— Звертаю твою увагу на той факт, що якраз я з усіма в мирі. Я в житті своєму не мала сварок, можливо, тому, що знаюся тільки з певного роду людьми. Та останнім часом маю з цим проблеми — і не з власного бажання…

Вона з натяком глянула на Палліну, яка одразу закотила очі й пирхнула.

— Я так і знала. Ну тобто як не крути, а вина завжди моя.

— А хіба ні? Я сюди припхалась хіба не для того, щоб попередити тебе?

— Як? Тобто ти не до мене прийшла? — Степ вийшов наперед. — Я був упевнений, що ти прийшла подивитись, як я ганяю…

Він наблизився упритул до її обличчя. Бабі відхилилась і пройшла вперед.

— Та я взагалі не знала, що ти тут…

Почервоніла.

— Ти це знала, ти знала. Ти он уся почервоніла. Бачиш, тобі не варто брехати, бо ти цього не вмієш. Скажи правду: ти не витримала й прийшла подивитись, як я ганяю, еге ж?

Бабі замовкла. Вона проклинала ці червоні щоки і серце, яке, неслухняне, швидко калатало. Степ повільно підійшов до неї. Його обличчя було знову небезпечно близько до обличчя Бабі. Усміхнувся їй.

— Не розумію, чого ти так переймаєшся. Ти боїшся це сказати?

— Боюся? Я боюся? Кого? Тебе? Я тебе не боюся. Ти мені смішний. Хочеш знати дещо? Я сьогодні заявила на тебе! — Цього разу вона наблизилася впритул до Степа. — Зрозумів? Я сказала, що це ти побив синьйора Аккадо! Того, якого ти вдарив головою. Я назвала твоє ім’я. Подумай тепер, чи я тебе боюся.

Полло зіскочив з мотоцикла і швидко пішов до Бабі.

— Ах ти ж…

Степ зупинив його.

— Спокійно, Полло, спокійно.

— Яке «спокійно», Степе? Вона ж тебе знищила! Після всього, що сталося, ще одна заява — і ти маєш відсидіти все. Ти ж за ґрати підеш, у тюрму!

Бабі була здивована. Вона цього не знала. Степ заспокоїв друга:

— Та не переймайся, Полло. Цього не буде. Я не потраплю до в’язниці. Максимум піду під суд. Але там усе й вирішиться, нічого не станеться.

Потім обернувся до Бабі:

— Важливо те, що буде сказано під час процесу, коли тебе покличуть свідчити проти мене. Того дня ти не назвеш мого імені. Я впевнений. Ти скажеш, що це був не я.

Бабі глянула на нього з викликом.

— Ах так! Ти у цьому такий упевнений?

— Звісно.

— Думаєш, я тебе боюся?

— Зовсім ні. Тоді, коли ми підемо до суду, ти так божеволітимеш від мене, що зробиш будь-що, аби мене врятувати.

Бабі хвильку помовчала, потім вибухнула сміхом.

— Це ти збожеволів, якщо віриш у це. Я скажу, що це був ти. Присягаюся.

Степ упевнено всміхнувся.

— Не присягайся.

Довгий і рішучий свист. Всі обернулись. Це був Сіга. По центру дороги стояв низенький чоловік років тридцяти п’яти. Він був вдягнений у чорну шкіряну куртку. Його всі поважали, у тому числі через те, що подейкували, ніби він має під нею пушку. Він підняв руки. Це був сигнал. Перші перегони, ті, що з «камоміллами». Степ обернувся до Бабі: — Хочеш проїхатись позаду мене?

— Бачиш, це таки правда. Ти божевільний.

— Ні, правда в іншому. Ти просто боїшся.

— Я не боюся!

— Тоді позич у Палліни паска, га?

— Я проти цих ідіотських перегонів.

