Паоло подивився на секретарку. На її гарне тіло. І на цю бездоганну, ідеальну спідницю, що прикривала її стрункі ноги. Може, брат і має рацію. Уявив собі напівголу секретарку, з якої Степ зриває трусики. Збудився.

— Нічого, синьйорино, це був просто жарт.

Секретарка пішла, трохи розчарована. Паоло ледве встиг начепити на носа окуляри й сфокусуватися на цих провокуючих сідницях, що віддалялися більш-менш професійно.

«Який ідіот! Треба було дозволити йому зробити це». Якби Степ не повернув йому ці гроші, це була б найгірша угода останніх років. Ні, не найгірша. Найгіршу уклав синьйор Форте. Він довірив свої складні податкові проблеми бухгалтерові, який мав розв’язати власні сімейні проблеми. Не можна проводити ранок, сварячись із братом, і зрештою заплатити йому, щоб той не зривав трусиків з його секретарки.

Почуваючись винним, Паоло знову відкрив справу синьйора Форте.

30 «Комерційний університет Бокконі» — престижний вищий навчальний заклад у Мілані, заснований 1902 року.

30

«Комерційний університет Бокконі» — престижний вищий навчальний заклад у Мілані, заснований 1902 року.

16

На маленькій вузенькій вуличці всередині простенького гаража був собі Серджо, механік. Він завжди носив синій комбінезон з біло-зелено-червоним прямокутником «Кастрол»31 на спині. Було неясно, чи його преміювали цим комбінезоном за перегони, в яких він брав участь багато років тому, а чи за все те мастило, яке він міняв у мотоциклах. Достеменно було відомо, що щоразу, коли йому привозили мотоцикла, то якою б не була проблема, він, випробувавши машину, завжди казав одне й те саме: «Тут треба дещо поремонтувати, а потім ми любесенько замінимо все мастило».

Його помічник Маріоліно також носив синій комбінезон від «Кастрол», але порваний та ще дужче заляпаний мастилом. Це був не надто метикуватий хлопець. Він слідкував за Серджо, коли той працював, відстежував найменший його рух. Для нього Серджо був генієм, ідолом, богом моторів. Коли вони працювали, Маріоліно завжди ставив диск Баттісті: «Я, ти, ми всі». Коли пісня «Так, подорожувати» добігала до рядка: «Отой геній — друг мій, він би знав, що робити, він би знав, як вчинити, з викруткою в руці він творить чудеса, він би тебе полагодив, піднявши під небеса», — Маріоліно завжди широко всміхався.

— Бля, Се, це просто про тебе, га?

Серджо продовжував працювати, потім проводив рукою по волоссю, роблячи його ще маснішим.

— Ясно, не про тебе ж. Ти з викруткою в руці тільки шкоду робиш, які там чудеса.

Маріоліно працював там уже майже рік, і ще й досі навіть проста заміна фільтрів була для нього неабиякою проблемою. Якщо ж замість викрутки він брав до рук ручку, ставалися справжнісінькі катастрофи. Власне, він записував клієнтів. Чи б то пак, намагався. Маріоліно гармудзляв прізвища своїм жахливим почерком у записничку з обкладинкою з червоної шкіри, який хтось із сусіднього банку, пов’язаного з сільським господарством, подарував Серджо на позаминуле Різдво. Отже, дні тижня у ньому не збігалися з реальними, а щоб розібрати почерк Маріоліно, потрібний був графолог. Що з того виходило: часто-густо приходили групи хлопців з більш чи менш розбитими мотоциклами, стверджуючи, що впізнають у дивних каракулях в записничку свої прізвища. Серджо не вмів відмовляти. Таким чином траплялися дні наднапруженої роботи та дні, коли Серджо і Маріоліно байдикували.

Той день, здавалося, був першого типу. На вуличці перед гаражем вишикувались кілька мотоциклів. Дорога «Ямаха» — точно якогось татового синка — виблискувала поряд зі старим «Мото Гуцці». Був там класичний «Галлетто», улюбленець якого-небудь аматора-ностальгіка або ж просто скнари. Один за одним стояли старі «350» та новенькі обтічні «Сузукі», древній «Кавасакі», який називали «домовиною», та імпозантний «Pacific Coast». Кілька нових «Пежо» і червона «Хонда SH 50» захоплено милувалися велетенським «Goldwin 1500» — важким, оснащеним реверсним ходом.

Хлопець у світлій джинсовій куртці і з наплічником «Invicta» на спині, на якому було написано «Нен авиджу Джованотті», увійшов до гаража. Серджо впізнав його. Узяв ключі з шафки на стіні й вийшов з ним. Спритно вивільнив «Хонду Віжн» хлопця з тісного ряду мотоциклів. Потім розповів йому все, що зробив. Як добрий механік перерахував купу дрібних втручань, розповідаючи про них так, ніби вони були вкрай необхідними для того, щоб та «Хонда Віжн» знову їздила. Насправді то були звичайні побрехеньки, які механіки розповідають тобі, щоб виправдати гроші, котрі в тебе крадуть. Хлопець вдав, що не помітив цього. Або ж справді не помітив. У п’ятнадцять років забирати мотоцикл від механіка — надто щаслива подія для того, щоб псувати її суперечками. Але якби хлопець дізнався, скільки насправді коштує змінити патрубок, то наступного дня на його бунтівному наплічнику під написом «Ненавиджу Джованотті» точно з’явився б ще один, може, більш виправданий: «…але Серджо — справжній крадій».

Хлопець із наплічником розплатився й поїхав, цілковито щасливий.

