– Дівчинко, ти тут? Ге-ей, дівчинко! – тихенько окликнув приємний молодий голос, який вона вже чула сьогодні на княжому дворі. – Мене звати Уласом. Я мандрівний дяк, учитель при синах Вишневецького.

Нарешті очі нічного відвідувача призвичаїлись до темряви, і серед обрисів коней, які тихенько пофиркували й топталися на місцях, він розгледів фігуру Аліє, яка щомиті, наче дика кішка, готова була кинутися з ножем на незваного гостя.

– Я прийшов тобі допомогти. Ти в небезпеці, – тихо, але завзято заговорив він, тоном людини, яка знає все на світі. – Ця ляшка, що приїхала з тобою… Як там її?

– Агнешка, – ледь чутно прошепотіла Аліє.

– Ага, вона. Так от, ця Агнешка Вишневецьким про тебе говорила. Такі небилиці розказувала, що навіть я зацікавився й спинився послухати.

– Що вона казала? – ледь не викрикнула Аліє, забувши всі перестороги.

– Тихіше. Ти сядь краще. І коней не лякай. От і я тут біля тебе сяду, – сказав він, умощуючись поруч. – Казала ця паняночка, що ти – дочка татарського бея. І що бей той, на ймення Халіль, прислав тебе розвідати, як тут на Вкраїні справи ведуться. Бо планує він набіг великий – Київ, як колись його славний предок Батий, підкорити хоче…

– Але я не… – почала Аліє, проте Улас її перебив на півслові.

– Завтра вранці тебе відведуть на допит, і хто знає, чим це закінчиться, бо тут із такими підлими татарами, як ти, довго не панькаються…

– Та я не… – знову почала було Аліє, але спинилася. – Я… Я не бажаю нікому зла! Я просто втікаю від кримчаків. Я колишня бранка, я… Я їду додому! – знову ледь не скрикнула Аліє, підхоплюючись із місця, але Улас ухопив її за руки й потягнув униз, знову саджаючи поряд із собою.

– Тихо будь! – шикнув на неї він. – Думаєш, якби я вірив цій вертихвістці, то прийшов би сюди? Я знаю, що це несправедливі звинувачення.

– І як ти можеш знати? – насторожилася Аліє, змірюючи його поглядом розкосих кошачих очей.

– А ти поглянь на себе в люстерко – ну яка із тебе розвідувачка? Ти налякана, аж тремтиш. До того ж… Я, ну зовсім випадково, підслухав розмову Агнешки зі своєю служницею, – повеселілим голосом сказав Улас. – Схоже, ти їй чимось дуже не догодила.

– Про що говорили ці підлі…? – очі Аліє загорілися гнівним вогнем, а рука ще сильніше стиснула кинджал.

– Та яка зараз різниця! Слухай, збирай пожитки й сідлай коня. Виїдеш за кілька годин, коли всі заснуть.

– А куди я поїду?

– Ну, ти ж кудись їхала?

– Я… їхала до Києва.

– Ні, до Києва тобі зараз не можна, – легенько потер кінчик свого вуха Улас. – Можеш ненароком натрапити на Агнешку – вона тобі точно не спустить цієї витівки.

– А до Цибулева далеко?

– Це той, що поблизу Умані? Та ні, півтора-два дні шляху, якщо верхи. Виїдеш через південні ворота та поїдеш на захід. Тобто… у протилежний бік від того, де сходитиме сонце.

– Я знаю, що таке захід, – образилась Аліє.

Улас гмикнув і посміхнувся:

– А з виду не скажеш!

Він майже нечутно вийшов, залишаючи Аліє в компанії коней і слабкого місячного світла.


– Пане Артемію, голубе сизокрилий, іди-но обідати! – поставивши руки в боки, солоденьким, але вимогливим голоском погукала червонощока служниця Гапочка. – Годі вже пустувати, так і борщ прохолоне!

Вона жалісно звела докупи густі брови й поманила пана рукою, відверто показуючи всій челяді своє особливе положення в його домі.

Але пан не поспішав. Він саме стояв на подвір'ї, заховавшись від сонця під розлогою яблунею, і спостерігав за незнайомою дівчиною, яка напувала коня в ставку.

Маєток пана Артемія Сестринського, немолодого вже вдівця, що страх яким охочим був до жіночої статі, розташувався на пагорбі. Той пагорб місцеві звикли називати Панською горою, бо то була найвища точка села Сестринці, і звідти чудово проглядалась вся місцина.

Пан лише махнув рукою на заклики Гапочки, що стала червоною, наче хустка, котрою вона покривала голову, та звернувся до свого конюха, підкручуючи вус.

– А піди подивись-но, що то за дівка напуває коня з мого ставка. Якщо вона справді така гарна зблизька, як мені здається здалеку, то веди її сюди. Якась вона не наша, бачу, не сільська. Кажи їй: пан гнівається, коли з його ставка без дозволу воду беруть. Але, кажи, якщо впадеш у ноги пану – він все пробачить.

Конюх кивнув вкритою сивиною головою та нетвердим кроком старого п’яниці попрямував до дівчини. За якусь мить вони обоє вже стояли перед шляхтичем.

– Це вельможний пан Сестринський, – уклонився йому в ноги старий конюх. У нього не було половини зубів, тому мова його звучала дуже смішно, особливо ж укупі з комічними поклонами. – Оце так йому кланяйся, як я, і він тебе не покарає.

