Бабі отримала максимальні шістдесят балів. Побігла до Степа щаслива, задоволена своїм успіхом. Він посміявся, пожартував із нею.

— Яка ти тепер зріла… Просто як стиглий персик.

Роздягнув її, сміючись, жартуючи — здавалось, він знав, чекав такої оцінки. Вони кохалися. Потім вона відігралася, сміючись.

— Ти коли-небудь таке собі уявляв? Ти тут, з простенькими сорока двома балами, маєш честь цілувати шановану володарку цілісіньких шістдесяти балів… Ти хоч усвідомлюєш своє щастя?

Він усміхнувся.

— Так, усвідомлюю. — І тихо обійняв її.

Трохи пізніше Бабі пішла до Джаччі. Зрештою, після запеклих сварок, здавалось, професорка подобрішала до неї. Почала шанувати її, ставитися з повагою, майже перебільшеною. Того дня, коли Бабі пішла до неї додому, вона дізналася, чому так було.

Ця повага була страхом. Страхом залишитись самій, без свого єдиного друга. Страхом не побачити ніколи більше свого собаку, страхом самотності. У Бабі забракло слів. Вона слухала гнівну промову професорки, слова злості, її образи. Джаччі стояла перед нею, знову з Пепіто на руках. Ця стара жінка здавалася ще більш утомленою, злою, розчарованою цим світом і цією молоддю. Бабі втекла, вибачаючись, не знаючи, що відповісти, не знаючи тепер, хто вона, хто поряд з нею, якою була б її справжня оцінка, на котру вона заслуговувала.

Бабі підійшла до вікна й визирнула надвір. Кілька різдвяних ялинок мерехтіли вогниками на терасах квартир, в елегантних вітальнях будинку навпроти.

«Різдво, — подумала вона. — Треба бути доброю. Мабуть, треба йому потелефонувати. Але скільки разів я вже була доброю, скільки разів пробачала. І Джаччі також». Пригадала тисячі їхніх дискусій, різні погляди на все, сварки, ніжні примирення — у надії, що все може владнатися. Але ні. Сварки за сварками, день за днем — з батьками, які влаштували їй війну. Потаємні телефонні розмови з ним, нічні передзвонювання. Відповідала мати, Степ клав слухавку. А вона була покарана, і це ставалось усе частіше. І той раз, коли Рафаелла влаштувала прохану вечерю вдома й змусила її залишитись. Вони запросили людей з хороших кіл, у тому числі хлопця — сина їхнього дуже заможного друга. Хороша партія, сказали вони. А потім прийшов Степ. Даніела відчинила йому двері, не подумавши, не спитавши, хто це. Степ так розчахнув двері, що вдарив ними Даніелу.

— Вибач, Даніело, ти ж знаєш, я не на тебе злий!

Узяв Бабі під лікоть і потяг за собою під марні крики Рафаелли та намагання «хорошої партії» зупинити його. Той тип незчувся, як опинився долі із заюшеною губою. А вона заснула в обіймах Степа, наплакавшись.

— Як усе стало складно. Як би я хотіла бути десь далеко звідси — з тобою. Без проблем, без моїх батьків, без усієї цієї катавасії, у спокійному місці, де не плине час.

Він усміхнувся їй.

— Не переймайся. Я знаю, коли ми поїдемо туди, де нам ніхто не заважатиме. Ми там часто бували, достатньо забажати.

Бабі подивилась на нього очима, сповненими надії.

— Де це?

— У трьох метрах над рівнем неба, де живуть закохані.

Але наступного дня вона повернулася додому, і там усе знову почалося. А може, почало закінчуватися.

