Спробував удати, що не впав у відчай. Насправді впав, ще й як. Його батько був схиблений на машинах, особливо на цій, зважаючи на те, скільки він змушений був чекати, перш ніж її отримати. Майже стільки ж, скільки й сам Кіко чекав у той вечір у своїй кімнаті, перш ніж наважився попросити її в нього. Дуже силувано усміхнувся до Бабі.

— Ну, треба трішки її привести до ладу, тут дещо подряпалось.

Не встиг договорити. Темно-синій мотоцикл із вимкненими фарами, який досі їхав назирці за ним, із гуркотом зупинився за крок від нього. Кіко не встиг обернутися, як його відкинуло потужним ударом на капот. До кошторису додалося ще з пів мільйона лір. Степ насів на нього всією вагою, почав гамселити по обличчю.

Губи одразу ж скривавились.

— Допоможіть! Допоможіть!

— Так ти наступного разу навчишся тримати язика за зубами, черв’яку, падлюко, гівнюку!

І знову злива стусанів, знову удар об капот і ще більше збитків. Тепер батькові доведеться платити не тільки ремонтникові, а й стоматологові для сина.

Бабі вискочила з машини і розлючено почала частувати Степа кулаками та стусанами.

— Відпусти його, сволото! Припини!

Степ розвернувся й відштовхнув її. Бабі поточилася, перечепилася об бордюр і, втративши рівновагу, впала. Степ якусь мить дивився на неї. Кіко скористався цією паузою. Він підвівся з капота і, струшуючи головою, щоб оговтатись, спробував влізти у машину. Але Степ був спритніший за нього.

Сильно штурхонув дверцята, заблокувавши його. Кіко заволав від болю. Степ продовжив лупасити його. Кіко спробував захистити голову, як тільки міг, прикриваючи скроні та вуха, але Степ бив ззаду, невмолимо, гатив по потилиці, по вилицях, по щелепах. Щоразу, коли долоні Кіко відкривали якесь місце, щоб закрити інше, щойно забите, удари Степа, точні та сильні, сипалися саме туди. Кіко кричав від болю, безсилий, затиснений між дверцятами та машиною. Бабі болісно підвелася. Теж почала кричати, кличучи на допомогу. У цю мить під’їхала машина. Це були синьйори Аккадо.

— Філіппо, дивися! Що тут таке? Та це ж Бабі, дочка Рафаелли!

Філіппо загальмував і вийшов з машини, залишивши дверцята відчиненими. Бабі побігла йому назустріч, кричучи:

— Розбороніть їх, швидше, бо вони повбивають один одного!

Щоправда, ситуація не зовсім відповідала цьому описові.

— Стій, відпусти його!

Філіппо кинувся на Степа, заблокувавши його ззаду. Обхопив його, відтягуючи від дверцят. Кіко, нарешті звільнений від цих лещат, помасував собі груди, а потім, наляканий, скочив у машину й помчав геть на повній швидкості. Утік.

Степ пручався, намагаючись звільнитися від «обіймів» синьйора Аккадо, потім нахилився й потужно відкинув голову назад. Ударив того в самісіньке обличчя. Окуляри синьйора Аккадо полетіли геть, розбившись, а з носа заюшила кров. Філіппо захитався, тримаючи руки біля носа. Раптово знову короткозорий, він майже плакав, затьмарений болем. Марина кинулася на допомогу чоловікові.

— Злочинець, халамидник! Не наближайся, не смій до нього торкатися!

Та хто б його торкався! Хто взагалі чекав, що той навіжений, що напав на нього ззаду, виявиться дідуганом. Степ мовчки дивився на жінку, що продовжувала репетувати.

— Зрозумів, наволоч? Я це так не залишу!

Марина допомогла чоловікові залізти до машини, потім завела її і від’їхала не без труднощів. Синьйора Аккадо майже ніколи не сідала за кермо, окрім виняткових випадків. Цей був саме такий. Нечасто ставалося, щоб її чоловіка били головою на вулиці.

