– Гарно як! – говорила Аліє глухому Івану, милуючись розливами Дніпра.

– Так, жарко сьогодні, – кивав головою у відповідь добряк Іван.

Але до денної спеки дівчина була звична – вона весь день могла проводити на сонці. Найгірше ж почалося після його заходу. Нічна волога й вранішня мряка стали для Аліє справжнім випробуванням. Та значно більшою напастю виявились комарі.

Комарі на Дніпрі були страшним лихом. Варто було лише лягти спати з відкритим обличчям – і зранку людину вже не можна було впізнати за комариними укусами.

Для панни, її служниці та пана Зборовського робили особливі намети: кожного вечора вбивали в землю низенькі кілочки, укриваючи їх пологом. Жіночий намет накривали турецькими килимами, намет пана – дрібною сіткою. Прості козаки сяк-так куталися в кожухи та натягували на обличчя шапки.

Першої ж ночі на річці Аліє попередили, щоби береглася. І справді, варто було лише на кілька кроків відійти від багаття, як міріади маленьких комашок обсідали бідолашну жертву в пошуках крові. Комарі прокушували одежу, їхні тонкі носики легко проникали крізь вовняну хустку, якою намагалася захистити своє обличчя Аліє. Кожна ніч перетворювалась на нескінченну боротьбу з комахами та холодом, і тільки вранці Аліє, умостившись на ридвані, на який вона все частіше міняла своє сідло, й підставивши опухлі щоки ранішньому сонцю, нарешті поринала в важкий сон, час від часу прокидаючись від криків козаків, скрипу зустрічних чумацьких возів та атак набридливих мошок, які приходили на зміну комарам удень.


Нарешті вдалині перед подорожніми забіліли хатинки, укриті солом’яними дахами й обсаджені садками. Вони приїхали до зимівника – слободи, де селилися жонаті козаки, ремісники й купці. Тут була своя церква й січова школа, тож зимівник був цілим присічовим містечком. Була тут і своя корчма, кімнати якої були заздалегідь підготовані для вельмишановного панства. Велетень Василь про щось перешепнувся з євреєм-корчмарем, і той указав Аліє на приземкуваті двері, за якими була крихітна, але затишна кімната. Тепер солом’яний лежак в тісній хаті з заскленими вікнами здавалося Аліє королівськими палатами.

На радощах, дівчина обійняла Василя й гаряче йому подякувала.

– Відпочивай! – лагідно сказав він. – А ми з паном переправимося на Січ, домовлятися про човни.

– То ми завтра попливемо?! – у захваті скрикнула Аліє.

– Як Бог дасть, – посміхнувся Василь.


Але Бог не дав. Зранку козакам знову веліли сідлати коней й ладнати ридван. Виспавшись і відпочивши за ніч, із гарним передчуттям нового, Аліє прокинулась у чудовому настрої. Вона босоніж вибігла надвір, умилася й взялася спостерігати за метушнею довкола: за дочкою корчмаря, яка співала, дістаючи з криниці воду, за старими козаками, які жартуючи й заливаючись гучним реготом проходили шляхом, за мельником, який підморгнув їй, проїжджаючи повз на своїй скрипучій підводі.

Дівчині здалося, що люди тут усі, як один, веселі, щасливі. У слободі немає панів, знала вона, немає рабів… Отак вона виглядає, свобода?

Наказ сідлати коней вивів Аліє з задуми, але зовсім не припав їй до душі.

– А як же козацькі чайки? – жалісно, зовсім по-дитячому закопилила губу дівчина, звертаючись до Василя. – Я так хотіла бодай здаля побачити Січ!

– А нечистий би їх побрав! Гордість може зробити з людини лицаря, а може чванливого гусака!

Презирливий погляд, кинутий в бік пана Зборовського все прояснив.

– Чекайте, лише заберу свої речі з кімнати, – спохватилася раптом Аліє.

Лише зараз вона збагнула, що стоїть зовсім боса, а чоботи лишилися лежати під лавою. Кинулася до них, але взуття уже ніде не було.

– Чоботи мої! – заголосила вона, підбігаючи до корчмаря. – Хтось заходив до мене в кімнату, доки мене не було?

– Та хіба ж мені знати? – мляво відповів корчмар. – Треба було за своїм добром дивиться, а не ґав ловити.

– То це ти взяв? – ледь не з кулаками накинулася на корчмаря Аліє.

– Помалу, дитино! – стиснув її лікоть Василь. – Ну, не дорахувалася ти чобіт, що ж тепер поробиш? Будемо в місті – купимо тобі нові.

– Дядьку, ви не розумієте, – Аліє відвела Василя в бік і щось шепнула.

– Овва, оце ти дала маху, Христе! – вигукнув він, отетеріло чухаючи потилицю він. – Ти недогляділа чоботи з коштовностями?

Для годиться, Василь ще попитав людей та пошарудів під лавами, але коні вже були запряжені, а ридван готовий до дороги. Він просто розвів руками, сумно похитуючи головою.

Їхали мовчки. Лишившись без гроша за душею, Аліє відмовлялася вірити в те, що сталося. Ніби сновида, вона ледь трималася в своєму сідлі. За ті коштовності можна було б купити цілий маєток або безтурботно жити в місті кілька років. Незчулася, як на виїзді з хутору в неї закрутилася голова й вона грудкою вниз упала з Омара.

