58 Ruba bandiera — традиційна командна гра для дітей та підлітків в Італії, метою якої є спритно вихопити прапор (хустку).

Ruba bandiera — традиційна командна гра для дітей та підлітків в Італії, метою якої є спритно вихопити прапор (хустку).

58

53

24 грудня.

Він уже прокинувся. А насправді взагалі не спав. Радіо грало поряд на хвилі «Dimensione Rock». Голова боліла, очі також. Повернувся в ліжку.

З кухні доносився шум. Брат готує сніданок. Глянув на годинник. Дев’ята. Хтозна, куди намилився Паоло о цій порі напередодні Різдва. «Є ж такі люди, що завжди зайняті, навіть у святкові дні», — подумав він. Почув, як захряснулись двері. Брат пішов. Відчув полегшення. Йому треба було побути наодинці. Потім серцем розлилось страждання. Ні, йому не треба бути самому. Він і так сам-один. Від цієї думки на душі стало ще гірше. Не хотілося їсти, спати, нічого не хотілося. Полежав ось так, на животі. Не знав, скільки часу минуло. Помалу ця кімната постала перед очима у його найщасливіші дні. Скільки разів, прокинувшись, він знаходив на шафці сережки Бабі або її годинник, скільки разів вони лежали на цьому ліжку, обійнявшись, закохані й пристрасні. Усміхнувся. Згадав її холодні ніжки, ці маленькі пальчики, які вона, сміючись, тулила йому до ніг, щоб зігрітись. Як, покохавшись, ще довго залишались у ліжку — теревенити, дивитись на місяць у вікні, на дощ чи на зорі — однаково щасливі у спеку й негоду. Він тоді пестив її волосся, що б там не сталося у світі — війни, проблеми, нові дороги, нові люди. Ніби побачив, як вона йде до ванної, знову закохано милуючись світлішими позначками на її шкірі — слідами знятого купальника, розв’язаного бюстгальтера. Ніби почув, як вона сміється за зачиненими дверима, побачив, як вона по-своєму, кумедно йде з цим розпущеним волоссям, як сором’язливо біжить до ліжка, кидається на нього, свіжа від води та соромливих підмивань, ще пахка від кохання та пристрасті, потенційних дітей, сям і там залишених на її животі.

Степ знову повернувся в ліжку, подивився у стелю. Скільки разів доводилося знехочу підводитись та одягатись, відвозити її додому. Тоді мовчазні й близькі, сиділи вони на цьому ліжку, повільно одягаючись, час від часу знаходячи та передаючи одне одному одяг. Обмінювались усмішкою, поцілунком, вона вдягала спідницю… Ще гомоніли, нахилившись, щоб зав’язати взуття. Залишали радіо ввімкненим, ненадовго, адже вони скоро повернуться.

Спитав себе, де зараз ці миті. І чому. Серце йому стиснулося, воно знало всі відповіді.

У святкові дні люди зазвичай прибирають житло, почуваючись щасливішими або ж сумнішими. Куди подіти певні думки?

— Дані, оцей тобі потрібний? Якщо ні, я його викидаю.

Даніела подивилась на сестру. Бабі стояла у дверях її кімнати з синім піджаком в руках.

— Ні, залиш, я ще вдягатиму.

— Але він розійшовся по шитому.

— Нічого, в ательє зашиють.

— Як хочеш.

Бабі залишила піджак на ліжку. Даніела подивилась їй услід. Скільки разів вона сварилася з Бабі через цей піджак. Ніколи б не подумала, що вона захоче його викинути. Її сестра так змінилась. Потім відкинула цю думку й заходилась загортати останні подарунки.

Бабі вже завершувала розбирати шафу, коли увійшла мати.

— Молодець, звільнила купу місця.

— Ось, тримай. Усе це треба викинути, їх не хоче навіть Дані.

Рафаелла взяла кілька суконь, що лежали на столі.

— Я покладу їх у пакет для бідних. Сьогодні мають зайти по нього. Пізніше сходимо кудись разом?

— Не знаю, мамо. — Бабі злегка почервоніла.

— Як хочеш, не переймайся.

Рафаелла усміхнулась і вийшла з кімнати. Бабі висунула кілька шухлядок. Вона була задоволена. Це був період, коли вони жили в особливій злагоді з матір’ю. Як дивно, подумала вона. Лише пів року тому вони тільки й робили, що сварилися. Згадала кінець судового процесу, коли вона вийшла з будівлі суду, а мати швидко наздогнала її.

— Ти здуріла? Чому ти не розповіла, як насправді все сталося? Чому ти не сказала, що той кримінальний тип побив Аккадо без жодної причини?

— Я вважаю, що все було саме так, як я розповіла. Степ ні в чому не винен. Він непричетний. Звідки ви знаєте, через що йому довелося пройти? Що він відчував у той момент? Ви не вмієте виправдовувати, не вмієте вибачати. Єдине, на що ви здатні, — це засуджувати. Вирішуєте все у житті ваших дітей, як самі бажаєте, як самі думаєте. Навіть найменшого поняття не маючи, а що ж думаємо ми! Для вас життя — це як гра у джин: все, чого ви не знаєте, стає такою собі незручною картою, яка, якби ваша воля, ніколи б вам не випадала. Ви не знаєте, що з нею робити, вона вам руки пече. Але ви ніколи не спитаєте, чому хтось є жорстоким, а хтось колеться, бо вам на нього наплювати, це ж не ваша дитина, не ваша справа. Аж от тепер, мамо, воно тебе стосується, бо тепер твоя дочка є дівчиною того, хто має проблеми, а не думає тільки про найсучаснішу машину, «Дайтона» або відпустку на Сардинії. Він буває жорстоким, це правда, але, може, це тільки тому, що він не може пояснити багатьох речей, тому що йому занадто часто брехали, а насильство — його єдиний спосіб на це відповісти.