Синій «Boxer» зупинився перед ними. Це була Маддалена. Вона привіталася з Палліною, а тоді помітила Бабі. Двоє дівчат обмінялись крижаними поглядами. Їхні очі промовили тисячі речей, набагато більше, ніж їхні німі вуста. Маддалена підняла куртку.

— Повезеш мене, Степе?

Показала подвійний пасок від «Камомілли».

— Звичайно, крихітко. Замкни «Boxer».

Маддалена кинула вдоволений погляд на Бабі, потім пройшла повз неї, щоб поставити свій мопед трохи далі. Степ підійшов до Бабі.

— Шкода, тобі б сподобалось. Іноді страх — це таки бридка річ. Він не дає тобі змоги проживати найліпші миттєвості. Це щось типу прокляття, якщо ти не вмієш його долати.

— Я тобі вже сказала: не боюся. Іди ганяй, якщо тобі це здається таким цікавим.

— Ти вболіватимеш за мене?

— Я йду додому.

— Ти не можеш, після свистка ніхто не може йти геть.

Палліна також підійшла до неї.

— Так, це правда. — Узяла її за лікоть. — Ну ж бо, Бабі, залишся тут зі мною. Ми подивимось на це коло перегонів, а потім підемо разом.

Бабі кивнула. Степ наблизився до неї.

— Молодець. Зрештою ти таки прийшла подивитись, як я ганяю?

Він спритним рухом стяг із неї бандану, яку вона носила на поясі. Бабі не встигла його зупинити.

— Віддай мені її.

Спробувала вихопити, та Степ тримав бандану високо. На якусь мить це їй нагадало сцену з фільму «У порту», де Еді намагається вирвати у Террі Маллоя жетон, щоб її батько міг працювати. Бабі також спробувала вдарити його в самісіньке обличчя, але Степ був спритнішим. Він заблокував її руку й стиснув. Блакитні очі Бабі заблищали. Він робив їй боляче. Горда, як завжди, вона не промовила ані слова. Степ це помітив. Послабив хват.

— Ніколи більше так не роби.

Відпустив її й сів на мотоцикл.

У цю мить під’їхала Маддалена. Сіла позаду нього. Обличчям назад, як того вимагали правила. Розстібнула свій пасок «Камомілла», відкрила його і обвила ним талію Степа. Мотоцикл стріпонувся так, що вона ледве встигла застібнути пасок на останній дірочці. Маддалена завела руки назад і вхопилась за боки Степа. Потім підняла очі. Бабі стояла поряд і дивилася на неї. Дві жінки обмінялись останнім поглядом.

Потім Степ став на заднє колесо, Маддалена заплющила очі, ще більше притискаючись до нього. Пасок тримав. Степ знову поставив мотоцикл на два колеса і пришвидшився, щоб виїхати на центр дороги, готовий до перегонів. Підняв праву руку. На його зап’ястку яскраво й насмішкувато майоріла бандана Бабі.