Розплющивши очі, Аліє розгледіла трьох дівчат у барвистих хустках, які схилилися над нею, омиваючи обличчя водою. Дівчата несли з собою граблі та сапки, вони саме йшли в поле, коли побачили Аліє, яка падала непритомною.

За звичкою, Аліє їхала останньою, тож ніхто з її супутників не зауважив її падіння.

Аліє мовчки прийняла горнятко води й жадібно припала до нього. Аж раптом, на одній із дівчат вона помітила свої жовті сап’янці.

– Звідкіля в тебе ці чоботи? – схопила дівчину за руку вона.

– А тобі яке діло? – фиркнула на те дівчина.

– Бо у мене зранку пропали такі самі, – указуючи на свої босі й вимазані болотом ноги сказала Аліє.

Узута в жовті чоботи дівчина зашарілася, але зухвало відповіла:

– Мені коханий подарував!

– А чим доведеш, що вони твої? – не відступалася Аліє, зводячись на ноги.

Куди й поділася вся її млявість.

– Чого це я маю тобі щось доводити? – закинула вгору гостре підборіддя дівчина й вище підіймаючи свою сапку.

Сама себе не тямлячи, Аліє вихопила з-за поясу кинджал, і з силою полоснула ним по лівому сап’янцю. Золоті монети посипалися на траву, щедро зрошені кров’ю, що струменіла з порізаної долоні Аліє. Але вона не відчувала болю й не мала часу розмірковувати. Доки дівчата приходили до тями, вона хутко згребла все багатство в оберемок і закинула собі в торбу.

– Ану, стій! – закричала дівчина в сап'янцях, намагаючись вхопити Аліє за ногу, але та вже заскочила на вірного Омара і чимдуж погнала його уперед.


І вона знову їхала, ніби нічого й не сталося. На неї знову чекали розбиті дощами й кінськими копитами дороги, тріскіт коліс ридвана та цокання підков.

– На той берег Дніпра переправимося вже в Черкасах! – кинув своїм козак Василь.

Колона прямувала на північ. Татарський загін давно залишив їх, від чого Аліє не було ані сумно, ані, навпаки, радісно. «Якось байдуже», – подумала вона й жахнулася сама з себе. Певно, просто втомилася, й утома притупила її почуття. Та раптом дівчина зловила себе на думці, що вона з якоюсь незрозумілою їй самій тугою оглядала круті дніпровські схили, мальовничі скелі й пороги, які де-не-де траплялися в цій місцині. Десь там, за порогами, зеленів острів Хортиця, на якому в давнину князь Дмитро Вишневецький заклав першу Запорізьку Січ… Чому зараз більше за все Аліє хотілося хоча б одним оком подивитися на неї? Певно, там, за порогами, у козацькому коші, уже й забули про існування козака Лукаша. Але в Києві на нього все ще чекає його мама… І раптом вона згадала свій сон, яскравий, ніби й справді яв. Уві сні до неї приходив Лукаш. Та не такий, якого вона бачила у в’язниці —зовсім інший: ошатно по-козацьки вбраний, чисто поголений та усміхнений. Він казав їй щось, але вона була не спроможна згадати ні слова. Серце забилось сильніше, й у грудях боляче защеміло. Аліє розім’яла затерплі руки, ніби струшуючи з себе ману. Якби не Лукаш, вона не б відважилася на таку авантюру, а та коротка зустріч вселила в неї віру, що кожна людина вільна обирати свою долю. Аліє обрала.

«Треба їхати одразу до Києва!», – вирішила дівчина, й на душі потепліло від думки, що все іде саме так, як повинно.

Татарка торкнулася грудей, й пальцями намацала в’язанку хрестиків, приховану під глухим коміром сорочки. Один із них колись належав Лукашеві. Аліє покрутила його в руці, міцно стиснула й знову заховала під сорочку, подалі від сторонніх поглядів.


Розбудив Аліє дрібний дощ. Всю дорогу мандрівникам щастило – було спекотно, але принаймні сухо. А такий-от дощ, зазвичай, затягується надовго…

Та всупереч прикметам, негода не затрималася, і до ранку мряка минула, лишивши по собі калюжі та мокрий одяг. Проте пересуватися довелося повільніше – панна Агнешка сповістила, що через вологість у неї почалася застуда, а під час швидкої їзди, коли ридван підстрибує на вибоїнах, у неї, бачте, починається кашель.

Так і їхали – помалу-помалу, поки по обіді не зробили зупинку. Сонце знову пекло нещадно, і тепер у панни почалася мігрень. Вона не виходила з ридвану, лише передавала повідомлення через свою служницю.

Така повільна їзда пригнічувала, тож обідали всі мовчки, майже без слів.

– Піду до Дніпра, скупаюся, – сказала Аліє Василю.

– Не затримуйся! – попередив її той, вказуючи на дорогу, що нескінченною змією звивалась попереду.

Аліє спустилася до води, вибрала найгустіші верболози, й роздягнувшись до сорочки, залізла в воду.

Невдовзі вона помітила, що до неї приєдналися. До води підходила Беата з таким же наміром освіжитися в Дніпрі.

Раніше Беата завжди трималася Агнешки, від якої Аліє намагалася бути чимдалі. Не подобалась їй панянка-полька, і Аліє ніяк не могла побороти в собі це почуття. А от до Беати вона ставилася байдуже. Схоже, що й Беата не виявляла жодного інтересу до татарки. До сьогодні.