— Так, все одно у нас першим уроком релігія…

Бабі подумала, що саме цей предмет для її подруги не мав сенсу. Душа Палліни, заплутана серед брехні та закоханців-хуліганів, була все одно навіки втрачена.

— Будь ласка, Бабі, нагадай, що вона не повинна їсти.

— Так, синьйоро. Не хвилюйтеся.

Бабі поклала слухавку. Даніела пройшла повз, готова знову заволодіти телефоном.

— Пощастило тобі, еге ж?

— Це Палліні пощастило. Якби її застукали, то хай би нарікала на себе. Я тут до чого! І не зависай знову на телефоні.

Бабі приготувала собі ромашковий чай. Два шматочки лимону, пакетик підсолоджувача «Dietor» — і вона на дивані. Ноги підібгані під себе, ступні — у брижах диванної подушки, там тепліше. Вмостилась дивитися телевізор. Даніела, звісно, передзвонила Паломбі. Розповіла йому історію Палліни, телефонний дзвінок від її матері, блеф Бабі й купу інших речей, які здавалися їм дуже цікавими. По телевізору у вітальні йшло щось набагато драматичніше. Марлон Брандо. Переміни у житті бідного боксера-невдахи. Його кохання до Еді. Молодий друг, що почувається зрадженим і вбиває всіх своїх голубів. Падре Беррі, сила релігії, щоб продовжувати йти вперед, — і потім ця остання сцена. Коли Террі після бійки з Джонні та його бандою — скривавлений, спустошений і безсилий — хитаючись, заходить в ангар перед натовпом вантажників. Нарешті вільні. Завдяки йому. Кінець корумпованій портовій профспілці.

Музика Бернштайна розчинялась в останніх титрах. Бабі залишилась на дивані, розмірковуючи. З коридору долинав веселий і жартівливий голос Даніели. Слова кохання м’яко змішувались із вибухами юного сміху. Бабі вимкнула телевізор. Палліна повернеться раніше сьомої. Пройшла до своєї кімнати.

— На добраніч, Дані.

Даніела усміхнулась сестрі.

— На добраніч.

Бабі навіть не зробила спроби знову сказати їй щось про телефон. Що б це дало? Почистила зуби. Поклала на стілець шкільну форму на завтра, приготувала сумку і лягла. Помолилась, дивлячись у стелю. Зрозуміла, що відволіклась. Вимкнула світло. Покрутилась у ліжку, намагаючись заснути. Нічого не вдієш. А раптом Палліна поїде просто до школи? Від неї будь-чого можна чекати. Може, вона прогуляє цілу ніч, а потім Полло проведе її до Фальконьєрі у той час, як мати шукатиме її тут. Ото ще мені та Палліна! Чому вона не може бути нормальною закоханою? Висіла б по дві години на телефоні, як сестра, та й годі. Та багато шкоди не завдає, хіба дещо здорожчує телефонні рахунки. Аж ні, вона мала поїхати на перегони. Мала чинити, як дівчина брутального типа. От іще та Палліна! Бабі підвелася з ліжка і швидко вдягла олімпійку та джинси, потім пройшла у кімнату Даніели і взяла її сині «Суперґа». Звісно, сестра все ще розмовляла по телефону.

— Піду попереджу Палліну.

Даніела глянула на неї зачудовано.

— Ти їдеш на Теплиці? То я з тобою.

— На Теплиці? Я їду на Олімпійський шлях. Там, де проводять перегони.

— Еге ж! Воно називається Теплиці.

— А чому?

— Через усі ті квіти вздовж дороги. На вшанування тих, хто там загинув41.

Бабі провела рукою по лобі.

— От цього мені ще бракувало… Теплиці!

Взяла куртку, що висіла в коридорі, й уже збиралася вийти. Даніела її зупинила: — Будь ласка, Бабі, візьми мене з собою!

— Ви всі подуріли? Ти, я і Палліна вештаємося Теплицями. Може, ми ще й на мотоциклах поганяємо, га?

— Якщо ти вдягнеш пасок від «Камомілла», вони тебе виберуть і посадять позаду. Ну ж бо, візьми мій, подумай, як це круто — стати «камоміллою».

Бабі подумала про напій, який вона ковтнула перед тим, як лягти спати42. Усе дарма. Вона підняла комір куртки.

На мить уявила себе Террі Меллоєм, боксером-невдахою, який бореться за права працівників порту. Вона має право піти собі спокійно спати? Террі Меллой робив те, що робив, принаймні з благородної причини. А вона? Чому їде до Теплиць, де букети покладені для тих, хто там загинув? Туди, де групка шибайголів на мотоциклах ризикує закінчити так само? Вона їде, щоб попередити Палліну, бо та має повернутися до сьомої ранку. Ту саму Палліну, якій подобалося бувати в абсурдних місцях, ту Палліну, яка нічого не знала з латини. Ту Палліну, якій вона підказувала, навіть якщо це означало отримати зауваження. Так, вона їде туди передусім через свою подругу Палліну. Або принаймні саме у це їй хотілось вірити.

— Даніело, я більше не повторюватиму. Поклади вже ту слухавку.

Потім вибігла, з гребінцем зі стразами у волоссі, й серце стукало чомусь надто голосно.

41 В Італії встановлюють невеликі пам’ятні знаки, нерідко з фотографією, на узбіччі біля того місця, де хтось загинув у ДТП.

42 Camomilla з італійської — ромашка. На Апеннінах вважається, що ромашковий відвар навіює сон.

42

Camomilla з італійської — ромашка. На Апеннінах вважається, що ромашковий відвар навіює сон.

