— Ой, ти мене обпік. Вибачте, Маріє, вибачте.

Марія відчула себе винною у тому, що відбувалося.

— Степе, облиште його. Я помилилась. Він не казав, що ламатиме двері. Це я погано зрозуміла. Ось, він сказав, що зайде пізніше. Так, зараз я пригадую, він сказав так.

Степ відпустив Полло. Друзі перезирнулися. Потім вибухнули сміхом. Марія подивилась на них, геть нічого не розуміючи. Відсміявшись, Степ сказав: — Гаразд, Маріє. Дякую. Річ у тім, що цей тип потребував добрячого уроку. Тепер можете йти. Побачите, що надалі він поводитиметься ліпше.

Марія зі співчуттям подивилась на Полло. Мовляв, не бажала, щоб аж до такого дійшло. Потім узяла попрасовану білизну і вийшла з кімнати. Відсьогодні треба ретельніше зважувати слова, подумала вона. Їй не хотілось, щоб через неї хтось постраждав. Степ провів її веселим поглядом. Потім обернувся до Полло.

— Ти що, дурний? Що ти мені помічницю тероризуєш?

— Та ж не хотіла мені відчиняти.

— Гаразд, ну то попроси — будь ласка, ні? А ти — «виб’ю двері». Наступного разу я справді обпечу твою гидку пику.

— Ну то дай мені ключі, ні?

— Еге ж, і коли мене не буде вдома, ти мені хату обчистиш.

— Ти що, жартуєш? Ти справді думаєш, що я можу таке вчинити?

— Ні, мабуть-таки ні. Але оскільки сумнів є, то ліпше не давати тобі такої можливості.

— Яка ж ти падлюка. Віддай мені зараз же канапки!

Степ усміхнувся і тут-таки знищив, швидко проковтнувши, одну з канапок. Полло відкрив газету й удав, що образився. Степ налив собі кави, додав гарячого молока, потім — трішки холодного. Поглянув на Полло.

— Хочеш трішки кави?

— Так, дякую, — відповів той удавано сухо.

Він ще не хотів повністю здаватися. Степ налив йому трохи кави у філіжанку поруч.

— Ну ж бо, я зараз у душ, а потім поїдемо разом забирати твій мотик.

Полло відсьорбнув кави.

— Є тільки одна проблемка. Мені бракує трьохсот штук.

— Як так, після всього, що ти зажухав учора ввечері?

— Я мав купу боргів. Мені треба було заплатити за їжу, за хімчистку, і потім я мав ще віддати гроші Фуріо.

— Чого ж ти, курво, граєш у чорне тото, якщо в тебе ламаного гроша за душею нема?

— Та саме через це. Сподіваюсь, що пощастить. Власне, я відклав двісті штук на мотик. Але Серджо мені подзвонив і сказав, що був змушений поміняти ще один толок, підчіпки й таке інше. Потім ще повністю поміняти мастило і не пам’ятаю вже, що ще. Коротше: пів мільйона. Бля, але ж мотоцикл мені потрібний. Сьогодні ввечері перегони, я там маю взяти щонайменше сотку. Ти як, підеш?

— Не знаю. Поки що нам треба роздобути триста штук.

— Еге ж. Бо без них ми нікуди не поїдемо.

— Це ти нікуди не поїдеш.

Степ усміхнувся, потім пішов у кімнату свого брата Паоло. Полло подався за ним, на щось сподіваючись. Степ почав ритися у кишенях піджаків. Відкрив шухлядки шафи. Потім пошукав у шафці біля ліжка. Полло стояв у дверях і дивився на нього. Озирався довкола. Степ це помітив.

— Та що ти там, бляха, вкляк? Ти здурів — стояти на шухері в моїй хаті? Ну, допоможи-но мені.

Полло не змусив його повторювати двічі. Зайшов з іншого боку ліжка. Відкрив шухлядку іншої шафки.

— Твій брат — обачний тип, га?

Степ глянув на Полло. Той тримав у руках коробку з презервативами «Сеттебелло» і дурнувато посміхався.

— Дуже обачний. Такий обачний, що не залишає ніде навіть пів ліри.

— Ну, загалом, має рацію. Ми його стільки разів уже обчищали…

Полло запхав собі в кишеню три презервативи, перш ніж поставити коробку на місце. Незважаючи ні на що, він був оптимістом. Степ пошукав, чи є ще таємні схованки.

— Нічого не вдієш, нема, бляха, ніде нічого. Жодної ліри не можу тобі позичити.

Коридором пройшла Марія з футболками та олімпійками Степа у правій руці та ідеально випрасуваними сорочками Паоло в лівій. Полло кивнув на неї.

— А вона? У неї можемо попросити?

— Та де там! Я їй ще винен за газети за минулий тиждень.

— Велика справа!

— Я нічого в неї не проситиму. Але ти можеш спробувати тортурами, може, силоміць щось витягнеш. Зважаючи на те, як ти ввійшов.

— Знов про це!

Степ пішов до своєї кімнати. Полло — за ним.

— Ну ж бо, Степе, це ж серйозна проблема. Що нам робити?

— Саме про це думаю. У Сицилійця та інших вітер по кишенях гуляє дужче, ніж у нас, тож відпадають. Моя мати не в місті.

— А де?

— На Канарах, мабуть, а мо’, на Сейшелах. Та навіть якби вона була тут, це не варіант.

Полло кивнув. Він чудово знав, у яких стосунках був Степ зі своєю матір’ю.

— А твій батько? Він не може позичити?

Степ узяв одну зі щойно випрасуваних футболок і поклав її на ліжко, де вже лежали картаті труси-боксери та джинси.