Бабі записалася до університету, вибрала факультет економіки та фінансів, усі її вечори проходили за студіюванням. Тепер вони стали бачитися набагато рідше. Одного разу вони пішли гуляти надвечір. Пішли до кафе-морозива «У Джованні» по вітамінний коктейль. Балакали перед кафе, коли раптом прийшли два жахливі типи. Степ не встиг і оком змигнути, як вони накинулись на нього. Почали бити, поклавши руки один одному на плечі, завдаючи йому ударів головою по черзі, ніби моторошна кривава гойдалка. Бабі заволала. Степ зрештою зумів вивільнитися. Ті двоє втекли на модифікованій «Веспі», загубившись у потоці машин. Степ лежав на землі, оглушений. Потім підвівся з її допомогою. Двома паперовими хусточками намагався зупинити кров, що струменіла йому з носа, забруднюючи футболку. Потім провів її додому, мовчазний — не знав, що сказати. Послався на бійку, що сталась дуже давно, коли вони ще не зустрічались. Вона йому повірила, а може, хотіла повірити.

Коли Рафаелла побачила її на порозі дому з кофтинкою, забрудненою кров’ю, мало не зомліла.

— Що з тобою? Бабі, ти поранена? Що сталося? Це вина того злочинця, правда ж? Ти не розумієш, що це погано скінчиться?

Бабі пройшла до своєї кімнати, мовчки перевдяглася. І залишилась там, так само мовчки, на ліжку. Вона зрозуміла: щось було не так. Щось треба змінити. Це було не так легко, як зняти кофтинку й кинути її до кошика з брудною білизною.

Кілька днів по тому вона знову побачила Степа. На обличчі у нього був новий шрам. Йому зашили брову.

— Що з тобою сталось?

— Та розумієш, щоб не розбудити Паоло, я, прийшовши додому, не вмикав світло в коридорі. І налетів на кут. Боляче — жах, щось страшне.

«Щось страшне» пасувало до того, що він зробив. Бабі дізналася правду від Палліни цілком випадково під час телефонної розмови. Хлопці поїхали в район Таленті, у відомий гастроном «Ціо д’Амеріка». Були озброєні палицями й ціпками, верховодив Степ. Велетенське побоїще, справжня помста. Навіть у газетах потім писали. Бабі поклала слухавку. Зі Степом говорити на цю тему було марно, він завжди робив що хотів, на свій розсуд. Затятий. Вона ж йому тисячу разів казала, що не терпить насильства, бійок і задирак.

Почала прибирати в шафках. Витягла кілька зошитів, байдужо кинула їх на килим. Зошити минулих ліцейських років, нотатки, старі підручники.

— Що робитимемо сьогодні? Ходімо на мотоциклетні перегони? Ну ж бо, туди всі йдуть.

— Ти жартуєш? Та й мови бути не може! Я туди більше ні ногою. Бо ще зустріну ту божевільну жлобиху, й доведеться знову з нею битися. У нас сьогодні вдома «паті», якщо хочеш — приходь.

Степ вдягнув синій піджак. Увесь час він просидів на дивані, роззираючись довкола і марно намагаючись знайти щось цікаве для себе у розмовах гостей. Він людей цього штибу завжди ненавидів. Завжди приходив непроханим на такі вечірки, трощив усе, шалено веселився зі своїми друзями, крадучи речі зі спалень, а інші викидаючи з вікон. Зі своїми друзями… Хтозна, де вони зараз. На Теплицях, їдучи на одному колесі на швидкості сто сорок. На мотоциклах посеред друзів, що вболівають за тебе. Поряд із Сігою, який приймає ставки. Поряд з «камоміллами», з Товстиком і всіма іншими. «Яка нудьга нуднезна ця вечірка». Зустрівся очима з Бабі. Усміхнувся їй. Вона була роздратована, чудово знала, про що він думає.

Бабі вдалося дотягнутися навіть до підручника, що стояв вище за всіх. І раптом згадала той момент так, ніби це було вчора.

Домофон деренчав, як навіжений. Хазяйка дому пробігла через вітальню, відчинила двері, а там — Палліна, бліда, шокована, заходилась риданнями.