Філіппо поглянув на свою закривавлену долоню, потім ледь торкнувся кінчика носа. Його пронизав гострий біль, зі сльозами на очах він закинув голову. Дивився на стелю, дихаючи ротом. Його ніс — єдине, що було ідеальним. Тепер бразильському хірургові доведеться зайнятися і ним. Чоловік застогнав, можливо, також і через цю думку. Марина занепокоєно глянула на нього, а потім, налягаючи обома плечима на кермо, повернула праворуч. Машина непевно в’їхала на набережну Тибру.

Бабі стала перед Степом.

— Ти тварина, ти чудовисько, ти мені огидний! Ти не поважаєш ніщо і нікого.

Він подивився на неї з усмішкою. Бабі струсонула головою.

— Не прикидайся дурником, подивись, яка в тебе ідіотська пика.

— Можна дізнатися, чого тобі від мене треба?

— Нічого, я не можу нічого бажати, бо що можна хотіти від тварини? Ти вдарив людину, чоловіка, старшого за тебе.

— По-перше, це він на мене накинувся, по-друге, звідки, бля, я знав, що він старший? По-третє, тим гірше для нього, займався б своїми справами.

— Ось як? Тобто тому, хто займається не тільки своїми справами, ти розбиваєш обличчя, б’єш його головою! Він навіть в окулярах був, дивись…

Вона зібрала уламки.

— Ти їх йому розбив! Задоволений тепер? Ти знаєш, що це кримінальний злочин — бити того, хто носить окуляри?

— Знову ця бридня? Я цю дурню все життя чую. Хто тобі сказав таке про окуляри?

Степ пішов до свого мотоцикла, сів на нього.

— Це точно запустила якась наволоч в окулярах, яка боїться, що її поскубуть, і власне через це вона носить окуляри й розповідає маячню.

Степ завів мотоцикл. На якусь мить передня фара освітила Бабі. Вона прикрила очі. Степ увімкнув першу передачу.

— Ну, бувай.

Бабі роззирнулась довкола. Ніхто повз не проїжджав. Площа була безлюдна.

— Як це «бувай»?

— Ну, якщо хочеш, тоді не бувай.

Бабі приречено видихнула.

— А я, як я повернуся додому?

— Та звідки я це, бля, знаю? Ти могла попросити твого друга супроводити тебе, ні?

— Не можу, ти його побив і примусив утекти.

— Ах, ну тобто це моя провина.

— А чия ж? Так, дай мені сісти позаду.

Бабі підійшла до мотоцикла і вже підняла ногу, щоб сісти позаду. Степ злегка відпустив зчеплення. Мотоцикл трохи посунувся. Бабі зиркнула на хлопця. Степ обернувся до неї, відповів на її погляд. Бабі знову спробувала залізти, але Степ був швидшим за неї і знову подався вперед.

— Ну ж бо, зупинись. Ти що, ідіот?

— Е, ні, дорогенька. Я ж тварина, чудовисько, я викликаю у тебе відразу — і ти хочеш сісти позад мене? Позад того, хто не поважає нікого і нічого? Е, ні, це занадто легко. Треба бути послідовними у цьому світі, послідовними. — Степ дивився на неї серйозно, обличчя у нього було нахабне. — Хіба можна, щоб такий тип тебе підвозив?

Бабі прикрила очі, цього разу від ненависті, що нуртувала всередині. Потім рішуче пішла вулицею Фарнезіни.

— Я маю рацію чи ні?

Бабі не відповіла. Степ засміявся, потім наздогнав її. Їхав поряд на мотоциклі.

— Зрозумій, я ж це роблю для тебе. Потім тобі буде прикро, що ти пішла на компроміс. Краще залишатися при своїй думці. Я чудовисько, і ти йдеш пішки аж додому. Згодна?

Бабі не відповіла, перейшла на інший бік дороги, дивлячись просто перед собою. Зайшла на тротуар. Степ зробив те саме. Він піднявся на педалях, щоб пом’якшити удар.

— Звичайно…

Він продовжував їхати поряд із нею з її швидкістю.

— …якщо ти попросиш у мене вибачення, забереш назад усі свої слова і скажеш, що помилилася… Тоді нема проблем… Я можу тебе підвезти, бо тоді все послідовно.