Тієї ж миті старий синій «Boxer», що його штовхав юний бевзь в окулярах, зупинився перед гаражем. У мопеда було заблоковане заднє колесо. Бевзь зняв окуляри й витер спітніле обличчя. Якби він був менш вихованим, то вже б кляв бога на всі заставки. Авжеж, не так слід їздити на синьому «Боксері». Серджо взявся за мопед. Рішучо й упевнено відкрив мотор. Він здавався б хірургом, якби не був без рукавичок і його руки не були б забруднені мастилом. Крім того, хірург ніколи не взяв би собі в помічники Маріоліно. Бевзь стривожено позирав на свій мопед, якому цей повільний у рухах механік робив вівісекцію. Він був ніби родич пацієнта, однак його тривожило не те, чи тяжкою була «хвороба», а набагато прозаїчніше — ціна операції.

— Треба міняти регулятор і зняти всі ремені, це не жарти.

Мотоцикл Степа загальмував перед гаражем. Останній рик дав знати, що цей «VF 750» не потребував ремонту. Серджо витер руки ганчіркою.

— Привіт, Степе, що таке? Якась проблема?

Степ усміхнувся. Ніжно поплескав по бензобаку своєї «Хонди».

— Цей мотик не знає такого слова. Ми приїхали, щоб забрати металобрухт Полло.

Полло тим часом підійшов до свого мотоцикла. Старий «Kawa 550». Трагічна «домовина».

— Все готово. Я мусив змінити толоки, ремені, весь блок мотора. Але деякі деталі взяв для тебе вживаними.

Серджо перерахував інші дорогі ремонтні роботи.

— А потім ми йому повністю поміняли мастило.

Полло глянув на нього. З ним таке не проходило. Та Серджо навіть і не намагався.

— Але це я тобі в рахунок не ставлю. Це подарунок.

Рік тому вони з Серджо мали запеклу дискусію. Тоді він і збагнув, як слід поводитися з цими двома. Це було навесні. Степ тоді привіз йому свою щойно придбану «Хонду» для рутинного контролю. Крім того, сказав полагодити боковий щиток, що вібрував. Кілька днів по тому Степ повернувся, щоб забрати мотоцикл. Заплатив за рахунком без жодних заперечень. Включаючи повну заміну мастила. Але коли він випробував мотоцикл, той боковий щиток усе ще вібрував. Тоді Степ повернувся з Полло. І вказав йому на це. Серджо запевнив, що все полагодив.

— Якщо хочеш, я тобі знову його полагоджу, але ти повинен ще раз до мене записатися і, звичайно, заплатити за роботу.

На додачу Серджо припустився величезної помилки. Він підійшов до Степа, ляснув його по плечі, а головне, примудрився бовкнути геть невдале:

— А втім, хтозна, як ти поводишся з цим мотоциклом. Може, ти знову розтрощив той щиток.

Степ знавіснів. Його мотоцикл та Полло були єдиними речами у світі, до яких він був справді прихильним. Крім того, він ненавидів тих, хто в розмові торкався його.

— Ти помиляєшся. Трощити бокові щитки мотоциклів дуже легко. Дивися сюди, га?

Степ підійшов до мотоциклів, вишикуваних перед гаражем. Щодуху вгатив ногою по першому. «Хонда 1000», червона й важка, впала на мотоцикл, що стояв поряд — дбайливо доглянутий «500 Custom». Цей теж упав — на «Сузукі 750», а той, своєю чергою, — на легкий білий «Ciao». Дорогі й модні мотоцикли, нові та старі мопеди валились один на одного зі страшенним гуркотом, як доміно. Серджо спробував утримати їх. Марно. Останній «Пежо» теж упав на землю, зім’явши собі бік. Серджо був нажаханий.

Степ усміхнувся йому.

— Бачив, як це легко? — Потім, перш ніж Серджо встиг би відповісти, додав: — Якщо ти мені негайно не полагодиш мотоцикла, я тобі підпалю гараж.

Не минуло й години, як усе було готове. Боковий щиток більше ніколи не вібрував. Степ, звичайно, нічого не платив.

Бевзь мовчки чекав у кутку, з тривогою поглядаючи на свій «Боксер» із відкритим мотором. Серджо пішов узяти ключі від «Kawa» Полло.

— Добре, хлопче. Залишай мені його. Побачимо, що можна буде вдіяти.

Ця фраза ще дужче стривожила бевзя. Він, ясна річ, подумав, що його «Боксер» доживає останні дні.

— Коли мені зайти?

— Та хоч завтра.

Молодик в окулярах при цій останній новині дещо піднісся духом. Усміхнувся й пішов собі, дурновато-щасливий. Йому не здалося дивним, що, незважаючи на всю ту купу ремонтних робіт, його «Боксер» буде готовий так швидко. Серджо віддав ключі Полло. «Kawasaki» заревів. З глушників вирвався дим. Мотор швидко розігрівся. Полло дав газу двічі чи тричі, потім щасливо усміхнувся. Степ подивився на нього. Він був як дитина. Усмішка Полло стала менш широкою, коли Серджо озвучив йому рахунок. Але це було очікувано. Мотор до ремонту терся, та й замінити толоки і все інше — це були таки не жарти. Незважаючи на позику, чи б то пак на шантаж Паоло і знижку від Серджо, Полло заледве зміг сплатити рахунок. Серджо поклав гроші в кишеню. Жодної квитанції, звичайно, не видав.

— Будь обережним, Полло, він зараз як на обкатці. Тож їдь повільно.