Аліє саме виходила з води, як Беата зібралася пірнути. Мокра сорочка тісно облягала тіло татарки, уже геть нічого й не прикриваючи, безсоромно виказуючи всі таємниці, навіть ті, які дівчина ховала в себе за пазухою.

– Чекай-но, а чого це в тебе три хрестики? – зупинилася біля Аліє Беата. – Ти що, язичниця якась?

– Це?.. Ой, це мій товариш, полонений… просив передати на батьківщину, – одразу знітившись пробурмотала Аліє.

Беата насупилася, нібито щось пригадуючи.

– Зажди, а чи не той це товариш, який у в’язниці біля нас замкнений був? Якийсь козачок-бунтар… То була така захоплююча розмова! Невже..? – Беата уважно вдивлялася в обличчя Аліє. Так уважно й напружено, що зморшки, які вже помалу з’являлися навколо Беатиних очей, подовшали вдвічі. Дівчина спробувала відвести погляд, але колишня бранка безцеремонно взяла її за підборіддя.

– Ти і є та сама знатна татарка! Я впізнала твій голос і ці безсоромні очі! – переможно ледь не викрикнула Беата.

– Будь ласка, благаю, не кажи нікому! – приклала руки до грудей, прикриваючи свої хрестики, Аліє.

– О, не казати! А ти попрохай мене гарненько! На коліна-от стань!

Миттєво обличчя татарки, таке перелякане й нещасне до того, змінило свій вираз. На коліна Аліє ставала лише перед Богом. Нехай вона спала на землі, нехай їла одну лише пісну кашу й сухарі – її пращури в походах чинили так само, і в цьому не було нічого принизливого чи не гідного. Але ставати на коліна, та ще й перед якоюсь пихатою служницею!

– Ну, що ти, нікчемне створіння, іще й вагаєшся? – насмішкою прозвучав голос Беати.

– То й розказуй! Усім розказуй! – гаряче випалила Аліє. – Тобі все рівно ніхто не повірить!

– Любонько, панна Агнешка повірить! А отже, повірить і пан Зборовський. До речі, ти не знаєш, скільки грошей заплатить за твоє життя твій татарський батечко?

Аліє стисла кулаки й до скреготу зціпила зуби.

Вона опустилася. Спершу на одне коліно, потім на обидва.

– Ну, благай! – владним голосом наказала Беата.

Її очі аж сяяли від насолоди. Такий погляд – жадібний і самовдоволений – бував у її братів, коли вони поверталися з полювання зі своїми мисливськими трофеями.

– Дівчата, нам уже час їхати! – почувся десь із-за верб сердитий голос Василя. – Ви такі жваві, що нам так і за місяць не доїхати!

Ніби пробуджена зі сну, Аліє спритно звелася на ноги й, поспіхом накинувши на себе одежину, побігла на голос козака.

– Ми вже, ми зараз! – радісно закричала вона йому в відповідь.


Дерев’яний відмежований ровом замок височів над нічним Дніпром. На воді ще жевріла сонячна доріжка, але де-не-де вже мерехтіли засвічені вартові вогні, на баштах перегукувалася сторожа. Подорожні нарешті прибули до Черкас – звідси козаки повернуть назад, на Січ, а панну Агнешку супроводжуватиме далі до Києва загін вишколених вояків, висланий Іваном Аксаком. Цей загін уже три дні чекав на неї у місті. Сам пан земський суддя Аксак мав виїхати назустріч нареченій, але його затримали в Києві якісь невідкладні справи. «Та й вік уже не той», – не без злорадства подумала Аліє, згадуючи, що Іван Аксак майже утричі старший за панну. Проте, дбайливий наречений приклав чималі зусилля, щоб у Черкасах, у маєтку його приятелів князів Вишневецьких, на Агнешку Почапівську чекала розкішна гостина.

Козакам же готували хоча й менш вишукану, проте щедру вечерю. Василя серед них не було. Його ще зранку покликав до себе Зборовський, відсипав золотих монет за службу й наказав терміново вертати на Січ. Аліє так і не збагнула, у чому справа. Василь Перебийнога поспішно попрощався з нею, по-батьківськи поцілував у чоло й наказав бути розумницею, що б не сталося. Від тих слів по тілу Аліє пробігли дрижаки. Дівчина міцно обійняла козацького ватажка, розуміючи, що це їхня остання зустріч, а потім, їдучи дорогою, міцніше притискалася до крупу Омара, єдиного рідного створіння серед цієї колони чужинців, намагаючись не помічати криві погляди, які час від часу кидали на неї пані та її служниця.

Маєток князів Вишневецьких розташувався неподалік Черкаського замку, за частоколом якого, з’єднане з ним мурованим містком, розкинулось місто, що ледь-ледь ще проглядалося в сутінках. Аліє здалося, ніби вона розгледіла обриси мінарету й мечеті. Василь казав, буцімто місто заснували п’ятигірські черкеси, і що тут досі живе багато мусульман, навіть серед шляхетного стану.

Човни, на яких вони переправлялися, наблизилися до берега. Іззаду, під наглядом козаків, підпливали коні. Подорожні зійшли на сушу й попрямували до маєтку Вишневецьких – просторої кам’яниці, що гостинно приймала новоприбулих розчиненими дверима. І хоча вони приїхали вже поночі, але Аліє встигла розгледіти високого й широкоплечого пана Костянтина Вишневецького, який разом із пані вийшов назустріч гостям. Тут же поруч крутилося двійко світловолосих кучерявих хлопчиків, років десяти-дванадцяти, котрі неслухняно вибігли з дому в самих спідніх сорочках, аби одним оком подивитися на колишніх татарських бранок і запорізьких козаків.

