.

– А я… Принесла твій хрестик, – знічено посміхаючись розбитими губами, сказала Аліє.

Вона стояла, опираючись на Лукаша, який тримав її під лікті, щомиті готовий підхопити дівчину на руки, і розгублено, великими від подиву очима, дивився на свою давню знайому.

– Бідна! – прошепотів він лагідно. – Невже ти кинула дім, сім’ю лише для того, щоб виконати дану мені обіцянку?.. – Лукаш провів рукою по брудному волоссю, по набряклій заплаканій щоці, стираючи з неї криваві сліди.

Невідомі раніше почуття огортали теплою хвилею, ноги здіймалися над землею й робилося гаряче від єдиного дотику. Куди й поділися біль і страх смерті? Голова йшла обертом чи то від слабості, чи то від цього нового відчуття. Лукаш – живий! Ось він стоїть перед нею, із плоті й крові. А може, вона справді померла й зустріла його душу на тому світі?

– Як я завинив перед тобою! Це ж ти? Ти – та сама татарська панна, що приходила до мене? Аліє, так? Тебе звати Аліє?

– Звали, – похмуро кивнула дівчина та ледь стрималась, щоб не розридатися просто в нього на грудях.

Він пам’ятав її ім’я! Цього просто не могло статися насправді!

– А тебе ж мали стратити? Невже..? – її серце захололо у здогадці, що це батько виконав останнє прохання свої доньки.

– Сагайдачний ходив походом на Константинополь, а дорогою заскочив на невільницький ринок і в тюрму Кафи. За день до страти, люба Аліє Ханим.

Ноги дівчини підкосилися, а в голові запаморочилося. Калейдоскопом пронеслися події літа, і така чітка мозаїка її минулого розпливлася шматочками вицвілої смальти.

«Але тепер я знайшла його і ні за що не відпущу», – останнє, що подумала вона, непритомніючи в обіймах Лукаша.


Сни, неспокійні, тривожні, важким туманом кутали голову. Аліє примушувала себе спати, її змучене розбите тіло прагнуло спокою, але розум перевертав минуле, заглядав у майбутнє, перетрушував усе страхами, та все ж лишав ледь помітний промінчик надії.

Ось вона в ямі. Її засипає першим снігом, вона замерзає, забивається в куток і провалюється в прірву… Летить над запорозькими степами, разом зі зграями диких качок й міріадами комарів, що пищать їй щось на вухо своєю таємничою комариною мовою. Ось їхні слова стають чіткішими, і Аліє вже може розібрати: «Живу в Києві на горах, кладу хрест в головах; з ким вінчатись, з ким заручатись, з тим і за руку держатись…»

Моторошний шепіт луною гримів у голові татарки. Вона з силою розплющила очі, і побачила перед собою дівчину. Aліє здалося, що таких гарних дівчат вона ще зроду не бачила – струнка, засмагла й темноволоса, із блиском величезних зеленавих очей. Правильні риси обличчя дівчини псував лиш її хижий яструбиний погляд. За мить вона зникла, і Аліє вже не знала, чи справді бачила ту красуню, чи просто примарилося, що хтось стоїть над її головою, шепочучи недобрі слова.

Аліє зрештою переміг сон. Вона знову забула про все на світі й прокинулася лише від того, що поряд забряжчали миски й глечики.

– Оклигала нарешті? – скоса зиркнула на неї Марія. – Ти вже два дні спиш, ми тут думали, чи не віддала Богу душу, бува.

Дівчина мовчала. Їй хотілося пити, губи потріскалися й почорніли від крові, що на них запеклася, але просити пити у цієї жінки? Краще справді віддати Богові душу, ніж таке.

– А ти, крихітко, зіронько ясна, не розлежуйся, – навмисно солодким голосом продовжувала говорити Марія, на диво легко переносячи по хаті своє масивне тіло. – Бери ноги в руки, вузлика на плечі та й іди собі. Тобі тут не раді. Лукаш, до твого відома, – понизила голос жінка, – має наречену, купчанку. За її придане пів-Києва та ще два хутори купити можна. А красива яка, статна – тобі до неї, курдуплику маленький, не рівнятися.

– Так то вона приходила..?

– Приходила? Та чого б це. На щастя, Меланка в тітки в Чернігові зараз гостює.

– І ніхто до мене не приходив?

– Нікого, крім мене й Лукаша тут не було, хіба що стара Дарина, баба-знахарка, двічі ходила, бо думали, що до ранку не протягнеш. Ач, яка хирлявенька!

