Полло взяв маленьку м’яку руку дівчини і почав долонею відтискати її пальці. Палліна спробувала опиратися. Марно. Зі сльозами на очах вся відхилилась назад, щоб дати більше сили цим маленьким пальчикам.

— Прошу тебе, відпусти.

Полло продовжував розтискати, не слухаючи її. Зрештою, один за одним, пальці розтислися, відкриваючи свій секрет.

У руці Палліні була причина прищиків на її обличчі та набряклих грудей. Причина того нервового стану, який раз на місяць рано чи пізно вражає всіх молодих жінок, а якщо не приходить, то робить їх ще більш нервовими або ж мамами. Палліна стояла перед ним, мовчазна й пригнічена. Вона почувалася приниженою. Полло, сівши на ліжко, вибухнув гучним реготом.

— Тоді завтра ні, завтра я тебе не запрошу на вечерю. Бо що ми потім робитимемо? Анекдоти одне одному розповідатимемо?

— А, ні, це точно ні. Бо я не знаю таких масних, що змусили б тебе сміятися. А інших, упевнена, ти не зрозумієш.

— Егей, дівчинка показує зубки!

Полло був вражений.

— У будь-якому разі, гадаю, що я тебе вже достатньо розважила.

— Чому?

Палліна помасувала свої пальці. Полло це помітив.

— Ти зробив мені боляче, ти ж цього хотів?

— Та ну, вони ледь почервоніли, не перебільшуй, це скоро минеться.

— Я говорила не про руку.

І вийшла, перш ніж заплакати.

Полло залишився у кімнаті, не знаючи, що робити. Усе, що йому спало на думку, — це покласти гаманець на місце й погортати її записник. Звичайно, не віддати їй п’ятдесят штук.

Діджей, тип із дещо довшим, ніж в інших, волоссям — щоб підкреслити свою належність до артистичного світу, — пританцьовував вихилясами у ритм музики. Його руки рухалися туди-сюди по двох дисках, а поролонові навушники давали можливість попередньо прослуховувати музику, щоб не осоромитися, поставивши гостям щось не те. Малюк підійшов до нього.

— Гей, шефе, поставиш мені цю касету?

Ді-джей, прочитавши прохання по губах, узяв касету і поставив її у ближній приймач. Натиснув кілька кнопок, скеровуючи музику собі в навушники. Малюк стояв і дивився на нього, посміхаючись.

Ді-джей раптом аж на лиці змінився. Музика з касети полилась у навушники. Витримав заледве кілька секунд.

— Ти що, дурний? — зняв навушники й одразу ж вийняв касету. — Це ж «Антракс» — більшість тих, що тут, утечуть, а у решти волосся на голові заворушиться. Цією штукою інфаркт спричинити можна. Тримай. — Віддав йому касету. — Став це собі вдома, коли захочеш, щоб тобі стало зле.

— Насправді я це слухаю, щоб заснути.

Степ тинявся вечіркою, роззирався навкруги, неуважно слухав дурні розмови вісімнадцятирічних дівчат: дорогий одяг, побачений у вітрині; скутери, які не хочуть купувати батьки; неймовірні кавалери, стовідсоткова невірність, марні надії.

Трохи вдалині, на тлі чудових картин та молодих представників здорового та багатого суспільства, рухалось щось, що контрастувало з цим усім. Це був Кролик. Їхні погляди перетнулися. Кролик усміхнувся у відповідь, на ходу цуплячи попільничку — саме в той момент, коли до неї тягнулася сигарета, яку занадто довго курили. Попіл, що до цього тримався в ідеальній вертикальній рівновазі, упав туди, де мить тому була попільничка. Курець утратив трохи свого гламуру в очах дівчини, з якою розмовляв. Кролик збагатів на ще одну срібну річ. Більше за всіх від цього постраждала скатертина.

Степ перетнув залу. Якась дівчина розмовляла з подругою, сидячи на дивані. Вона мала чудові стрункі ноги, темні панчохи, що ідеально на ній сиділи, коротку спідницю, яка підкреслювала її принади; довге волосся прикривало їй обличчя. Її подруга, комплексуючи від порівняння, вибрала сірі штани.

Подруга помітила Степа; кинутий нею погляд не пройшов повз увагу дівчини з гарними ногами. Вона також обернулася. Волосся відкинулося за плечі, відкриваючи обличчя: нічого не вдієш, воно до краси ніг геть не дотягувало. Якби їхню красу змішати, то, мабуть, загальний результат був би кращим. Несправедливість природи. Степ усміхнувся цій абсурдній думці. Дівчата, думаючи, що це він так фліртує з ними, радісно перезирнулися.

З вікна в глибині зали, яке виходило на терасу, подув вітерець. Фіранки трохи напнулися, а потім, коли вже опадали, під ними окреслились дві фігури. Було видно руки, які витягувались, намагаючись відкрити їх. Гарний та елегантно вбраний хлопець першим зміг знайти правильний отвір. Трохи пізніше поряд із ним з’явилась дівчина. Сміялася з цього маленького ускладнення. Місячне сяйво трохи підсвітило її сукню, на якусь мить зробивши прозорою.

Степ стояв і дивився на неї. Дівчина відкинула волосся, усміхаючись тому типові. Показала прегарні білі зуби. Навіть здалеку можна було відчути насиченість цього погляду. Ці очі, блакитні, глибокі та чисті. Степ згадав її, їхню зустріч. Або ж правильніше буде сказати — їхню суперечку. Ті двоє сказали щось одне одному. Дівчина кивнула й рушила за хлопцем до столика з напоями. Степ раптом теж відчув спрагу.