Агнешка разом із Беатою одразу ж перейшли під опіку пані Вишневецької. Зітхання, обійми, медові слова – і жінки вже опинилися всередині кам’яниці.

Козаків пустили відпочивати до величезного напіввідкритого сінника, наказавши видати кожному по чверті кварти горілки й гарно нагодувати.

Зборовський тим часом перекидався офіційними фразами з Вишневецьким, улесливо нахвалюючи білявих хлопчаків, які все вертілися навколо.

– Гей, малеча! Ідіть до пана учителя! Уласе! – гукнув Вишневецький. – Уласе, та де тебе чорти носили! Чому діти надворі в одних сорочках о такій порі бігають? Займи дітей чимось, щоб не крутилися під ногами та не заважали!

– Додатковий урок музики? Чи почитати їм Вергілія на ніч? – рівним і якимось відстороненим голосом відповів учитель, який до цього мовчки стояв на ганку, байдуже спостерігаючи за метушнею.

– Роби, як знаєш, аби людьми виросли, – поплескав по плечу одного з них Костянтин Вишневецький. – Як під Вергілія краще засинатимуть, і я не чутиму їхніх зойків – читай Вергілія.

Поки вчитель намагався зібрати докупи дітей і переконати їх, що «Енеїда» латиною – найкраща казка на ніч, Вишневецький продовжував, на цей раз звертаючись до Зборовського.

– А це що за дівка? – вказав він на Аліє.

– Підібрали в Криму. Колишня бранка, втікачка. Напросилася з нами до Києва.

– Ну, іди дівко, лягай у стайні. Он там! На соломі виспишся. Нехай хтось із челяді дасть тобі їсти. Фенько! – крикнув він служниці, мовчки вказуючи на Аліє й одразу втрачаючи до неї будь-який інтерес.

Татарка ледь помітно вклонилася. Вона підібрала мішечок зі своїми небагатими пожитками, на дні якого, дбайливо огорнена тканиною, лежала пригоршня золотих монет, і чим скоріше пішла до стайні, де вже жував сіно її Омар. «Козаки сьогодні нап’ються…», – із острахом подумала вона. Ніч обіцяла бути чарівною.


Аліє любила коней, але щоб ночувати в конюшні!.. Її ніс, звиклий до ніжних ароматів жасмину та лаванди, чи принаймні запаху степових трав, кривився, вдихаючи сморід стайні.

Солома теж було несвіжою – від неї тхнуло вологістю та легкою гниллю.

– Серед літа вони могли б вам, коники, і частіше міняти солому, або… застелити сіном, – сказала вона ніби до коней, але насправді Аліє просто необхідно було з кимось поговорити, бодай навіть із кіньми.

За зачиненими дверима було чути протяжні пісні козаків. «У них там, мабуть, і солома свіжа, і їжа пристойна», – зітхнула Аліє, поглядаючи на свій ледь надпитий кухоль кислого молока й кусень хліба, що принесла їй мовчазна похмура Фенька. – «Не кажучи вже про панну та Зборовського…»

Сяк-так скрутившись на соломі й накрившись своїм кожухом, Аліє зробила ще кілька ковтків молока, надкусила зачерствілу скоринку й примусила себе все це проковтнути.

«Ось лишень дістануся до Києва, тоді..». Але татарка ніколи не закінчувала цю думку, бо й сама не знала, що буде тоді. Київ уявлявся їй якимось дивовижним краєм, прихистком, що захистить її від несправедливості світу.

Приборкуючи свої думки та марення, Аліє скрутилася калачиком на соломі й спробувала заснути. Але сон під вигуки козаків і хитросплетіння власних мрій і страхів ніяк не приходив.

Натомість, чим голоснішими були вигуки козаків, тим неспокійніше робилося на душі в Аліє. Тепер у голову лізли розповіді Василя: про козака Дмитра, який утік на Січ після того, як до смерті забив свого сусіда просто в корчмі; про старого Івана Московита, який, коли вип’є, домагається всіх жінок без розбору; про Олексу Безрідного й Грицька Вибийноса, які не знали міри в пияцтві. Ці зірвиголови зараз гуляли за стіною, а поряд не було ні Василя, ні жодної живої душі, здатної захистити її. А про неї ж всі говорили як про «нечесну[6]», називали «татарською курвою», навіть коли були тверезі. А тепер із горілкою і без дядька Василя страшно уявити, що може трапитися. Почуваючись безмежно нещасною, Аліє лежала горілиць, примушуючи себе заплющити очі й перестати боятися.

Раптом у двері ледь чутно постукали.

Кров у жилах дівчини захолола, а серце на мить завмерло. Якщо підпилі козаки вирішили розважитися й згадали про втікачку з Татарії, за яку тепер нікому заступитися…

Двері скрипнули і одразу ж зачинилися. До стайні хтось увійшов. Одразу збагнула, що гість прийшов сам. Та й заходив дуже тихо, навшпиньках, ще й навіщось постукав у двері так ввічливо, ніби боявся порушити спокій дівчини. Злодій би не стукав.

Аліє, яка звикла до темряви, що ледь-ледь освічувалася місячним сяйвом через вузеньке віконце, розгледіла обриси середнього зросту чоловіка, убраного в короткий жупан і штани. Шапки на голові чоловік не мав, натомість довге волосся було зібрано на потилиці в хвіст. Аліє не бажала ризикувати. Рука її стискала рукоять кривого кинджала, а сама вона затаїлася й чекала.