Раптом чотири мотоцикли, невідомо звідки взявшись, виїхали на середину дороги. За спинами водіїв обличчям назад сиділи дівчата. «Камомілли» роздивлялись навкруги. Перед ними був натовп з хлопців та дівчат. Деякі їх знали й показували на них, вигукуючи їхні імена. Інші махали руками, намагаючись привернути їхню увагу. Але «камомілли» не відповідали. Усі вони притискалися кожна до свого водія, побоюючись ривка на старті. Дві «камомілли», які знали одна одну, привіталися, розважені та схвильовані. Вони були готові. Маддалена міцно притислась до Степа. Причиною цих обіймів був не страх. Він обернувся й відповів їй усмішкою. Він це знав. Сіга зібрав ставки. Синьйори біля «Ягуара» зробили їх найбільше. Один із них поставив на Степа. Інший — на типа поряд із ним на різнобарвному мотоциклі. Сіга зібрав гроші і запхав їх собі в передню кишеню куртки, ту, що мішечком. Потім підняв праву руку й узяв свисток до рота. Мить тиші. Хлопці на мотоциклах були готові. «Камомілли» сиділи позад них, заплющивши очі. Всі, крім однієї. Маддалена хотіла насолодитися моментом. Вона обожнювала перегони. Мотоцикли рикали. Чотири ліві ноги натисли на педалі. З єдиним звуком перемкнули на першу. Сіга опустив руку і свиснув. Мотоцикли рвонули вперед, майже одразу стали на одне колесо, швидкі та ревучі. «Камомілли» міцно вчепились у чоловіків. Обернені обличчям до землі, вони бачили дорогу, що бігла їм перед очима — тверда й жахна. Із затамованим диханням, з серцем на дві тисячі ударів, зі шлунком у горлі. Їх тягло задом наперед на сто, сто двадцять, сто сорок. У першого зліва заглух мотор. Він упав на переднє колесо, витискаючи амортизатори, й сильно гепнувся об землю. Підпора затремтіла, але нічого не сталось. Той, що був поряд із ним, занадто сильно газонув. Мотоцикл став на переднє колесо; дівчина, опинившись майже у вертикальному положенні, закричала. Наляканий хлопець, можливо, ще й тому, що це була його дівчина, зняв ногу з газу, гальмуючи. Мотоцикл повільно опустився. Цей звір — «Bol d’Or» вагою близько триста кіло — м’яко ширяв, ніби за командою. Опустив писок, торкаючись землі, маленький безкрилий літак. Степ продовжував змагання перед останнім конкурентом, ідеально нахилившись, граючи з газом та гальмами. Його мотоцикл, скерований уперед завжди на одному й тому ж рівні, здавався нерухомим, підвішеним невидимою ниткою в темряві ночі. Летів ось так, прикріплений до зірок. Маддалена дивилась на дорогу, що пролітала під нею; майже непомітні білі смуги змішувались одна з одною, і цей сірий асфальт здавався морем — м’яким, гладким, без хвиль, що беззвучно котилось під нею.

Степ прийшов першим під радісні крики друзів та синьйора, який ставив на нього, — не так через виграні гроші, як через те, що він переграв приятеля, який привів його сюди.

Полло обійняв Палліну, підняв її над землею, прокрутив у повітрі. Потім, усе ще не ставлячи її на землю, поцілував. Потримав так кілька секунд, і її ноги гойдалися, ледь торкаючись землі, а куртка, трішки набрижившись, піднялася. Коли Палліна знову стала на ноги, вона поправила на собі одяг та кашкет. Відтак, трішки зашарівшись, мовила до Бабі: — Це були класні перегони, га?

Бабі не відповіла. Степ, пишаючись собою, загальмував, не шкодуючи шини, перед групою. Даріо, Малюк та кілька інших друзів підвелися зі своїх мотоциклів, щоб привітати його. Якась братерська рука усередині групи простягнула йому ще холодне пиво. Степ швидко його вхопив, зробив довгий ковток, відтак передав Маддалені.

— Ти була молодчинкою, жодного разу не ворухнулась. Ти — ідеальна «камомілла».

Маддалена відпила ковток, потім злізла з мотоцикла й усміхнулась йому.

— Є моменти, коли треба бути нерухомою, і є інші, коли треба вміло рухатись. Я добре вивчила урок, еге ж?

Степ усміхнувся. Ця дівчина була класна. І дуже приязна.

— Так, ти його вивчила.

Подивився їй услід. І гарна до того ж. Полло заскочив ззаду на мотоцикл.

— Ну ж бо, бля, їдьмо до Сіги. Побачимо, скільки ти виграв.

— Не надто багато, я був фаворитом.

— Курва, ти тепер невигідний. Тобі варто було б програти кілька змагань, щоб наростити квоту. Може, ти кілька разів гарненько гепнешся, і потім ми все відіграємо на останніх, які ти виграєш. Класика, ні? Як американські боксери в деяких фільмах.