Малюк повернувся до діджея разом з Луконе.

— Це — мій старший брат. Він теж любить «Антракс» і хотів би їх послухати. Просто зараз!

Луконе кинув важкий погляд на діджея. Той, хоча й не побачив найменшої схожості між цими двома, вирішив не дискутувати про міру їхньої спорідненості, і тим паче — про їхні музичні вподобання. Поставив касету Малюка в приймач, ставши умить затятим фаном «Антракс».

Кіко Бранделлі вів Бабі через натовп гостей. Він ледь поклав долоню їй на спину, насолоджуючись легким ароматом. Бабі віталася з деякими гостями, які прийшли, поки вона була на терасі. Дійшли до столика з напоями. Раптом якийсь тип виріс просто перед нею. Це був Степ.

— Що ж, бачу, ти мене не послухалась, намагаєшся вирішити свої проблеми. — Він кивнув на Бранделлі. — Розумію, це лише перша спроба. Але хай буде. Зрештою, якщо ти не знайшла нічого ліпшого…

Бабі непевно глянула на нього. Вона його знала, але він їй не подобався. Чи так? Що було з цим типом?

Степ освіжив їй пам’ять.

— Я супроводжував тебе до школи кілька днів тому.

— Цього не може бути, до школи я завжди їжджу зі своїм батьком.

— Маєш рацію. Скажімо так, я їхав поряд з тобою. Почепився на твою машину.

Бабі згадала й глянула на нього заскочено.

— Бачу, що ти нарешті пригадала.

— Звичайно, ти — той тип, що наговорив купу маячні. Ти не змінився, еге ж?

— А чого б мені мінятися, я ідеальний.

Степ розвів руки, демонструючи фігуру.

Бабі подумала, що принаймні в цьому сенсі він має рацію. А от усе інше нікуди не годилося. Починаючи від одягу і завершуючи поведінкою.

— Бачиш, ти не заперечила.

— Та я навіть відповідати тобі не буду.

— Бабі, він тобі набрид?

У Бранделлі проскочила невдала думка, що треба втрутитися. Степ навіть не глянув на нього.

— Ні, Кіко, дякую.

— Ну, якщо я тобі не набрид, то я тобі подобаюсь…

— Ти мені цілковито байдужий. Ні, я б сказала, що мені з тобою трішки нудно, якщо бути точною.

Кіко спробував урвати цю бесіду, звернувшись до Бабі.

— Хочеш щось випити?

Замість неї відповів Степ.

— Так, дякую, налий мені кока-коли.

Кіко й вухом не повів.

— Бабі, ти чогось хочеш?

Степ уперше подивився на нього.

— Так, кока-коли, я вже тобі це казав, і швидше.

Кіко вкляк, дивлячись на нього і тримаючи склянку в руках.

— Швидше. Чи ти оглух, черв’яку?

— Облиш, — утрутилась Бабі, забираючи склянку з рук Кіко. — Я сама.

Музика «Антракс» заповнювала залу, багато хто припинив розмови.

— Бачиш, коли ти ввічлива, то набагато гарніша.

Бабі поставила на місце пляшку.

— Тримай, не розлий.

Дівчина вихлюпнула повну склянку кока-коли в обличчя Степові, замочивши його всього.

— Я ж тобі казала бути обережним, ти зовсім дитина, га? Навіть пити не вмієш.

Кіко зареготав. Степ так його штурхонув, що той налетів на низенький столик, перекинувши все, що стояло на ньому. Потім узявся за краєчки скартертини, на якій стояли напої. Потягнув, намагаючись наслідувати фокусників, але номер не вдався. З десяток пляшок полетіли, перекидаючись, на ближні дивани та гостей. Кілька склянок розбилися. Степ обтер обличчя.

Бабі подивилась на нього з відразою.

— Ти просто тварина.

— Твоя правда, мені потрібен душ, я весь липкий. Це твоя провина, тож ти купатимешся зі мною.

Степ рвучко нахилився й, ухопивши Бабі за ноги попід колінами, закинув її собі на плече. Бабі пручалася, як скажена.

— Облиш мене! Допоможіть!

Ніхто з гостей не втручався. Бранделлі піднявся й спробував зупинити його. Степ вгатив йому стусана в живіт, і той влетів у групку гостей. Малюк реготав, як навіжений, танцював з Луконе й лупив по голові всіх, хто проходив повз. Хтось дав здачі. Поряд із діджеєм спалахнула бійка. Роберта зупинилася в дверях, з тривогою та жахом дивлячись на свою понівечену залу.

— Вибач, де тут ванна?

Роберта, навіть не здивувавшись цьому типові з дівчиною за плечима, показала йому напрямок.

— Там.

Степ подякував і подався туди. Підійшли Сицилієць та Гак, несучи яйця та помідори. Почали кидати їх, не розбираючи, в картини, стіни та гостей. Жбурляли з силою, так, щоб накоїти біди. Бранделлі підійшов до Роберти.

— Де тут телефон?

— Там.

Роберта вказала напрямок, протилежний ванній.

Вона почувалася регулювальницею, що намагається дати раду дорожньому руху, цьому жахливому хаосу, який діявся в її власній залі. На жаль, вона не мала повноважень, щоб усіх оштрафувати та вигнати.

Хтось, більш завбачливий чи більш боязкий за інших, підійшов розцілуватися з нею.

— Па-па, Роберто, з днем народження. Вибач, але ми вже підемо, добре?

— Там.

Вже у повному ступорі показала на вхідні двері, у які, якби вони не були її власними, вона дуже бажала б утекти.