— Та що ти верзеш? Це все ідіотизм… І потім, ти взагалі не думаєш? Ти виставляєш себе брехухою. Ти брехала перед усіма.

— Та мене взагалі не гребуть твої друзі, і що там вони думають, і чи вони мене засуджують. Ви завжди кажете, що це люди, які все зробили самі, усього досягли. Чого вони досягли? Що зробили? Тільки заробили грошви. Вони не розмовляють з власними дітьми. Їм насправді начхати, чим ті займаються, чи страждають. Вам до нас немає жодного діла, бляха!

Рафаелла розмахнулась і вліпила їй добрячого ляпаса. Бабі провела рукою по щоці, потім усміхнулася.

— Я навмисно це слово сказала, а що ти думала? Тепер, коли ти мені дала ляща, твоя совість спокійна. Тепер ти можеш повертатися до своїх подружок і сідати за стіл з картами. Твоя дочка добре вихована. Вона розуміє, що є добре і що є погано… Вона знає, що не можна лаятися брудними словами і що слід поводитись виховано. А ти не бачиш, що ти жалюгідна, ти смішна? Ти відправляєш мене на месу щонеділі, але якщо я занадто втілюю у життя Євангеліє, то це вже ні, це вже недобре. Якщо я занадто люблю ближнього свого, якщо приводжу додому когось, хто не підводиться, коли ти входиш до кімнати, або ж не вміє поводитися за столом, то ти вже носом крутиш. Ви мали б вигадати власні церкви, власне Євангеліє, де не всі воскресають, а тільки ті, хто не сідає за стіл у майці, хто не підписується, ставлячи прізвище перед іменем, ті, чиїх батьків ви знаєте, ті, хто гарний і засмаглий на курорті, і вдягнений за вашим стандартом. Ви просто клоуни.

Бабі пішла. Рафаелла стояла й дивилась на неї, аж поки дочка не сіла на мотоцикл зі Степом і не поїхала геть.

Скільки часу минуло відтоді. Скільки всього змінилося. Зіхтнула, висунула другу шухлядку.

«Бідна мама, скільки ж я їй горя завдала. А зрештою, вона мала рацію. Я це зрозуміла аж тепер. Але є в житті важливіші речі».

Продовжила складати свій одяг. Утім, з цих важливих у житті речей їй не спала на думку жодна, може, тому, що вона не хотіла більше про це думати, чи тому, що так було зручніше. Можливо, тому, що насправді їх було не так уже й багато.

…Докори сумління, бюстгальтер, який він колись брав на кпини… «Яка ти сьогодні сексуальна». Один за одним набігли спогади — невблаганні, тужливі, сумні й далекі. Вихідні, проведені разом, коли вони втікали на крилах якоїсь брехні. Завжди учотирьох, з Полло та Палліною, на морі чи в горах, у маленьких ресторанчиках, під час романтичних прогулянок під місяцем… Нічні теревені ні про що на парапеті, на пляжі, у темряві на незручному пляжному шезлонгу. Її день народження, її вісімнадцятиріччя в Анседонії. О десятій годині вечора раптом — шум мотоциклів. Усі гості виглянули з тераси. Нарешті є привід для розмов. Це приїхали Степ, Полло та їхні друзі. Злізли з мотоциклів й увійшли до зали, регочучи, впевнені й нахабні, роззираючись довкола. Друзі вишукували очима, чи знайдеться тут якась красуня.

Бабі побігла йому назустріч, пірнула в його обійми, почула ніжне «щиро вітаю, сонечко» й відчула зухвалий поцілунок у губи.

— Ти що, батьки ж тут…

— Я знаю, саме тому це й роблю! Іди, іди до мене…

Після торту зі свічками та подарованого батьками «Ролексу» вони втекли. Вона піддалась, дозволила себе вкрасти цим веселим очам, цим його смішним пропозиціям, цьому швидкому мотоциклу. Геть звідси, вниз узвозом — до нічного моря, до аромату дроку, подалі від цих нікчемних гостей, від презирливого погляду Рафаелли та сумного — Клавдіо, який сподівався протанцювати вальс зі своєю дочкою-іменинницею, як це роблять на вісімнадцятиріччя всі батьки.

Але її вже не було, вона була далеко. Маленька доросла, вона розчинялась, танцюючи, у його поцілунках, у нотах ніжних солоних хвиль, в романтичному сяйві місяця, у своєму молодому коханні.

— Тримай, це тобі.

На її шиї заблищало золоте намисто з ясно-блакитними камінцями, такого ж кольору, як її щасливі очі. Бабі усміхнулась йому, а він, цілуючи її, переконував:

— Клянусь, я його не вкрав.

І ніч перед атестатом. Як вони сміялися, повторюючи уроки до глибокої ночі. Якісь припущення, секретні чутки. Всі гадали, що знають, які теми будуть на іспиті. Передзвонювались, переконані в тому, що саме ці теми — правильні.

— Сто п’ятдесят років зі смерті Леопарді59, знахідка невідомого рукопису Мандзоні та Французька революція, це точно.

Хтось казав, що отримав інформацію з Австралії, де все відбулося напередодні, хтось — від друга сім’ї, професора, хтось — від члена комісії, хтось — від ясновиди. Коли ж наступного дня настало майбутнє, то виявилось, що той професор не був таким уже другом, що ясновида — просто шарлатан, та й Австралія занадто далеко, щоб на когось там ображатись. А коли були оприлюднені результати, це був великий сюрприз.