В Італії встановлюють невеликі пам’ятні знаки, нерідко з фотографією, на узбіччі біля того місця, де хтось загинув у ДТП.

41

23

На узбіччі дороги з широким поворотом, трохи під нахилом угору, було чимало народу. Хлопці та дівчата різного віку. Кілька джипів «Patrol» з відчиненими дверцятами вгатили музику на повну гучність. Хлопці зі світлим пофарбованим волоссям, дуже схожі між собою — в американських футболках та кашкетах, стрункі натреновані тіла — вдавали, що вони справжні серфінгісти, і в картинних позах передавали один одному, аби не нашкодити здоров’ю, лише пиво. Трохи далі, поряд з розкритим «Маджолоне», інша групка, набагато реалістичніша, готувала собі «козячі ніжки» з наркотиками. Один тип із довгими патлами й щасливо-розфокусованим поглядом зігрівав свою руку і те, що було на ній, за допомогою запальнички. Потім акуратно зчищав веселе зілля з однієї руки в іншу, вже готову до скручування. Якась дівчина, зарані усміхаючись, звивала маленьку картонку з намальованою на ній симпатичною чорною вороною. Це були готові фільтри, які тільки такий заклад, як «Корнак’є»43, міг дарувати своїм клієнтам, ще більше заохочуючи тих — ніби їх треба було додатково заохочувати — надовбатися.

Вони стояли там, на узбіччі дороги, дивились на учасників перегонів, що ризикували на своїх мото. Завжди тільки вони, невдахи-глядачі, тут і в житті.

Трохи далі якісь чоловіки, що прагли провести захопливий вечір, юрмились довкола «Ягуара». Поряд з ними інша пара друзів весело споглядала ці абсурдні каруселі.

Мопеди на одному колесі; мотоцикли, що мчали із ревом, гальмували та газували; хлопці, що проїжджали навстоячки на педалях, видивляючись знайомих. Хтось більш таланистий підчіпляв нову дівчину.

Бабі на своїй маленькій модифікованій «Веспі» заїхала на плавний узвіз. Нагорі оніміла. Панорама, яку вона побачила звідти, була неймовірною. Різні клаксони, дзвінкі та глухі, гули, мов навіжені. Мотори перегукувалися риканням. Світло фар, пофарбованих у різноманітні способи незмивними фломастерами у синій, жовтий чи червоний — що було заборонено і, мабуть, саме тому так прекрасно, — освітлювали дорогу, ніби це була велетенська дискотека. Бабі повільно спустилась узвозом. Майже розгублена через увесь цей ґвалт, м’яко огорнена оцим вихором кольорів та звуків. Із колонок «джипів», скерованих у небо, на повну котушку гриміла музика. Дівчата, втиснуті у надто вузькі джинси, еротично танцювали, заволодівши невеличким майданчиком попереду. Упевнені в собі хлопці брутального вигляду курили точнісінько як у рекламі — щоправда, їм за це ніхто не платив. Бабі посувалась далі. На кожному метрі музика змінювалась.

Різні машини, різні смаки їхніх господарів. Рок від «Скорпіонс» й одразу ж по тому — останній шлягер Філа Коллінза. З однієї позолоченої «Golden Eagle» із м’яким верхом долинув характерний голос Мадонни. Перед нею дівчина, вдягнена у короткий чорний топ і стретчеву спідницю, як у співачки, висіла на своєму хлопцеві, набагато вищому за неї. Хлопець усміхнувся їй. Дівчина усміхнулась у відповідь. Потяглась до нього, шукаючи поцілунку. Він нахилився й задовольнив її бажання. Торкнувся її волосся, світлого, короткого і м’якого, з легким перманентом — власне, щоб іще більше скидатися на співачку. Їхні язики розпочали швидку гру, гостинно приймаючи один одного. Утім, Мадонна ніколи б не стала цілуватися з таким цибатим. Бабі зиркнула ліворуч — туди, де огорожа парку була зламана. Там була групка хлопців. Одні сиділи, інші теревенили стоячи.

Поряд із цим майданчиком був пересувний кіоск, де продавали гарячі канапки та напої. Гроші до нього линули рікою. Підійшла Бабі. Мопед «Sì» на одному колесі промчав повз неї так близько, що вона мало не втратила рівновагу. Хлопчина максимум років п’ятнадцяти знову став на переднє колесо, регочучи на всі зуби. Різко загальмував, розвернувся й одразу ж рушив назад. Знову став на одне колесо, мотиляючи ногами, трохи нахиляючись. Дав газу і з ревом розчинився в натовпі.

Бабі посунула далі, роззираючись довкола. Наткнулась на типа з волоссям щіткою, у чорній шкіряній куртці і з маленькою сережкою у правому вусі, який, здавалось, дуже поспішав.

— Дивися в біса, куди преш!

Бабі попросила вибачення. Ще раз спитала себе, що вона тут робить. Раптом побачила Ґлорію, дочку Аккадо. Вона сиділа на землі на підстеленій джинсовій куртці. Поряд із нею був Даріо, її хлопець. Бабі підійшла до них.

— Привіт, Ґлоріє!

— Привіт, як справи?

— Добре.

— Ти знайома з Даріо?

— Так, ми вже бачились.

Вони обмінялися усмішками, намагаючись пригадати, де й коли.

— Слухай, мені прикро через те, що сталося з твоїм батьком.

— Ах, невже? Ну а мене це зовсім не гребе. Так йому й треба. Навчиться не пхати носа в чужі справи. Він завжди кудись лізе, завжди йому треба висловити свою думку. Нарешті знайшовся хтось, хто поставив його на місце.

— Але ж це твій батько!

— Так, але він страшна зануда.