— Так, я сьогодні з ним вечеряю. Він потелефонував мені вчора й сказав, що мусить зі мною поговорити. Я й так знаю, що він мені скаже. Спитає, чи збираюся вступати до універу і всяке таке. І що мені робити? Замість відповіді сказати: «Тату, дай мені триста штук, бо треба забрати мотик Полло», га? Ні, це не годиться. Маріє!

Жінка з’явилась у дверях.

— Вибачте, а де синя куртка?

— Яка, Степе?

— Така, як зелена у військових, тільки синя, я її нещодавно купив. Ну типу як поліцейська.

— А, я зрозуміла, про яку йдеться. Я її повісила біля входу, до шафи вашого брата. Гадала, що це його.

Степ усміхнувся. Паоло — у такій куртці! Це було б щось. Степ пішов у коридор. Відкрив шафу. Ось вона, його куртка. Легко знайти. Вона дуже вирізнялась на тлі усіх цих картатих піджаків та сірих костюмів.

Степ ухопився за можливість полазити й по кишенях тих костюмів, але нічого не знайшов — ні гроша. Зірвав куртку з плечиків, повернувся до кімнати. Полло сидів на ліжку. Порпався у своєму гаманці. Перевіряв власні фінанси, сподіваючись на диво, якого, однак, не сталося. У відчаї закрив його.

— Ну то що?

— Дивись веселіше. Я знайшов рішення.

Полло із надією подивився на друга.

— І яке ж?

— Гроші нам дасть мій брат.

— І чого б це він захотів нам їх давати?

— Тому що я вдамся до шантажу.

Полло одразу заспокоївся.

— А, точно!

Зрештою, для нього шантажувати брата було найприроднішою справою на світі. На якусь мить він пошкодував, що був єдиною дитиною.

15

Паоло, брат Степа, був на роботі.

Елегантно вдягнений, сидів за не менш елегантним столом і перевіряв документи синьйора Форте, одного з найкращих клієнтів їхньої компанії з фінансових послуг. Паоло закінчив університет Бокконі30. Отримавши найвищі бали, він повернувся з Мілана й одразу ж знайшов чудове місце бухгалтера. Зрештою, він же випускник Бокконі. Насправді батько через своїх знайомих улаштував його туди. Проте він зумів утримати це місце, і його поважали колеги — це вже була цілком його заслуга. Щоправда, з цієї компанії ніколи ще нікого не виганяли.

Молода секретарка в шовковій кофтинці кремового кольору, мабуть, занадто прозорій для цього світу податків та фіскальних пільг, де прозорість не є звичною річчю, увійшла до кабінету Паоло.

— Дозвольте?

— Так, слухаю.

Паоло відірвався від документів, щоб приділити увагу бюстгальтерові секретарки, а відтак і її повідомленню.

— Там ваш брат з другом. Впустити їх?

Паоло не встиг вигадати пристойну відмовку для секретарки, а може, на це забракло не часу, а фантазії. Степ і Полло тут-таки ввалилися до його кабінету.

— Звичайно він мене впустить. Бля, я ж його брат! Кров від крові, синьйорино. Ми ділимося всім. Зрозуміли? Всім.

Степ торкнувся ліктя секретарки, натякаючи на можливість, хоча й малоймовірну, що ця молода й гарна дівчина ділить з Паоло не тільки фінансові досьє та списки дзвінків, а й дещо інше.

— Отже, я завжди можу сюди приходити, правильно, Па?

Паоло кивнув.

— Звичайно.

Секретарка зиркнула на Степа, і хоча вона звикла до людей набагато старших, фальшивих та при краватках, однак поставилася до нього з повагою.

— Вибачте. Я цього не знала.

— Добре. Тепер знаєте, — Степ усміхнувся їй.

Секретарка глянула на свій лікоть, що його притримував Степ.

— Тепер я можу йти?

Паоло, незважаючи на свої нові окуляри, нічого не помітив.

— Звичайно, дякую, можете йти, синьйорино.

Полло та Степ всілися у шкіряні крісла перед столом Паоло. Степ розвалився в кріслі. Потім відштовхнувся правою ногою і закрутився довкола себе.

— Очманіти можна, а ти вміло добираєш собі секретарок.

Степ прокрутився на кріслі повне коло і знову опинився перед братом.

— Скажи правду, ти спав із нею, га? Або ти з нею спав, або лабузнився до неї, а вона відмовила. У цьому випадку я б її звільнив, яке тобі до неї діло.

Паоло докірливо глянув на нього.

— Степе, ну чому я маю весь час повторювати тобі одне й те саме? Коли приходиш сюди, не влаштовуй цирк і обходься без лайки. Я тут працюю. Мене тут усі знають.

— Чому? А що я такого зробив? Що я зробив, Полло? Скажи йому й ти, що я ніц не зробив.

Полло глянув на Паоло, з усіх сил намагаючись надати своїй пиці переконливого виразу.

— Це правда, він нічого не зробив.

Паоло зітхнув.

— Все одно з вами двома марно говорити, зайва праця. Як от учора. Я ж тебе тисячу разів просив: коли повертаєшся пізно, поводься тихо. А ти завжди зчиняєш ґвалт.

Обличчя Степа набуло такого ж виразу, як у Полло.

— Ні, Па, вибач. Я вчора повернувся голодним. Що було робити, не їсти? Я тільки посмажив собі біфштекс.

Паоло іронічно посміхнувся до брата.

— Хіба ж я забороняю тобі їсти? Проблема в тому, як саме ти це робиш, як ти все робиш… Завжди з гуркотом, хряскаючи дверцятами холодильника. Байдуже, що я сплю, що мені рано вставати! Хіба це тебе гребе? Ти ж прокидаєшся, коли забажаєш… До речі, я знаю, що ти сьогодні обідаєш з татом.