Гостя дивилася на поклони трохи розгублено, ледь стримуючи посмішку, але бити чолом перед паном не поспішала.

– Христина, – протягнула руку для привітання вона.

Дівчина бачила, що саме так вітаються між собою козаки, тож знітившись, вона не знайшла нічого кращого, ніж простягнути руку. Аліє Ханим не буде падати в ноги першому зустрічному!

Тепер настав час дивуватися панові. Він уже не знав, чи має потиснути цю протягнену тендітну ручку, чи радше поцілувати її. Перед ним стояла дівчина в звичайному обтріпаному сільському строї, з виснаженим обличчям і обвітреною шкірою, але з поставою й грацією королівни. Вона нібито просила, але насправді наказувала.

Врешті пан Сестринський зважився і, ледь потиснувши простягнену руку, запросив дівчину пообідати з ним.

Христина-Аліє, яка з учорашнього вечора крихти в роті не мала, зараз дуже хотіла їсти.

– Із радістю, милостивий пане! – погодилась вона.

Вручивши вуздечку конюхові, Аліє попрохала води, щоб умитися й вимити руки, чим дуже здивувала господаря, і ще більше розгнівила й без того ревниву Гапочку.

Поки дівчина вмивалася, шляхтич зацікавлено розглядав свою гостю, силкуючись зрозуміти, ким би вона могла бути. Через її пошарпаний одяг він ніяк не міг припустити, що перед ним дівчина шляхетного роду, але походження і манери не приховати ані дорожнім пилом, що осів на обличчі та волоссі, ані порваною на рукавах сорочкою. Тож Сестринський вирішив діяти обережно.

Коли вони сіли до столу, і до носа долинули запахи страв, Аліє ледь не втратила свідомість: уже близько двох тижнів вона їла лише похідну їжу та тільки те, що варили козаки й чим годували найнижчу челядь.

Але звикнути до панських наїдків виявилось не легше, ніж до соломахи та пшоняної каші. Пісний борщ, тушкована квасоля, кислюча квашена капуста – усе було дивним і незвичним на смак. Аліє знала, що зараз Петрівський піст, вона мовчки їла все, що було на столі, але їй страшенно хотілося просто шматок смаженого м’яса. Такого, як готували в домі її батька…

Та зануритися в думки про дім їй не вдалося. Пану Сестринському не сиділося на місці від цікавості.

– То ти чия будеш? – нарешті сказав він, коли дівчина відклала ложку.

– Своя власна, – закинула гарненьку голову Христина.

Їй лестила увага Сестринського. До того ж, уперше за тривалий час вона відчула себе колишньою Аліє Ханим, якій самій колись вклонялася в ноги вся Кафа.

– Якого роду-племені?

– Простого, – не думаючи довго відповіла дівчина.

– А з якого села? Чи, може, із міста?

– Із Черкас, а їду в Цибулів, до хворої бабусі.

– Ов-ва! І дуже хвора твоя бабусенька?

– Дуже!

– І що, геть нема кому у всьому Цибулеві її догледіти?

– Геть нікому!

– Біда-біда! Бо я хотів запропонувати тобі в мене лишитися… на службі. Я би тобі добре платив. Гляди, через рік-два, уже й бабцю до себе забрала б. Що їй одній у себе в селі робити?

– Я б із радістю, вельможний пане, але не можу. Маю до хворої якнайшвидше їхати. А як вона видужає, то я дорогою назад і до тебе заїду. Згода?

– Е, ні. Як не захочеш по-доброму зостатися – силою примушу! – раптом став дибки господар.

Таке привітне й навіть приємне до цього обличчя господаря раптом укрилося червоними плямами. Його рот перекосився в страшній гротескній гримасі, а кулак з важким ударом опустився на стіл.

– Ти коня з мого ставка напувала? – гримнув він без тіні люб’язності. – Напувала! За столом моїм панським їла? Їла! От і відпрацюєш!

У Аліє затремтіли руки. Дівчина нарешті зрозуміла, що весь цей час гралася з вогнем, а тепер розпалила страшну пожежу. Як вона раніше не здогадалася, що пани не запрошують на бенкет просто так!

– Паночку, та що ти таке вигадав? – почувся за спиною в пана тоненький голосок. – Там же в неї бабця помирає! Нехай поховає бідолаху й повернеться, бо не по-християнськи це…

– Стули пельку, бісова баба! Тебе спитатися забув! Та з чого ти взяла, що бабця помирає? Так, підхопила нежить на вітрі, та й годі. Чи я не правий? – підвищив тон шляхтич, згори-вниз поглядаючи на маленьку татарку.

Єдиною перепоною між ними був стіл. Але хіба така дрібниця може стати на заваді сильному й здоровому чоловікові, охопленому жагою?

– Гапко, зачини двері й залиш нас! – гаркнув на служницю він.

«Пропала я, нерозважлива», – сказала про себе Аліє, уявляючи на собі масні руки й хтиві губи пана. Правиця вже намацала на поясі кинджал і приготувалася пустити його в хід за першої ж нагоди, коли раптово до обідньої зали хтось шумно ввірвався.

– Уласе! – радісно вирвалося у дівчини.

Юнак, вбраний у той самий легкий жупан (сірий і затертий, як було видно при денному світлі) і заправлені в руді сап’янці вузькі сині штани, стояв посеред кімнати, переминаючись з ноги на ногу.