– Як ти смієш?! – почувся за спиною в Комарницького здивований і, водночас, розлючений голос пана Януша.

Комарницький здригнувся, але косу Аліє з рук не випустив.

– Твоя служниця мала необачність піддати сумніву моє добре ім’я, звести на мене наклеп! Їй потрібно негайно дати канчуків!

За мить кулак Януша до болю врізався в ніс безталанного Комарницького. Бризнула кров, а сам Комарницький ледь втримавшись на ногах, здивовано відпустив волосся дівчини. За мить Януш уже тримав його за комір жупана та зло цідив крізь зуби:

– Ти усвідомлюєш, нікчемний холопе, що щойно підняв руку на мою внучку, Аліє Христину Тишкевич! Бачу, що ні! Чекай-чекай, зараз я дам тобі зрозуміти, що кожен, хто торкнеться до неї бодай пальцем, дуже скоро про це пожалкує!

Нещасний Комарницький переводив погляд то на Януша, то на побиту ним дівчину, якій Павлина допомагала підводитися з підлоги. Його очі округлилися, і він зміг лише промимрити:

– Я не знав… Я думав…

– Наступного разу, пане Комарницький, думай головою! – прошипіла Аліє, поправляючи розтріпане волосся. – Дідусю, ти бачив, що він зі мною скоїв? Ти ж не залишиш його без покарання?!

– Не смію залишити, люба моя, не смію. Готуйте канчуки!

– А як же суд? – заскиглив Комарницький.

– Я – Януш Тишкевич, я сам собі суд, – огризнувся той, передаючи Комарницького своїм пахолкам.


Помста не принесла бажаної насолоди. Кілька приємних миттєвостей Аліє все ж отримала, але минулого було вже не повернути.

Проте, ця несподівана зустріч принесла свої плоди – вона примусила Аліє відчути давно забутий смак життя. Щось усередині прокинулося й бажало вирватися на волю. Цей світ багатих і вельможних із власними законами й умовностями, власними правилами й обмеженнями, зробився для неї замаленьким. Необхідно було міняти правила, або ж вчитися отримувати вигоду зі свого положення.

Тепер Аліє все більше брала до рук книги, ба, навіть сама намагалася писати. Вона все ближче сходилася з челяддю й не соромилася прилюдно жартувати з ними, обіймати й називати їх своїми товаришами. Старий конюх Войцех привів їй коника, один в один схожого на Омара, і тепер дівчина годинами вовтузилася біля свого жеребця, нерідко таємно залишаючи панське подвір’я.

Але все одно після такого насиченого подіями літа їй здавалося, що вона просто марнує свій час. Шалено бракувало чогось. Чи когось.

Одного вечора, заклеївши сургучем аркуш паперу, вона покликала до себе Лазаря – сина своєї покоївки Степаниди. Лазар мав не більше п’ятнадцяти літ і був без тями закоханим у Аліє. Ніхто їй про це не говорив, але дівчата такі речі відчувають. Саме тому її вибір зупинився на юнакові – більше нікому панночка довіряти не хотіла.

– Візьми цього листа, – наказала йому Аліє. – Його треба відвезти до Кам’янця, віддати особисто в руки лікаря пана Ґурського, Адріяна Львів’янина, або його помічниці, Уляни.

– Ти занедужала? Тобі потрібен лікар, панночко? – збентежився Лазар.

Аліє похитала головою.

– Мені потрібен друг, – сумно відповіла вона.

– Я можу бути твоїм другом! – гордо вип’ятив груди юнак, поблискуючи небесно-синіми очима.

– І я дуже це ціную!

Аліє посміхнулася. Світлий худорлявий хлопчина був ладним на все заради неї, але від того вона почувалася лише гірше, відсилаючи його так далеко. Аліє пам’ятала, що вона всім приносить нещастя, але вдіяти з собою нічого не могла. Вона закусила губу й іще раз уважно подивилася на Лазаря, нібито вивчаючи його, від чого той залився багрянцем.

– Відвези листа. І ось цей перстень, – дістала Аліє перстень зі своїм новим гербом – гербом Тишкевичів – короною над зображенням переможеного мусульманського півмісяця.

Вони повинні приїхати. Вони неодмінно приїдуть і розрадять.


– Де та бісова дівчина?! – лаялася на челядь стара княгиня.

Служки стояли в рядочок, понуривши голови. Було вже за північ, як пані Софія зненацька ввійшла до світлиці Аліє й не знайшла її в покоях. Учинивши лемент, луна від якого могла долинути до самого Києва, княгиня підняла зі сну увесь дім. Одразу були скликані всі слуги, але ті лиш знизували плечима, вдаючи, що не знають, у чому річ.

– Що це сталося зі старою, що вона раптом серед ночі згадала про правнучку? – шепнула Павлина іншим і одразу замовкла під гнівним поглядом пані.

Ключниця Варвара, покоївки Павлина та Степанида, кухарка Ольга – усі покірно вислуховували нарікання старої, на мигах змовившись ні за які погрози не видавати свою юну покровительку. Один лиш конюх Войцех задумливо походжав світлицею й нарешті сказав.

– Спокійно вкладайся спати, ясновельможна пані, я привезу панночку додому до перших півнів.

– Ага, то ти таки знаєш, де вона! – скрипучим переможним голосом закричала княгиня. – Е-е, ні, готуй сани – ти відвезеш мене саму до цієї пройдисвітки!

Служниці змірили Войцеха таким поглядом, нібито він зрадив рідну маму чи свою вітчизну.