Бабі знову перейшла на інший бік дороги. Степ — за нею. Піднявся на сідлі мотоцикла, спускаючись з тротуару. Додав швидкості, наздоганяючи її, однією рукою потягнув її за олімпійку:

— Ну? Це просто, повторюй за мною: прошу вибачити…

Бабі відштовхнула його ліктем, вивільнилася й побігла.

— Гей, ну що це за манери?

Степ додав швидкості й скоро знову її наздогнав.

— Ти що, хочеш до самого дому пішки йти? До речі, а де ти живеш? Далеко? Ага, я зрозумів, ти хочеш схуднути. Так, справді, маєш рацію, це було зовсім нелегко — нести тебе на руках у душ.

Він об’їхав її, усміхаючись.

— І зрештою, якщо ми з тобою будемо робити інші речі, тобі краще скинути пару кілограмчиків, я ж не можу щодня так трудитися, га? Атож, я вже тебе розкусив. Ти з тих, кому подобається бути зверху, правильно? Тоді точно маєш схуднути, бо інакше ти мене розчавиш.

Бабі не витримала. Схопила пляшку, що стирчала зі смітника, прикріпленого до стовпа, і пожбурила в нього, намагаючись поцілити. Степ рвучко загальмував і відхилився. Пляшка пролетіла близько над його головою, а мотоцикл заглух і почав завалюватись набік. Степ із силою смикнув за кермо, зупинивши його ще до того, як він торкнувся б землі. Бабі побігла швидше. Степ згаяв трохи часу, щоб знову завести мотоцикл, йому зсунулася кнопка RUN/OFF.

З бокової вулички саме в цей момент виїхав якийсь жлоб на «Гольфі» старої моделі. Фальшиві написи на боках кричали про «турбо», якого насправді не було. Позаду, як завжди, два пластикові кролики марно намагалися розмножитися. Жлоб побачив Бабі, що бігла сама. Під’їхав до неї.

— Гей, красуне, хочеш, підвезу?

— Гей, бридкий гівнюче, хочеш, розіб’ю тобі пику?

Тип зиркнув на Степа, який раптово вигулькнув між ними. Зрозумів, що тут швидше дістанеш прочухана, аніж дівку. Поїхав геть, хитаючи головою ніби на знак обурення. Підняв праву руку, напускаючи на себе бозна-який поважний вид. Хотів здаватися вищим за цю ситуацію. Що завгодно — тільки б не визнати, що дав маху. Степ глянув йому вслід, потім обігнав Бабі й перетнув їй дорогу.

— Годі, залізай.

Вона спробувала його обійти. Степ притиснув її до стіни. Бабі спробувала пройти позаду. Степ ухопив її за олімпійку.

— Я сказав: сідай!

Сердито потягнув її до себе. Бабі перелякано відсахнулася. Він поглянув у ці блакитні очі, ясні й глибокі, що злякано дивились на нього. Повільно відпустив її, потім усміхнувся.

— Ну ж бо, я проведу тебе додому, бо інакше вийде, що я сьогодні пересварюся з половиною світу.

Мовчки, не кажучи нічого, крім своєї адреси, сіла позад нього. Мотоцикл рвонув з місця. Бабі відкинуло назад. Інстинктивно обійняла його. Її руки проти волі опинилися під його курткою, напнутою вітром. Його шкіра була свіжою, тіло — гарячим посеред холоду ночі. Бабі відчула, як під її пальцями перекочуються скульптурні м’язи. Вони ідеально вигравали при кожному найменшому русі. Вітер пробігав по її щоках, мокре волосся закручувалося вихорами в повітрі. Мотоцикл нахилився, вона обійняла його ще міцніше і заплющила очі. Серце її почало битися дужче. Вона спитала себе, чи причиною був тільки страх. Почула шум машин. Вони виїхали на більшу дорогу, тут було не так холодно; вона вмостилася щокою на його спині, заколисуючись цими підйомами та спусками, цим потужним ревінням, яке чула під собою. Нахилилася разом із ним, не опираючись, а потім — знову вгору, відчуваючи більше вітру. Вони мчали все швидше, проскакуючи між машинами, перемикаючи передачі — угору, далі вгору, узвозом. І більше нічого. Тиша.