– Наснилося, мабуть…

Дівчина спробувала підвестися, але як і напередодні, не змогла. Вона лише закашлялась і знову без сил відкинулась на лежанку, розглядаючи мальовані глечики на полицях, що межували з коштовною венеційською майолікою й обрамленими золотом іконами. Вочевидь, сім’я не бідувала.

– Ви не турбуйтеся, – чомусь заговорила Аліє до Лукашевої мами на «ви», як заведено звертатися до рідної матері. – Я піду… Я ж не знала, що він… Що Лукаш живий. І, тим паче… не знала, що він заручений. Я не хотіла втручатися в його життя…

– Бідна дитиночко! – Марія підійшла й погладила Аліє по голові, співчутливо складаючи докупи повні губи, та раптом з переміною в голосі додала: – Як же ти хочеш, щоб я тобі повірила, зміюко ти така!

Зненацька її рука вчепилася в розтріпані коси дівчини, а у очах загорівся недобрий вогонь. Аліє зойкнула, і Марія, ніби оговтавшись, зробила над собою зусилля, щоб все ж відвести руку. Утім, її обличчя аж пашіло неудаваною ненавистю.

Аліє лежала непорушно. Жах застиг в її очах, вона була не здатна не те що захистити себе, а поворухнутися чи промовити бодай слово. Вона не розуміла – за що? Люди такі несправедливі, невдячні! Аліє просто заплющила очі й міцно зціпила зуби. Така собі мучениця, думалося їй, – покорилася, підставляє другу щоку… Ніби це вона все життя була християнкою, а не ці невірні люди, що так пишаються своєю праведністю! Але ні – Аліє буде боротися за своє життя, інакше – навіщо Господь дарував їй його? Так марно вона свій дар не витратить. Якщо золото впало в бруд, від того воно ще не зробилося міддю, говорив колись її батько.

Аліє міцно заплющила й знову розплющила очі.

– Води, – тихо сказала вона.

Тихо, але владно. Вона вже не благала. У неї не лишилася сил принижуватись перед цією жінкою, яку колись уявляла мало не святою.

Марія, що вже було заходилася поратися біля печі, повела бровою, але не сказала нічого. Налила їй одне горнятко води й друге – борщу.

– Швидше одужаєш – швидше заберешся з мого дому, – пояснила свою щедрість вона.


До вечора нічого не змінилося. Лукаш так і не з’явився, Марія поралася по хаті, а Аліє мовчки лежала в постелі, розмірковуючи над своїм життям.

Відьма, чаклунка… У немилості в людей, заради яких вона наважалася змінити все своє життя… І це вона – дочка бея, якому не сором було зрівнятися з найбільш вельможним шляхтичем і поріднитися з татарським ханом… Вона подолала цей шлях від Кафи до Києва, втративши свою родину, дім, свого Бога… і що ж вона, Аліє Ханим, отримала натомість?! Ледь не до смерті забита людьми, самотня. Усі лише й чекали, як скористатися з її такої очевидної наївності, щоб мати собі з цього зиск. Обурення в душі дівчини наростало. Скільки разів уже розтоптували її честь, скільки болю вона натерпілася! І все марно – нікому не потрібна була її допомога, як і вона сама. Але гордість лишилася, і ця гордість говорила їй тікати звідси й більше не давати цій злій жінці приводу для радості.

Аліє дочекалася, поки Марія нарешті вийшла по воду, і підвелася, хоча тіло її ще пекельно боліло, а груди здавлював сухий кашель. Ні, тут вона більше не зостанеться! У неї лишилася остання можливість – останній хрестик. Лишався тільки монастир. Можливо, він і стане завершенням її подорожі, пристановищем, де вона знайде довгожданий спокій?

Дівчина встала з ліжка. На ній була нова полотняна сорочка. А її особисті речі, випрані, зашиті й охайно складені, лежали на припічку. Тут же була її торбинка з небагатими пожитками й деякими грішми, що лишалися в неї з Кам’янця.

Раптом Аліє згадала про ланцюжок з останнім хрестиком. Вона мимоволі потягнулася до грудей і намацала там знайоме розп’яття, що колись належало її матері. Хтось дбайливо повісив хрестика їй на шию, поки вона була непритомна, омив її, одягнув нову сорочку. Можливо, Лукаш справді дбав про неї, наказавши матері доглядати за дівчиною? Але в нього була наречена. Це слово без ножа краяло серце Аліє. Чи в праві вона була боротися з нею? Лукаш ніколи не належав їй, але з того часу, як Аліє прийняла його хрестик, дівчина відчувала на собі частинку його душі. Тепер цю частинку забрали, час відпустити чоловіка на волю. Її притулок – монастир.