Це була жахлива ніч. Відігнала ці думки. Почала збирати підручники, скинуті на підлогу. Поклала їх на стіл, а коли озирнулась, побачила його. Він був там — світлий і висохлий, жовтуватий, побляклий, як і його часи. Розламаний на темному килимі, давно неживий. Маленький колосок, який вона вклала у щоденник першого разу, коли прогуляла школу зі Степом. Того ранку вітер проголошував скоре літо, ті поцілунки пахли сонцем. Її перше кохання. Згадала, як була впевнена, що ніколи не буде жодного іншого. Підняла колосок. Той розсипався у неї в пальцях, як давні думки, як легкі мрії та непевні клятви.

Степ дивився на конфорку, де стояла кавоварка. Кава ще не готова. Трохи збільшив вогонь. Поряд з конфоркою залишалося ще трохи попелу та останній шматочок пожовклого папірця. Його улюблені малюнки, комікси Андреа Пацієнца. Це були оригінали. Він їх вкрав у редакції нового журналу «Zut», коли Андреа був ще живий і працював там. Якось уночі він висадив скло ліктем і вліз. Це було просто, він узяв тільки комікси знаменитого Паца і — прожогом до дверей. Але цієї миті хтось вийшов з сусідньої кімнати й схопив його за плечі.

— Стій!

Степ міцніше притиснув комікси до себе й відштовхнув того ліктем, потім ще й ударив. Сильний стусан в обличчя. Потім придивився і — гіркий сюрприз. Це була жінка. Така собі Алессандра, бідолашна дизайнерка-волонтерка. Вона працювала там до ночі над версткою журналу, аж поки, безсила, не падала з ніг. Цього вечора її сил вистачило на менше, і це була аж ніяк не її вина. Степ підняв з підлоги також аркуш із коміксом, який мав вийти цього тижня, і зник у темряві — щасливий, із малюнками свого ідола в руках. Невдовзі Андреа помер.

Це було в червні. Його фотографія в газеті. Довкола Андреа — уся редакція, включно з дизайнеркою, яку вдарив Степ. Це фото зняли, мабуть, за кілька днів після крадіжки. На Алессандрі були великі сонцезахисні окуляри. Степ витягнув з-поміж ґрат конфорок той пожовклий шматочок. Спитав себе, з якого ж він коміксу. Мабуть, із того, що з обличчям Дзанарді. Зараз це вже не мало жодного значення. Він спалив їх усі одразу ж після того дзвінка.

Стояв і дивився, як горіли ті кольори, як обличчя героїв зіщулювались у вогні, як легендарні фрази невідомих поетів зникали в димі. Потім увійшов його брат.

— Що ти коїш? Ти здурів? Дивися, ти так і витяжку спалиш… — Паоло спробував загасити цей занадто високий вогонь, але Степ його зупинив. — Степе, ти збожеволів? А потім мені нову витяжку купувати, чи як? Іди робити деінде оці всі дурощі.

Степа засліпило. Він відкинув Паоло до стіни біля вікна. Притис, узяв його за горло. Окуляри Паоло злетіли, впали долі й розбились. Потім Степ заспокоївся. Відпустив його. Паоло підняв свої розбиті окуляри й вийшов, не сказавши більше ні слова. Степові ж стало ще гірше. Почув, як захряснулись двері квартири. Стояв, дивився, як вогонь поглинає його комікси, руйнуючи кухонну витяжку, і страждав, як ще ніколи в житті. Самотній, як ще ніколи в житті. Згадалась пісня Баттісті. «Він був нечемний, і ти вдарив його в плече, ти знав, однак: не ця образа тобі пече». Це правда, Баттісті мав рацію. І у нього всередині все запалало ще дужче. Цей «нечемний чоловік» був його брат. Кава полилася раптово, бурмочучи, ніби теж хотіла висловитись. Степ налив її у філіжанку й відпив. У роті залишився гіркий і гарячий смак, точно такий, як спогади на денці його серця.