– Пан Януш приїздить на світанку, – тихо сказав він жінкам, проходячи повз них. – Краще б дівчаті сьогодні було лишитися вдома.

Надворі вже починало капати зі стріх, під ногами з’являлися калюжі, а сани застрягали в болоті. Шляху було майже не видно, бо свічний ліхтарик видався не спроможним боротися з густою нічною темрявою. Нарешті Войцех зупинив коней біля великої дерев’яної хати на самому краю Житомира. З-за прочинених дверей долинала весела музика й крики, у вікнах палахкотіли свічки.

– Зачекай на мене тут, ясновельможна, повернуся за мить із нашою дівчинкою.

– Оце вже ні! – де й узялися сили в старої пані, яка хвацько злізла з санчат і зашкутильгала до дверей хати на своїх двох. – Господи, боже милостивий, послав же ти мені дитя! Де ж це видано, люди добрії, щоб шляхетна панна до простолюду на досвітки[10] подавалася!

Відкривши двері, княгиня так і завмерла на порозі, не спроможна більше вимовити й слова. Її шляхетна правнучка витанцьовувала з якимось вусатим парубком просто на широкій лаві. Навколо гамірно тішилася молодь, плескаючи в долоні й підспівуючи музикантам.

Лише помітивши княгиню, музики перестали грати, а юнаки й дівчата заклякли на місці. Сама ж Аліє, розпашіла й п’яна від танцю, не одразу збагнула, що за гостя з’явилася в хаті.

– Молодь міряється силами, хто кого перетанцює, – поспішила пояснити юрка вдова-господарка. – Нічого непристойного!

– Це для вас, чернь, нічого непристойного! – заскрипіла зубами княгиня. – Щоб моя онука, мов дикунка, робила вихиляси з якимись холопами! Та краще монастир!

Аліє витерла піт з лоба й на цих словах завмерла, ніби вкопана. Звісно, монастир! Це так почесно й так безпечно для якоїсь вигаданої сімейної честі!

– Невдячна! Після всього, що я для тебе зробила!

Аліє заплющила очі. Їй здавалося, вона зараз вибухне. Від сорому за свою родичку, від гнівних слів, що розпирали її зсередини й хотіли вирватися на волю, від почуття несправедливості й нерівності світу. Але вона згадала ту, найпершу розповідь ключниці Варвари й примусила себе замовчати.

Так, не проронивши жодного слова, вона доїхала до самого дому, слухаючи безперервний тріскіт і докори прабабки.

А за кілька годин справді приїхав Януш. До Аліє було приставлено охорону з трьох стрільців. Їй заборонялося залишати будинок із будь-якого приводу без дозволу на те діда. Тепер було гірше, ніж у гаремі хана – золота клітка зачинилась на замок. Життя знову зробилося рівномірним, розважним і буденним. Безпросвітним, як думала Аліє. А Лазар так і не повертався…


Після приїзду Януша минув лише тиждень, та для Аліє він видався місяцем. Сувора сніжна зима змінювалася на весну, збуджуючи десь глибоко в душі сподівання на щасливі зміни й у житті, але дівчина вже втратила віру. Усе знову зробилося байдужим. Походжаючи залами величезного палацу, гуляючи вуличками міста, чуючи за спиною пересуди міщан чи проводячи години в дідовій бібліотеці, вона почувалася чужинкою в неналежному їй світі. Ще більш чужою, ніж була до того. Аліє уперто відмовлялася відвідувати сусідніх панів і пані, які все припрошували до свого гурту, хоча давно вже за очі прозвали її дикункою. Міська молодь, завбачивши дівчину в супроводі стрільців, а то й самого пана Януша, воліла триматися якнайдалі.

Була субота, за столом зібралася шляхта з усіх околиць, щоб відсвяткувати Сорок мучеників. Аж раптом посеред тієї урочистої вечері з цілим натовпом поважних гостей, у дверях з’явився несподіваний гість.

– Станіслав! – сплеснула долонями бабця, й не встала – зістрибнула – зі свого стільця, аби обійняти його.

Убраний у парадний військовий стрій, із перекинутою через плече леопардовою шкурою та гордо піднятою головою в залу зайшов красень Станіслав. Він зняв опушену вовчим хутром й прикрашену фазановим пір’ям шапку та поклонився перед дідом, прабабкою та гостями. Русявий і засмаглий, із такими ж пронизливими темними очима, як у Аліє та її рідних братів, і тонкими рисами загартованого в бою обличчя.

– Ідеал лицаря! – вигукнула пані Білоцерківська, яка мітила Станіслава собі в зяті.

– Боже, який красень! – і собі бовкнула Павлина.

– Повернувся з королівської служби, – поважно зашепотіли пани за столом.

Тим часом Станіслав поцілував руку радісного діда й обійняв княгиню. Його одразу ж посадовили праворуч від Януша, на місце, яке до цього займала Аліє. На дівчину новоприбулий гість не звертав жодної уваги, незважаючи на те, що вони сиділи пліч-о-пліч. Коли ж Януш намагався заговорити про неї, Станіслав переводив розмову й відрізав собі новий шматок м’яса з шафраном.

Після вечері заграли запрошені музики. Але танців, як водилося в маєтку Тишкевичів, ніколи не влаштовували. Гості розійшлись по залі, заводячи поважні розмови й сідаючи грати в карти. Пані Білоцерківська взяла Аліє під руку, але та прудко вивернулась, поквапливо залишаючи гостей під приводом головного болю.